Посестри. Часопис №146 / Ришард Купідура: Україна має свій голос у світі та у світовій літературі

Ришард Купідура – віце-президент Асоціації суспільно-культурного товариства «Польща-Україна», україніст, перекладач, викладач кафедри українознавства факультету сучасних мов університету ім. Адама Міцкевича у Познані. Не маючи українського коріння, він щиро любить Україну та допомагає українським мігрантам і біженцям не лише інтегруватися в польське суспільство, а й мати тут свій культурний осередок, доступ до рідної літератури тощо. Пан Ришард вірить, що Україна захистить свою незалежність, а після війни мріє повернутися в невелике містечко на березі Азовського моря, де колись бував. 

Ол. Ол.: Зазвичай на початку осені учням у школах задають завдання – написати твір на тему «Як я провів/провела літо?» А я вас хочу запитати: чим запам’ятався рік, що минув? Чим він став для вас особливим?

Ришард Купідура: Справді, 2024 рік був особливим, бо влітку я вперше від початку повномасштабної війни побував в Україні, куди раніше часто і безперешкодно їздив. Коли почалася повномасштабна війна, ми в сім’ї домовилися, що до її завершення не відвідуватимемо України, адже йшлося насамперед про безпеку дітей, із якими завше подорожуємо разом. Останній наш приємний спогад про поїздку в Україну до фатального 24 лютого 2022 року – це Львівський театральний фестиваль «Струс» (побував там із молодшою донькою). Ми щодня переглядали по дві-три вистави, я брав участь у роботі журі. Це надихало. І цей чудовий спогад про світ, який ми втратили, який у нас забрала росія, досі зігріває моє серце.

Ол. Ол.: Чому для вас було принципово показати дітям саме Україну, адже ви маєте змогу подорожувати Європою, світом?

Р. К.: Мої обидві доньки – Габріела і Ядвіга, люблять Україну так само сильно, як і ми з дружиною Юлією, тому сумують за нею. Малими вони навіть думали, що закордон – це винятково Україна, бо їздили туди під час канікул і відпусток. А зараз дівчаткам сниться війна. Тож аби не травмувати їх іще більше, ми вирішили дочекатися закінчення бойових дій. Проте війна надто затягнулася, а цього літа надійшло запрошення на фестиваль «Фронтера» у Луцьку, і ми з дружиною поїхали туди. Це був і важкий момент (війна триває, вона відчувається у всьому), і приємний – побачилися з друзями, за якими сумуємо. Наші мандри почалися із Закарпаття, продовжилися у Львові та Золочеві, а завершилися в Луцьку. Там я брав участь у дебатах на тему інформаційної війни.

Ол. Ол.: Ви поляк, у вашому роду не було українців, то звідки така прихильність до України? З чого вона почалася і як розвивалася? Ті, хто вас знають, навіть називають «адвокатом» України…

Р. К.: Дуже приємно чути такі слова про себе. Але я не «адвокат», вважаю це абсолютним перебільшенням, бо Україна не потребує адвокатів. Вона може сама за себе постояти, озвучити свою позицію, має свій голос у світі. Мало хто вірив, що така війна можлива у ХХІ столітті. Це боротьба добра зі злом, нового світу зі старим, гідного життя з рабством. І сьогодні Україна бореться за демократичні цінності, стала щитом між агресором та Європою. Так, союзники їй потрібні, але не адвокати.

Насправді романтичної історії про мою любов до України не існує. У нас у Познані є осередок українознавства – інститут із факультетом «Міжнародні відносини, сходознавство». Насамперед ідеться про відносини з країнами колишнього срср. Я вступив на цю спеціальність у 2000 році, а на останньому курсі мав обрати країну, яку слід було глибше вивчати. Обрав Україну – і ніколи про це не шкодував. Вона, на відміну від росії та білорусі, зберігала відкритість до країн Євросоюзу, її можна було відвідувати без віз.

Українське мистецтво, історія, кухня – усе це величезне надбання і потужний пласт дуже привабливої культури. Втім, у радянські часи акцентувалося, що українська культура – винятково про село, щось меншовартісне. Та коли срср перестав існувати й Україна стала незалежною, всі побачили і зрозуміли – це не так. У нових умовах українська культура відроджувалася і розквітала, українці реалізовували свій національний характер, свою ідентичність. Український голос у світі став вагомішим. За цим було цікаво спостерігати навіть на рівні емоцій.

