Посестри. Часопис №157 / Акації

Білі акації оп’яняють

В вечір сріблясто-сутінний,

Так, наче інших квітів немає

І зовсім не може бути.

 

Темне їх листя, біле їх квіття

Так шелестко й шумко шепче,

Немов я не чув голосів на світі

Ніяких ніколи перше.

 

Зоряні далі блищать межи гілля,

Тло вечора – тихе і голубе.

Все так, ніби ще взагалі не любив я,

А лише передчув тебе.