Посестри. Часопис №170 / «Що ми напишемо...»
Що ми напишемо
на воротах цього знову нашого міста?
Хто захоче і житиме тепер тут,
на площах і вулицях нової свободи
Ким будуть ті, хто прийде в ці краї за нашими слідами,
чи не заблукають вони, чи побачать
давні зарубки на деревах та невидимі сліди в глибині трави,
де кожне число означає не відстань,
а намір
Минуле постає тут щовечора в кожному з нас
і тримає до ранку
Повертаються усі, з ким давно попрощались,
і усі, з ким так і не встигли,
повертаються по цеглині стіни, одна за одною.
Виростають гілками зламаними з ночі просто в обличчя, а тому
треба знати напам'ять усі їхні місця,
треба бути обачними,
треба знову бути обачними.
Неможливо одній людині пройти крізь моноліт пам'яті.
Неможливо без карт і паролів,
неможливо одному в чистому полі пройти через цю
новостворену нами географію.
Повертається світло
у кожне з вікон, проходить крізь цілісність шибки
не зламавши її.
Що ми напишемо
на воротах цього знову нашого міста?
Хто захоче жити там, де ми не змогли вижити
Чи збудують після нас щось нове,
чи відновлять втрачене
Що ми напишемо
на воротах цього знову нашого міста,
окрім дат та імен,
окрім хрестів на чорних гранітних плитах,
окрім прохання тримати за спинами шість, коли ми штурмуємо на дванадцять,
але наша мова заплуталась в наших ротах
мов у пастці
Що ми напишемо
на воротах цього знову нашого міста,
окрім довгої сповіді, яку не знаєш з чого почати,
бо всі сторінки вже списано невідомими –
тож бачиш, що нема тобі місця у цій нескінченній історії,
у цьому вигнутому колі.
Допоки ціліє шкаралуща темряви,
що тримає двох ворогів лице в лице
у твердому горісі очікування –
відчуваєш як ніколи сильний зв'язок із невагомим
в повітрі, що
неможливо означити, що
визирає тривожно перші нічні залпи саме із твого боку
Все вирішиться вранці.
А доти
грій на грудях змію надії,
що не доведеться після всього з'явитися вдруге
у цій історії,
на цьому чорному полотні каменю