Ол. Ол.: Із якого українського міста розпочалося ваше знайомство з Україною?

Р. К.: Із Вінниці, де у 2003 році побував на конференції. А в 2004-му зі своєю коханою дівчиною, яка невдовзі стала моєю дружиною, поїхали на стажування до Київського національного університету імені Шевченка. Тоді якраз відбувалася Помаранчева революція, ми стали свідками тих подій. Незабутній час! У порівнянні з війною, яка зараз триває, ота революція тепер здається карнавалом. Але тоді справді вірилося, що в такий спосіб, без кровопролиття, можна змінювати країну.

Ол. Ол.: Відтоді часу ви побували в багатьох містах України. Яке найбільше сподобалося чи запам’яталося?

Р. К.: Непросто відповісти… Наприклад, я згадую місто, до якого хотів би поїхати після війни, це – Бердянськ. Ми були там із дружиною і старшою донькою у 2013 році, в літній школі місцевого університету, де чудова кафедра української філології. Жили в гуртожитку на березі Азовського моря, ніжилися в його хвилях. І не знали, що то останні місяці мирного життя в Україні, бо в листопаді почався Євромайдан, а навесні в тому гуртожитку вже жили внутрішні переселенці з Донбасу. Зараз, на жаль, Бердянськ окупований. 

Ол. Ол.: Пане Ришарде, ви є віце-президентом Асоціації суспільно-культурного товариства «Польща-Україна». Розкажіть, коли її створили?

Р. К.: Для цього варто згадати Лукаша Горовського – польського фермера, який володів великим господарством у Великопольщі й не мав жодного стосунку чи зав’язків із Україною. Але трапилася цікава історія. В середині 90-х років минулого сторіччя до нього на роботу приїхали українські заробітчани. Фермер їх тепло прийняв, після роботи вони багато розмовляли і здружилися. Тож якось на запрошення своїх працівників із України він зустрів Різдво в селі Цигани Тернопільської області. Варто сказати, що виглядав пан Лукаш як Святий Миколай – такий собі дядько з сивою бородою, добрими очима і світлою душею. Він пересвідчився, які щирі люди там живуть, прикипів душею до української культури і зрозумів, що хоче допомагати українцям. Польський фермер розгорнув спеціальну стипендійну програму для місцевої школи, закупив медичне обладнання для районної лікарні.

У такому форматі ця дружба та співпраця тривали до початку 2000-х. Потім українська влада, помітивши активну діяльність Лукаша Горовського, запропонувала йому стати почесним консулом України у Великопольщі. А в 2007 році він став почесним консулом у Познані. На одній із перших нарад пан Лукаш заявив, що хоче популяризувати в нашому місті українську культуру. Довкола Горовського почали гуртуватися симпатики України, формувалося українофільське середовище.

До цієї ідеї він долучив і мене. Ми вирішили провести фестиваль «Українська весна», який вперше відбувся в Познані у 2008 році. Тоді я завершував свою другу вищу освіту – навчався в аспірантурі на факультеті сучасних мов, і почав залучати до проведення фестивалю студентів університету. На кафедрі працювала Анна Хранюк – присяжна перекладачка й знана активістка у Познані, яка також із самого початку співорганізовує фестиваль.

Ол. Ол.: Цей фестиваль започатковували для українців, які жили в Познані?

Р. К.: Ні, спочатку він був розрахований на поляків, зацікавлених пізнанням іншої культури, адже в ті часи міграція українців до Польщі не була такою масовою. Та з роками фестиваль набував дедалі більшої популярності, і зараз жителі Познані щороку чекають на нього та на гостей із різних куточків світу. Цього року «Українська весна» відбулася всімнадцяте! Щоправда, в силу різних обставин фестиваль уже кілька років поспіль проходить не навесні, а восени, та назву ми зберегли як бренд.

Ол. Ол.: А що можете розповісти про «Замковий клуб української книжки»?

