Посестри. Часопис №159 / Землемір
А так, як завжди: у голку дороги засилено нитку пейзажу,
та лісу сіряк, притрушений снігу серпанком,
і яблуко, глибше застібнуте в кунтуш червоний.
І сходять на пси всі язики, всі мови, ми знов онімілі
у сухотрав’ї своїм, слухняно тримаємось в’язі землі,
і оком ніхто не веде – землемір розставляє кілочки і межі.
На стелі, по синьці, розквітли білі зірки, на скринях горіхів
запеклися замки, мов кров на губі, коли дуже болить.
Все глибше в пейзаж входить холоду нить.
І той чоловік, із щоденників, йде,
чорнильного голосу грядку тче,
і кожен рядок – я за ним загрузаю.
А кажеш – було, і забудь – не минає.
Ось циркуль його, і окреслено коло,
і небо в сузір'ях, і засіяне поле,
століття – найкращий епіграф, земля – вогка повість.
У моїй країні війна, люди емігрують, а я гортаю оголошення, щоб купити ділянку на землі моїх предків. Щось у мені змінилося, так наче випущена стріла прошила собою різні часові пласти і тепер я нарешті вдома: тут і зараз, в усіх часах.
Село Паляниченці відносно недалеко Києва. Якщо вірити версіям – земля древньоруського племені полян. Колись давно – межа, адже поряд селилися половці – Велике та Мале Половецьке, назви, що говорять самі за себе.
Чи не вся центральна Київщина – пагорбиста: могили, кургани, земляні насипи. «Змієві вали» – звучить, заворожує. Як зараз: ми з дідом вирушаємо в експедицію – дарма, що лише проїхати великом у кінець вулиці.
– Мій батько цікавився цим, історію цих місць писав, до нього знайомий археолог приїздив, професор Аркадій Бугай. Казав, що як копнути у Ґрадині, на цих пагорбах, то стане ясно який ґрад-город тут стояв над річкою. Та тут і копати не треба – бачиш, ось просто під ногами глиняний черепок, кераміка, – каже дід Костя.
– Це звідси ота старовинна каменючка, якихось древніх людей, що ти її мені вчора показував?
– А, то я на городі малим знайшов, поряд зовсім, професор казав, що це неолітична шкрібачка, такий камінець оброблений, прадавні люди використовували його як ніж. А ще пищик дитячий глиняний. Очі в Бугая загорілися, як він це побачив, хотів уже розкопки починати, але якось вони з дідом домовилися, що вже після врожаю нехай, у наступному тисячолітті.
Зеленими хвилями спускалися пагорби і улоговини до Кам’янки, а біля глинища, на високому березі, річкові стрижі, або, як їх тут називають, пічкурі, прорешетили свої гнізда-нори. Ось колючою сферою надувається перекотиполе, одне ми торік зрізали, і тепер воно висить у нашій кухні на балці, ніби люстра.
Пахне вечірньою, приборканою спекою, а ми з дідом сидимо на шпориші й роздивляємося наші знахідки – уламки древнього посуду – теракотові шматочки, місцями навіть глазуровані, з хвилями і зигзагами. У мене навіть є вушко від якогось горнятка.
– Дє, от цікаво, які ті люди були, що їли з цього посуду?
– Думаю, такі, як і ми, просто замість залізної ложки у них була дерев’яна. Он подивися на бабу Мокрину, сусідку нашу, їй за дев’яносто, зігнута навпіл, а вона все полуницю вирощує, древня-древня, і не помітить, як помре. Отак і вони не помітили, як стали нами. Прийдем додому, я тобі записки діда Мирона про наші краї покажу.
Нічні метелики шаліють, у них вечірні танці з того боку вікна, а з цього – лампа, зошити, дівчинка, і писане їй і не їй…
Оголошень в інтернеті небагато, я зависаю біля одного. Це хата прадідового дядька. Звичайна мазанка з волошковими вікнами. Я її добре знаю, колись приїздила і думала купити. Але це місце недобре, дядина, коли відходила, зарікла: ніхто тут більше не житиме. І ніхто не живе. Так вона і переходить з рук у руки. Але ні в чиїх не затримується. Думаю, я могла би впоратися з цією темрявою, але не хочу. О, здається, це – те, що треба. Невеличка дачна ділянка з іншого боку річки, яблуні, виноград. Я набираю номер, але ніхто не бере. Екран згасає, темніє, я прозираю його вугільну, пічну чорноту і поринаю в орнаменти спогадів.
