Посестри. Часопис №175 / Марія. Українська повість. Частина друга. IV–VII

IV

В ту мить, коли мета відкрилася звитяги,

Як на коня сів Мечник, сповнений наснаги,

Ударили, мов громом, трубні звуки в жили –

Спогади минулого в ньому розбудили.

Згадав завзяту молодь, брязкання бронею,

Шум прапорців, хрип коней низько над землею...

Мчав удвох із зятем здобути слави шати,

І був немов орел біля свого орляти.

В плині його спогадів, підняли бентегу

Татарські лиходії, що стали в шеренгу...

І в Мечника вже гордо блиснули зіниці,

Над лівим вухом – шапка, шабля – у правиці,

І так душа до битви затряслась від буйства –

Волоски стовбурчились у сивого вуса.

 

Як вийшли за село, меч вихопив зі свистом,

Боягуза до землі зором би притиснув.

Та загін добірний був, аж серце раділо!

До хоробрих воїнів слово загриміло:

«Гей, панове шляхто і браття шеренгові!

Ворога, як блискавки, бити ви готові.

Та як хтось злякається татарського танцю

Й даруватиме життя лютому поганцю,

Хай на шкапі поспішить вернутись додому,

Бо я пику розпишу шаблею такому!

Отож, ви швидко, влучно випускайте стріли.

З Богом!.. Щоб від шаблі ті голови летіли,

Неначе колоски, що гарні, миготливі,

Але зів’януть завтра, скошені на ниві.

Ніхто з нас їсти кашу не зможе спокійно,

Як саранча ворожа гулятиме вільно.

Будьте пильними, коли ж нам сурма заграє –  

Отоді й покажемо, як поляк рубає!

Після того риби ми наловимо в ставі,

Панове шляхто! Браття шеренгові браві!»

 

Із зятем поряд їхав, послабив повіддя,

Про військові задуми Вацлаву повідав:

Те, що, врешті, розвідка зуміла дізнатись,

І як їм сил взаємних поєднати натиск,

Як у бою додати мужність на підмогу,

Відступу маневром здобути перемогу.

Вміло переконував і словом, і жестом,

А Вацлав мовчки слухав, їдучи із тестем.

Їх, таких несхожих, здавалось, в ту годину

Помістив художник на живу картину:

Старий – жвавий, а юнак – у думу полинув.

 

V

Вже за селом звернули з битої дороги,

Все глибше проникали в дикі перелоги,

Де вітер зерна сіє, Час плоди гойдає –

Їх Праця, чи Жадоба брати не жадає.

Ті плоди-принади, самотні та цнотливі,

Квітнуть потай від людей на забутій ниві,

Обнімає небо лиш, таке неозоре,

Барвистого потрав’я хвилююче море.

Наче лоцман, вождь старий вів за сонцем військо,

Що зринало в заростях то плавно, то різко,

Бур’яни, хвощі ламало і траву цілющу,

Під копита кінські клало гущу запахущу.

Тільки ж запахи не пестять нині вуса сиві,

На принади розквіту груди невразливі;

Лиш війна тепер в думках особливо важить.

Тут лежать останки предків... Смерть – хто їх зневажить!

Ні, не введуть в оману ті сліди фальшиві,

Що вороги навмисно всюди залишили,

Стоптали біля стежки недостиглі злаки...

Не бентежать Мечника маскувальні знаки –

Впоперек проїхавши штучні ті стежини,

Як мисливець рухався по слідах звірини.

На два – загін свій знову він почав ділити,

Об’єднаний, щоб ворога з пантелику збити.

Помахавши шапкою іншим на прощання,

Своїх лицарів повів далі без вагання;  

Просувались, борсались в стеблах будякових,

Аж руки червоніли в колючках тернових,

Спішені, немов пливли в буйнім шумовинні,

Вже сховалися й шапки глибоко в долині.

 

VI

Вацлав, як всевладний пан у степах безмежних, –

Вільний. Чом же в почуттях мучився бентежних?

Буйний, мужній Вацлав там, на просторі дикім,

Чом до Слави вів загін із жалем великим?