Р. К.: Із часом, коли українців у Познані значно побільшало, я відчув потребу створити середовище, де можна було б обговорювати сучасну українську літературу. В пошуках приміщення звернуся до керівництва центрального Познанського міського будинку культури «Замок». Там мою пропозицію підтримали, за що я щиро вдячний очільникам закладу. Власне, хочу підкреслити, що коли йдеться про організацію українських культурних подій у Познані, то і наша Асоціація, й інші установи чи фундації, які звертаються до місцевої влади за підтримкою, завжди зустрічають розуміння та схвалення. Ставлення до українців у нашому місці загалом дуже позитивне. Отже, засідання «Замкового клубу української книжки» розпочинаємо в жовтні, за сезон проводимо п’ять зустрічей. Спочатку я збираю пропозиції, які саме твори члени клубу хотіли б обговорювати, потім ми голосуємо за ці книжки. Все дуже демократично: люди самі вирішують, що їм цікаво читати. Буває, книжка, як кажуть, не зайшла, такий досвід теж трапляється, але й тоді ми дискутуємо про неї.

Ол. Ол.: Хто ваші улюблені українські автори?

Р. К.: Якщо йдеться про класиків, то Михайло Коцюбинський. Із його творчістю знайомий ще з першого курсу університету. Стиль і чутливість цього письменника мені імпонують. Особливо близький «Цвіт яблуні», де він звертається до доньки. А я – батько двох дівчаток, тому мені це суголосно. Із сучасних подобаються ті, кого я перекладаю: Богдан Коломійчук, Олег Поляков, Олександр Іванець. Якщо по духу написання, то близький Артем Чапай – чудовий письменник і щира людина. Зараз він, як і Коломійчук, служить у лавах ЗСУ.

Ол. Ол.: Після початку повномасштабної війни ви допомагали й допомагаєте біженцям із України адаптуватися в Польщі. Що саме для цього робите? Які історії, розказані біженцями, вразили вас найбільше?

Р. К.: Коли після 24 лютого 2022 року сотні тисяч українців перетнули польський кордон, усі поляки кинулися їм допомагати. Солідарність Польщі й України була неймовірною, емпатія людей зашкалювала! Вона зламала путінський план викликати міграційну кризу в Європі, адже в москві сподівалися, що повсюдно виникнуть біженські табори, побутові жахіття, непорозуміння, хаос. Натомість поляки запрошували українців у свої домівки.  

Наша асоціація опинилася в особливій позиції, адже давно й тісно співпрацювала з українцями. Тому ми зосередилися на тому, аби керувати допомогою, налагоджувати контакти. До нас зверталися організації, які раніше не мали нічого спільного з Україною, але відчули, що конче треба допомогти біженцям, але як це зробити – не розуміли. Тому наша Асоціація стала ланкою між благодійниками та людьми, котрі тікали від війни. Ми створювали бази перекладачів, психологів. Із групою студентів переклали книжку про Кицю-Мицю (популярну в польській дитячій літературі), яка потім була видана накладом сто тисяч екземплярів та розповсюджена в Польщі.

Стосовно історій… Знаєте, мене приємно вражають історії успіху. Це коли люди, які опинилися в чужій країні проти своєї волі, зібралися з силами й вирішили: колись я повернуся додому, але зараз тут моє місце, та почали облаштовувати своє життя. Вони вивчають мову, швидко інтегруються в польське суспільство, знаходять роботу, сплачують податки, їхні діти ходять до місцевих шкіл. Люди борються за власне щастя, попри все! Мене захоплює ця робота українців над собою, вона надихає і зворушує.

Ол. Ол.: Хто ініціював видання альманаху «Мій перший і сто перший день у Польщі», презентованого навесні 2024 року?

Р. К.: Виданню альманаху передував конкурс із назвою «Освоєння європейського культурного простору Німеччина-Польща-Україна в сучасному міграційному літературному дискурсі». Він був організований у межах наукового проєкту, я його реалізував із колегами з Європейського університету Віадріна, що у Франкфурті-на-Одері. Мета проєкту – реалізація еміграційного досвіду в літературі. Цей грант підтримав польсько-німецький науковий фонд. Ми з колегами проаналізували, що саме еміграційний досвід українців дуже рідко потрапляє до літератури.

У 2021 році ми оголосили конкурс на написання творів. Отримали приблизно сорок робіт, їх надсилали українці з усієї Польщі. Десятого лютого 2022 року журі оголосило підсумки конкурсу: переміг уже відомий письменник Валерій Бутевич, українець, який уже добре пише польською. Але нагородити переможця не встигли, бо в Україні почалася війна. Один із членів журі – Богдан Коломійчук, пішов на фронт, не до свят було.