Чорний квадрат
Червоне сонце встає рано-рано. І баба Мокрина уже в чорній землі, з лицем, як полуниця, у спідниці-трапеції. Її звуки ще не народилися, вони прокидаються, туманом стоять над рікою мови, вона пробує їх на язик, вони перевертаються в роті й ніяк не склеються у слова:
Сте клю влю плю скую ую ю
Уже у дворі надпиває холоднющої води. І бурмоче собі під ніс:
Стало льо тало ало ріозо юзо бірюзо остало квальо мало льо о.
А потім помічає у березі, біля води, свого чоловіка, ледь видного, як серпанок, як привид, і гукає, новим прорізаним голосом:
– Павло, попаси короову!
Павло махає рукою і кричить їй:
– Свитина ззiла сон ке?
Але Мокрина йому вже не відповідає, її червоний овал лиця, її прямокутники, її трапеції зливаються з лініями, латками городів та садків.
Сонце вже високо, як мед, що ведмідь полює за ним. Кольори чисті. Синій клин квітів на зеленому. Тими полями йде полуденниця. Жар гуде, комахи гудуть, груша трубить зеленою грушкою. Жовті, жовті, жовті великі світлі соняшники.
Павло лежить на старій розкладачці, Мокрина – на тапчані. І висять над ними сонні слова, злиплися від спеки: лімпонклі́ння циліро́мбо ка́лінь…
– Багнеться бути кондуктором... – мимрить з просоння Павло.
– Старий, що ти там верзеш?! – озивається жінка.
– Я не умру від смерті, стара, я умру від життя, – парирує далі.
– Типун тобі на язик!
***
Тихесенький вечір на землю спадає. Йде Мокрина утомлена вуличкою, з хати її сусіда, Мирона, долинають звуки радіо. «У Києві десята година. На-на-на! Та-ра-ра-ра! Вас вітає передача «На хвилях поетичних». І сьогодні у нас в гостях – поети і укладачі антології української авангардної поезії тисяча дев’ятсот десятих-тридцятих років…» Прізвища Мокрина вже не дочула. Та і яке їй діло до тої «негарної поезії».
Помила вона ноги, помолилася своїй заступниці у золотистому окладі, залізла на ліжко з пірамідами подушок. А тут і дід спати заходить.
– Ну шо, гашу свєт, – каже. – Лягайт!
І вкладається на тапчані, в чому був. Лежить Павло і слухає, як у сусіда в дворі голосно грає радіо: «А зараз ми послухаємо вірші ще одного українського поета-авангардиста з 20-х років минулого століття Ґео Шкурупія»:
ВОГКО
пристрасні поцілунки гарячих вуст
роздушилась велика червона вишня
стримані подихи
тепла вода запашних долонь
ох ми я
м’якість гарячих дотиків
твердість хвильолона
ах
роздушилась велика червона вишня
по всьому тілі теплий сік
– Стара, ти спиш?.. Спиш... Ех, Мокрино, Мокрино...
І лежить горілиць самотній старий Павло, і довго-довго вдивляється у чорний квадрат ночі. Аж поки опівночі в ефірі гімн не проспівають.
Марія
Глибока-глибока ніч, повний місяць, ніби в кінці повітряного тунелю отвір. Як на полотнах Куїнджі у місті Марії. Чудесна ніч! Божественна ніч!
На ясені заливається соловей, ми з братом називаємо його Ясь. Старий синій човен біля берега став схожий на загублену гігантську туфельку.
Місячний промінь падає на ікону. Марія цілує і залишає сонну дитину. Уночі не видно, хто це: хлопчик чи дівчинка. За межами шат і рамки вже не ясно, чи вона мати. Жінка сходить цим променем у сад, біля її ніг трави і квіти самі сплелись у вінок. На хвилю змовкає Ясь, але ось він уже співає на її плечі.
Біля старезної яблуні аґрус закохано розмовляє з малиною. Щороку вона від нього то віддалялась, то наближалась, як норовливе дівчисько, але цього разу їхнє гілля зовсім поруч. На м’якому моху вони грають у шахи або у млинок, першими ходять завжди червоні ягоди малини. Аґрус більше любить грати у «Дев’ять людей Морріса», тобто млинок, і коли йому вдається переконати малину, цитує їй зі «Сну літньої ночі»:
The nine men’s morris is filled up with mud,
And the quaint mazes in the wanton green
For lack of tread are undistinguishable.
