Посестри. Часопис №167 / «Я – поет, яка пише невидимі вірші...»

Я – поет, яка пише невидимі вірші

для вбитих моїх читачів

 

Я стою і читаю нові свої вірші на сцені

Драматичного театру у місті Маріуполі,

розбитого вщент

російськими авіабомбами

 

Я стою на сцені, якої

вже не існує, яка

вже не сцена – могила,

під нею

 

поховано заживо тисячі

чоловіків, жінок та їхніх дітей –

 

і мертвих, і живих, і навіть ненароджених

 

Війна це оркестрова яма поезіїЦитата з інтерв’ю О. Короташа.[1]

І звучить незриме її мистецтво

прошиваючи наскрізь усіх нас осколками,

розриваючи тіло книг і людей, які їх читають,

 

звучить мистецтво війни так гучно, що не

перекричати його оваціями

 

Звучить мистецтво війни із горла

російських танків та артилерії –

 

і моя українська поезія

то лиш пісня відчаю, яка хоче бути гучнішою

за вибухи їхньої імперії

 

гучнішою за треноси смертей

гучнішою за мовчання мертвих

та оціпеніння живих

 

Моя поезія бажає бути

гучнішою за співчуття безпечного світу,

за мовчання мешканців мирних континентів, на яких

не було воєн уже сторіччями

 

за мовчання тих, хто дивиться на нас через кордони,

хто стоїть безпечно по той бік свободи і дивиться

на розгубленого поета, що читає вірші на розбомбленій сцені,

у місті, якого вже не існує на світі,

лиш на картах світу, якого теж уже не існує –

уся планета полягла

у моїй країні полягла уся планета –

під російськими авіабомбами

 

дощенту

 

Ви – глядачі і ви дивитесь на сцену Драматичного театру

у місті Маріуполі,

з-під якої лунає хор тисяч, покритих уламками заживо,

ви слухаєте голоси тих, із ким я розмовляю спільною мовою крові –

живу з ними спільною душею,

із ким спільним болем розмовляю

 

і думаєте:

ось це – поезія

ось це – розвага

ось це – іграшка, якою можна гратись навіть тоді,

коли вона вже лежить у крові на площі

розбомбленій посеред вокзалу – єдиної

надії тут вижити

 

Я стою і читаю нові свої вірші на розбитій сцені

Драматичного театру у місті Маріуполі,

але це вже не вірші

 

Так опроявлюється через голос українського поета

чорна симфонія геноциду

 

Така лиш лунає поезія

з оркестрової ями війни

 

І покривається попелом тиші

 

16.04.22