На початку війни я дав інтерв’ю для газети «Виборчої», де згадав про цей конкурс. Після цього мені зателефонував заступник мера Познані й запитав, чи я друкуватиму твори емігрантів, що надійшли на конкурс? Я пояснив, що друк грантом не був передбачений (ми лише збирали матеріал для досліджень), але надрукувати їх було б добре, тільки для цього треба знайти кошти. Заступник мера відповів, що звернеться у міське видавництво й залагодить це питання. І справді, процес пішов. Книжку ми видали не одразу, бо тоді всі зусилля були спрямовані на допомогу біженцям, але вона все ж вийшла у 2023 році у двох варіантах: перший надрукували з автентичними текстами, з лише дрібною коректорською правкою, адже важливо було показати, як під час міграції змінюється мова; другий – із вибраними творами, перекладеними польською. Важливо, що це свідчення про той світ, який існував до 24 лютого 2022 року.

Ол. Ол.: Про що ці твори?

Р. К.: Зауважую: йдеться не про біженців, а про мігрантів, які свідомо сюди приїхали жити, інтегруватися в нове  суспільство. У деяких творах усе ж звучить тема війни, яка почалася в Україні ще в 2014 році, але вона не є наскрізною. Переважно люди писали про труднощі, з якими зіткнулися, інтегруючись у польське суспільство, ділилися своїми історіями успіху, досягненнями. Їхні досягнення таки вагомі! Вважаю, це важливо, бо існують стереотипи, нібито міграція – це завжди тяжко й сумно.

Крім того, тексти з цієї книжки не втратили актуальності, адже під час презентацій історії мігрантів та біженців дивним чином перепліталися, бо вже на третьому році війни біженці певним чином теж почуваються мігрантами. На презентаціях звучали нові історії, люди розповідали про себе, ділилися власним досвідом. Це завжди був діалог. Тому мені як упоряднику збірки було приємно усвідомити, що ця робота виявилася потрібною та цікавою іншим.

Ол. Ол.: Зараз уже чимало видано книжок (і в Україні, й за кордоном), які містять історії біженців. Чи плануєте також звернутися до цієї теми?

Р. К.: Я би хотів зосередитися саме на творах про емігрантський досвід. Чому? Бо це літературний конкурс, а, на мій погляд, змагання за звання найкращого тексту про біженство недоречне, адже воно пов’язане з травмами – фізичними, психологічними. 

Досліджуючи міграцію, я заглиблююся і в соціальні питання. Так, усі пострадянські країни пережили «лихі дев’яності» та по-різному обирали шлях виходу з них. Білорусь і росія пішли у бік авторитаризму, бо він у короткій перспективі забезпечував достатній рівень життя в обмін на свободу. Але українці не готові були поступатися свободою. На Майдані навіть був лозунг: «Свобода – це наша релігія!» Щоправда, довелося за це пережити економічну нестабільність, бідність, тому багато хто, щоби вижити, змушений був емігрувати до інших країн. Про це, вважаю, треба теж розповідати. Власне, у цьому й полягає моя дослідницька робота. 

Ол. Ол.: На вашу думку, чому після здобуття незалежності Україна, на відміну від Польщі, не змогла швидко позбутися радянщини та стати на шлях розвитку?

Р. К.: Вважаю, так сталося тому, що Україна в 1991 році обрала політичну багатовекторність. Принцип ніби непоганий, бо передбачає, що країна хоче жити з усіма іншими державами в мирі та дружбі, але виявилося, що це – топтання на місці, незахищеність кордонів. Польщі пощастило в тому плані, що у вирішальний момент навіть старі комуністи схилили свою думку на користь європейської інтеграції та НАТО. Тобто був консенсус від усієї політичної еліти, і це насамперед забезпечило Польщі безпеку. Так само вчинили країни Балтії, бо якби вони цього не зробили, то, зважаючи на незначні території цих країн, путін би порушив і їхній суверенітет. Зараз Україна платить дуже високу ціну за свою незалежність, але вже ніхто не сумнівається, що вона її відстоїть і зрештою стане членом ЄС та НАТО.

Ол. Ол.: Вважаєте, що саме цією невизначеною багатовекторністю України скористалася росія, розпочавши війну?

Р. К.: Певною мірою так. А ще в останні перед війною роки рівень життя в Україні значно підвищився, зросли зарплати, середньостатистичний українець почав жити краще, ніж росіянин чи білорус. А путін і лукашенко завжди лякали своє населення українськими революціями, казали, що лише автократія може уберегти від подібних «безпорядків», політичних криз. Та виявилося, що коли в Україні встановилася стабільна демократія – почала розвиватися економіка, люди стали жити краще. путін не міг цього дозволити, бо це б означало провал його тоталітарної влади.