– Зануда, – відповідає його люба.
Звідки аґрус знає Шекспіра? Не питайте. Але, повірте, коли зранку сусідка Ликеря приносить нам молока – він згадує і про Джойса.
Марія ступає шпоришем, виходить на стежку і слухає, як усі її діти сплять, хто в ліжках, хто на сіні, хто на землі. Біля абрикоси підбирає недонесене якоюсь куркою-розтелепою яйце, щоб потім віднести на сідало, поправляє гілку яблуні. Вона йде берегом, минає полуниці баби Мокрини, край неба вже підсвічений, скрізь, де вона ступає, трава не вгинається, а стає ще густішою.
Уже на світанку її прозора постать зіллється з сонцем. На лісовій галявині відкриється мурашник, біля якого вона сідала спочити, і літери мурашок рознесуть усюди її послання для нового дня.
Живопліт
У спеку найхолодніше дерево – горіх. Притуліться до нього щокою, як-от я, і відчуєте. Дід відводить душу у своєму «кобинеті»: майструє, в ці літні канікулярні місяці він вигадує там найрізноманітніші пристосування, вдосконалює старі, замислює нові. Я би не здивувалася, якби він створив там машину часу.
На стінах повітки, що її прадід збудував під час НЕПу з міцного дерева і вкрив зеленою бляхою, тисяча і одна річ: усякі штуки для пасіки, інструменти, сак для метеликів, весло, русалячий хвіст, двохсотлітня діжа для меду, плетені з лози кошики, гасові лампи, чортенята та їхні прихвосні, ремезове гніздо, безока лялька, чиясь борода з ряскою та лілією. Але Дідько Стя, як він себе підписує в листівках на дні народження, нічому тут не дивується, і знай собі щось крутить.
А я стою біля горіха і думаю, як він дає раду всій цій інженерії літа: веломашині, з її вічно примхливим вужем ланцюга, негостреним язиком коси, зубатими граблями, величезною драбиною для шовковиці?..
Та дивлюся на те не одна я. Інші очі вчепилися в нього. Крізь живопліт із шипшини, резеди, бузини, дикого винограду, що сплітається на межі стежки і двору, виросли чорними ягодами очі Ликері.
Під час навчання в Москві вона стала Люсею. Що вона там вивчала, невідомо. Але, думаю, отримала диплом спеціаліста із заздрості. Раннім ранком прямує вона з нашого берега з величезним трав’яним горбом для своєї корови, удень нахвалює бабусин суп, а надвечір визирає зі свого городу. Ось і тепер, мов андерсенівська відьма, вона не відриває очей від кресала в руках Костянтина. І що довше так стоїть, то чорнішає її сиве волосся, то стрункішає постать. І Ликеря вже – солодкий лікер, бакалавр невзаємної любові, бузинова самітниця.
Повітря тремтить, горіх уже стає гарячим, очі смолистими. Дід видобув вогонь із рудого, як щербет, кременю, і кличе мене подивитися. Ликеря теж шарпнулась, але щось її зупинило, колючка живоплоту, мабуть. Ні, краще, живоплоті.
Київ
Я виринаю з цього лабіринту живоплоту і дзвоню знову. Відповідає чоловік: так, продається, так, можна подивитися. Ви домовляєтеся про день. Лунає тривога. Київ, сакральна ціль росіян. 18 січня 2022 року на Софії Київській шквалом знесло хрест. Кажуть, так уже було перед Другою світовою. Я допиваю свою каву біля Золотих Воріт і спускаюся в метро. Може, так було і перед Батиєм? Як там написано біля олтаря: «Бог серед нього, нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане».
Вікна електрички мелькають, мов кадри, швидше і швидше, час розкручується, і з негативів проявляються вже невпізнавані мені пейзажі та краєвиди. Вони не такі чіткі, як у фотоальбомах, бо зіткані зі слів, але світло, що в них залишилося, – живе. Тривога минула, на Київщині цього разу всі ракети збито. І з метро я виходжу зі своєю прабабусею Юлею, їй, як тоді, коли ми бачилися востаннє, – дев’яносто шість, тоді вона жартувала, що помиратиме зовсім юною, її батько пішов у сто три. Ну а мені, відповідно, сімнадцять.