Проти вітру часто мчав, полоскав ним очі,

Чом тепер їх опускав, як від поторочі?

Був замислений, смутний, хоч горів бажанням –

Не оглянувши загін, замкнувся мовчанням.

Тож, чому? І сам не знав, може, Слава знала,

Що в Маріїних сльозах, у думках постала.

Серце в нього билося в такому тремтінні,

Мов на сон останній лягли жалоби тіні,

І злякано проснувся в тім нерозумінні.

Рвучко він стряхнув своє золоте волосся,

Мов на ньому ще були прохолодні роси,

Осідлав коня, його підкорився волі,

Мов хотів позбутися власної недолі.

А в очах тоді такий блискіт був розлитий,

Мов жагучі пристрасті він зумів спинити,

І здолає всі жалі у майбутнім герці,

Вічним світлом Слави, яке сяйнуло в серці.

То спогади про зустріч, роздуми, тривоги,

Чи видіння, слабкості збивали з дороги.

Міць гасила до борінь серця забаганка.

Та лицарська Повинність вже його коханка!

Чи злий Дух, позаздривши почуттям людини,

Майбутнього завісу в ті підняв хвилини,

Чи струни, натягнуті владними руками,

Під пальцями Біди бринять передчуттями?

Може, голову складе? Та, що б там не сталось,

Його розум і рука до кінця б змагались.

І хоч подих Смерті застеле зір імлою,

Але іржа не вкриє ні серце, ні зброю!

Як потік затриманий, пінитьcя, вирує,

Дно розмивши – русло по краях руйнує,

І як огир звільнений, що далеч долає,   

Землю креше, іскри сипле, вітер минає –

Вацлав невідступний – бо вже вагатись годі, –

Шматував минуле все, що на перешкоді

Поставало вже йому, а він, відчайдушний,  

Дививсь на зброю грізно, впевненість відчувши. 

Але й суворий голос чувся без упину,
Мов бринів у тілі: «Доскочиш домовини!»

 

VII

Тривог, шипів і болю є в цім житті немало,

Сліз більше, ніж прилюдно, на самоті збігало.

А хто стрічає сміхом нещасть раптові зливи,

Неначе божевільний – вважається щасливим.

Коли розум піддається шляхетній приманці,

Чуття нищить найдорожчі у непевній праці,

Грузне глибоко в облуді, куди не погляне, 

Бачить урвища, провалля, лихо ще не знане.

Коли птаха пригощає пташенят на вітті,    

Бачитьхлопця з палкою, а вже на кігтях сіті,

І коли сама Відвага, ламаючи руки,

Не спроможна зупинити найстрашніші муки,

В неї б’ється важко серце, кривавить рубцями, 

На яких гадюк сичання ранить до нестями.

Коли злість в своїм шаленстві вибрала забаву:

Взяти підступом життя, та спочатку славу,

Тоді не лиш Теперішнє корчиться в бридоті,

А й Майбутнє, отруєне, грузне у болоті.

Душі, мов ангел, чистій судилася офіра

Лише за те, що солодко частувала звіра.

Коли отак чесноти всі зло на жаль міняє,

Душа тоді немислимо, пекельно страждає!

 

Ці, чи ще дошкульніші душевні катування,

Ошпарили окропом юнацькі почування –

Та вояки, що коней за Вацлавом погнали, 

На сум вождя глибокий, здавалось, не зважали.  

Хоча життя і спільне було у них щоденне –

Всякий передумує своє щось сокровенне.

Та кожен поодинці, у герці, і всі разом

Готові йти в тінь Смерті за Вацлава наказом.

..Усі мовчали. Слід у слід почвалали коні,

Ноги ставлячи хрест-навхрест. Мигтіли підкови.  

Як шнурок, загін тягнувся довго манівцями,

Бо Вацлав рухатись велів дикими місцями.

Безкінечно простягалась безлюдна рівнина,

Хоча ж, нібито, давно закінчитись повинна.

І над ними пливли хмарки, сонцем освітлялись,

І в повітрі лицарями – вояки здавались.