Ол. Ол.: Але чому сьогодні, коли всім усе зрозуміло – хто агресор, а хто жертва, хто друг, а хто ворог, росії вдається впливати на думки людей, псувати Україні світовий імідж, сварити з партнерами? Як протистояти цій брудній пропаганді?

Р. К.: Вважаю, російська брехня зайшла вже так далеко, що псує імідж самій росії. Нормальні люди розуміють величезну прірву між реальністю та російською пропагандою. Сьогодні краще говорити про те, що цій пропаганді не вдалося. Наприклад, посварити українців із поляками. Політики говорять, путін навіть розраховував своїм нападом спровокувати на агресивні дії Польщу. Він сподівався, що Польща скористається його війною і поверне собі Львів, Західну Україну. Та в нас зовсім інший світогляд, ворожа пропаганда не спрацювала. Як їй протистояти? Відповім так: нам своє робити – працювати, рухатися далі, створювати спільні з українцями проєкти, підтримувати одне одного, наближати перемогу.

Ол. Ол.: Зараз часто вживають словосполучення «культурна дипломатія». Як ви його розумієте в контексті двосторонніх відносин?

Р. К.: Наші народи ментально близькі. Нам не потрібно створювати штучний образ чи імідж, щоб розуміти одне одного. На моє переконання, маємо забезпечувати постійний діалог, спілкування, це діятиме краще, ніж якійсь офіційні конструкції. Власне, поляки уже звикли, що українці присутні в їхньому суспільстві, в реальності. Зараз наведу приклад (це не зовсім про культурну дипломатію, але красномовно). Усі ми в повсякденному житті користуємося різними сайтами. Так ось, на польських сайтах (зокрема, сайтах адміністративних послуг) у кутку зазвичай є український прапорець і функція перемикання сайту на українську мову. Тобто україномовна людина, яка живе в Польщі, може отримати тут потрібну інформацію та послугу. Так само українська мова присутня у банкоматах, деяких установах. Це означає, що ми живемо і чудово співіснуємо поруч! Причому, обидві сторони мають від цього зиск. Польська економіка розвивається в тому числі завдяки українським мігрантам; українці мають роботу та можливість утримувати свої родини.

Якщо ж говорити про дипломатію, то насамперед важливі політичні дипломатичні відносини. Дипломати повинні налагоджувати добросусідські стосунки, «розміновувати» вибухові спірні питання минулого, а культурний процес є досить самобутнім, вважаю, його не потрібно якось додатково стимулювати. Культурний обмін існує: вже нікого не дивує, коли українські голоси звучать на польських фестивалях, і навпаки. Це природно, з кожним роком ми краще пізнаємо одне одного.

Ол. Ол.: Для мене яскравим прикладом культурної дипломатії є ваш фестиваль «Українська весна», що став міжнародним.

Р. К.: Дякую, так, його можна віднести до цієї категорії. Скажімо, цього року (у жовтні 2024-го) на фестивалі виступав молодіжний оркестр, у якому грали українці, котрі з’їхалися на подію з усього світу.

Ол.Ол.: Маючи щільний графік роботи та культурних заходів, ви ще й знаходите час на футбол.  

Р. К.: Футбол – моя пристрасть. Я граю в аматорській команді познанських ветеранів. Пригадую, у 2007 році з нагоди 5-річчя нашої команди ми поїхали до Львова, де брали участь у міжнародному турнірі. Свого часу спонсором нашої команди біла фірма «Оболонь», за нашу команду також грають українці. Тож, як бачите, і футбол в моєму житті тісно пов'язаний із Україною. Заняття спортом на свіжому повітрі «розвантажують» від розумової праці, тримають у формі. Я люблю працювати за графіком, складеним заздалегідь, і футбол у ньому є. 

Ол. Ол.: Що для вас найголовніше в житі?

Р. К.: Моя сім’я. Особливо зараз, у контексті сьогоднішніх подій, цінуєш рідних іще більше.

Ол. Ол.: Що побажаєте Україні та українцям?

Р. К.: Насамперед бажаю перемоги й миру. Тоді все інше вдасться налагодити й зробити задля процвітання України, яка обов’язково стане повноправним членом великої європейської родини.