Із вокзалу ми йдемо у район колишнього Євбазу, і на бічній, брудній вуличці праба зупиняється.
– Отут був будинок, де ми після революції винаймали наше останнє київське житло. Тепер це вулиця Пестеля, а тоді була Новокиївська, не дуже славна місцина це була, але що поробиш. Мій батько, твій прапрадід Ювеналій, сидів тихо, бо новій владі не подобалися колишні «прислужники царського режиму».
– Він служив у царя, а як це?
– Певною мірою, він тоді мав чин колезького асесора...
– Козельського ак... кого?
– Ко-ле-зь-ко-го а-се-со-ра, це таке звання, надавалося чиновникам у Російській імперії, працював із документами всякими. Я ж народилася на Прорізній, і нас із сестрою віддали на навчання у Фундуклеївську гімназію, ходімо до неї.
– Ба, давай морозиво купимо? Ага, я знаю, ти скажеш, що воно не таке, як було тоді. І їла його вже не стара жінка, а вертка дівчинка з білим бантом...
... Ось вона псує собі зір, бо читає пізно і довго, а її сестра, Валя, знай із цього тільки підсміюється, на гітарі грати куди цікавіше. Світло падає на весільний знімок на стіні, унизу золотистим витиснений підпис фотографа – Юхновець-Юхновський, Нижній Вал, 9. Це їхні повітряні батьки – Ювеналій Зубченко та Євдокія Піскунова – стоять замріяно і зовсім не сподіваються, що все, що було для них чеснотами, зовсім скоро стане злочином. Ні, вони не моляться за Миколу ІІ, хоча їхніх дітей іще цього вчать на предметі «Закон Божий», але вірять у свою освіту, знання, землю та приватну власність. Після 1917-го вони ще чіткіше зрозуміють, що важить тільки перше, і то певною мірою: французька їхнім донькам поки що не знадобиться.
Визвольні змагання вони зустрічають із симпатією, але бездіяльно. Ностальгії за розваленою імперією спочатку немає, але й винниченківського утопічного запалу вони не поділяють. Уже тоді хтось із них зберігає між сторінок намальовані Нарбутом карбованці Української Народної Республіки – «для історії», вони надто красиві, щоби бути правдою. Чимало хто забрав обмундирування Петлюри і гайнув собі в теплі кубла. Революцію залишилися творити романтики.
Сумують Зубченки найбільше за затишком дитинства і молодості, за тим, що вже ніколи не повернеться, за університетом, екіпажами, садами і парками, усім цим уладнаним життям, книжками, альбомами, начищеними ґудзиками мундиру, сукнями, вечірніми товариствами, відчуттям ніжного хутра біля щоки в морозний день, запаморочливим запахом халви біля яток, київським балабухівським варенням, увічливим продавцем із взуттєвого магазину, щипцями для цукру і навіть срібною ложечкою для солі. Охи-ахи, що переходять у зітхання, дим, ілюзія, побутовий декаданс, вкрадена служницею пухова подушка, вправи для гарної постави, бездоганний почерк, зліплені із воску свічок Володимирського собору коники...
– Коли мене не стане, – каже пра, – принесеш мені на могилу грудку ось звідси, з моєї любої Володимирської гірки. І ми стоїмо, дивимося на Дніпро, що його не всяка птиця подужає перелетіти, на острови, на заплави і села, і видно далеко-далеко, бо немає ще забудови лівого берега, де я потім тимчасово житиму, на окраїні спального району, і гулятиму з нею хіба у снах. А... ну, ще я таки піду на ту гірку, і візьму те, що просила, пригрозивши Володимиру пальцем, аби не підглядав.
Мальви
Для мене харчем є маслини, цикорій та мальви.
Горацій
Власника ділянки звати Сергій. Він веселий дачник, розповідає мені про принади цього села. Я, затамувавши подих, мовчу про свою історію, йому не варто знати, що ось на цьому кладовищі, яке ми проїздимо, – самі родичі, як і те, що мій дід із бабусею – троюрідні брат і сестра, і що рід густо переплетений із усіма цими назвами навколо: Ковалівка, Устимівка, Кищенці, Червоне, Пологи, Триліси, Єлизаветівка, Мазепинці… Я вдивляюся в школу, де вчителював прадід Мирон, котрий залишив мені кілька зшитків спогадів і рукописну аматорську історію села: «Я пишу і наче другий раз переживаю своє життя, багато хвилин і моментів я так і не записав, і ніхто крім мене їх не знатиме, і заберу я їх з собою у вічне небуття «ідєжє несть болєзні, печалі, і ні воздиханіє». Найбільш драматичним епізодом 1933 року в моїй шкільній роботі була зима… Того року в 4-му класі з осені було 42 дітей. А в березні тільки 23. Примостився мій інспектор десь за задньою партою, але нотувати і не збирався. Він приготувався слухати. Але десь вже хвилин за 8-10 діти мені і кажуть: «Мирон Йовтухович, ведіть нас уже на куліш!». Я подивився на Мельника, він кивнув, ми пішли на кухню. А Мельник взяв мене за лацкан піджака, і в розпуці: «Я не буду аналізувати вашого заняття, я вам тільки поспівчуваю. Це ж діти! Вони сприймають все сказане за чисту монету. А дійсніть... Це ще добре, що у вас трохи підхарчовують, вони ж тільки цим і живуть. Але до нового року вони вже не доживуть». Так воно і було, лише одиниці залишилися живими. За що?!».
Біля маленького садового будиночка бордові мальви. Вони переносять мене в хату з іншого берега ріки, рідну, яку ми всі якось необачно продали. За склом кухоньки – калейдоскоп – пелюстки, листки. Цього літа мальви насіялися так густо, що утворили кольорову стіну перед вікном. Але ніхто їх і не думає виривати – такий вигляд! Як на пейзажах Левченка – широкі мазки, м’яке світло. Ми з дядьком готуємо обід, і я починаю «філософствувати»:
– А чому кажуть картопля в «мундирі»?
– Ну, бо в шкірці, як в одязі.
– А чому в мундирі, а не в кожусі чи в сорочці?
– Еее... та хто його зна...
– Картопля в трусах – звучить веселіше!
– Ахаха! Ну, може, в «мундирі», бо кольором форму нагадує.
– Картопля-офіцер!
– Нє, картопля-Сталін...
Регочемо і розвиваємо тему про макарони «по-флотськи» і салат «Шуба». Перекидний календар на стіні показує 3 липня, у ньому стільки всього: схід і захід сонця та місяця, тривалість дня, затемнення, іменини, свята, знаки зодіаку, поради господиням, шахові комбінації, анекдоти, рецепти, рубрика «Зроби сам», перлинки мудрості, секрети бджільництва, викрійки, етимологія слів, цитати великих, кросворди, молитви, посівні таблиці, зелена аптека – CodexGigas, словом.
А сьогодні – історія про мальви, де розповідають, що їх використовують у салатах. Я дивуюсь, а дядько згадує:
– Баба Ганя не любила мальв, де б не йшла – вирве, притопче, те, як у нас багато їх розвелося, явна ознака того, що її вже нема, а то не стерпіла б. Мабуть, у 33-му приїлися...
– Вони тоді їли мальви?!
– Та вони червоний прапор ладні були проковтнути, на якому дід виводив фарбою комуністичні гасла, а за це отримував трішки круп. Так і вижили.
– А де він їх писав?
– Та в школі ж, як директором був, у нього в класах майже всі учні вижили, бо організував у їдальні юшку. Уже пізніше, коли можна було, він навіть жартував, що найситніші гасла – комуністичні. Соціалістичні не такі, а капіталістичні на один зуб.
Мене послали по кріп. І дорогою я пробую пелюстку бордової мальви. Фууу, не смачно! Як вони це їли? Беру ще одну і кладу під ковбасу на бутерброді. Ну, так ще куди не йшло.
***
Власник дачі, помічає мій замріяний погляд на інший берег. На телефоні спрацьовує «повітряна тривога», дрони на Київ. Чоловік жартує, що найближче бомбосховище – льох у знайомих. Закурює. Анішелесне.
«Стало льо тало ало ріозо юзо бірюзо остало квальо мало льо о»лунає в голові – це не мова розкладається на звуки, десь розлітається цегла із чийогось життя. Сюрчать коники.
Далі буде.
