Посестри. Часопис №18 / Звивисті стежки історії. Про «Вічний календар» Василя Махна
Українська література у Польщі не належить до літератур, представлених надмірно, — що, проте, не означає, що вона тут цілком невідома або відсутня.
Польсько-українські літературні контакти мають, зрештою, власну традицію, що сягає принаймні доби романтизму. Протягом останніх тридцяти років ця традиція була продовжена на хвилі історичних подій: водночас із декларацією незалежності України (у 1991 році), а в наступних декадах — унаслідок Помаранчевої революції (2004) та Євромайдану (2014).
Протягом усього цього періоду, в тіні часто фальшивих — тому що небезкорисливих — жестів солідарності, а також ініціатив, скерованих на негайну вигоду і миттєвий розголос, на щастя, розвинулись також направду творчі стосунки, що стимулювали польсько-український діалог. До таких стосунків належить уже двадцятирічна дружба Богдана Задури та Василя Махна, минулорічним наслідком якої став переклад «Вічного календаря», що його колишній редактор «Творчості» переклав для Державного видавничого інституту. Цей твір є пізнім дебютним романом автора, який протягом останніх тридцяти років видав кільканадцять поетичних книжок, чотири збірки есе, збірку оповідань, а також дві п'єси.
Василь Махно, як і багато інших письменників, початково відбувся як поет, і лише потім як прозаїк і драматург. Як автор роману — цікава річ — він почав із історичної прози з історіософськими амбіціями. У щойно виданому «Вічному календарі» можна побачити як унанімістично скомпонований історичний роман, так і дослідження у сфері історіософії, що унаочнює засадничі для неї проблеми та питання. Український автор у своїй прозі намагається з'ясувати, а інколи — дослідити: чи має історія впорядкований та осмислений, а чи випадковий характер; формується вона залежно від особистостей та спільнот чи, може, розвивається незалежно від них; чи знакові історичні події направду унікальні та індивідуальні, чи, навпаки, повторювані і схожі одна на одну; чи, врешті, історичний процес нескінченний — чи ми можемо уявити собі його межу?
Завдяки цьому в дії згаданого роману унаочнюється цікавий конфлікт інтересів: поєднання історика та історіософа, який прагне описати та зрозуміти історію, — та романіста, який задля того, щоб розповісти про людину правду, змушений порушувати хронологію подій, доповнювати і домислювати те, чого немає в історичних матеріалах.
Якщо вже йдеться про матеріали, то тут варто зауважити, що Василю Махну не завжди вдається вміло скомпонувати їхній зміст у фабулу роману; у тканину твору. Історичні вставки неодноразово відстають від сюжетних частин, завдяки чому з'являються в оповіді у необробленому, дещо неопрацьованому стані:
«18 квітня на з’їзді командуючих армій прийняли директиву № 311. На 7-му армію генерала Щербачова, частина якої утримувала позиції саме в місці, що цікавить нас найбільше — Митниці та Язлівцях, покладалася розробка основної наступальної операції. З протилежного боку оборонялися Південна армія фон Боттера. У самих Язлівцях розміщувалися війська австрійського генерала Адольфа фон Ремена. Генерал Дмітрій Щербачов головний удар поклав на 2-ий армійський корпус генерала Васілія Флуґа, якому з правого флангу допомагатиме 3-я Туркестанська стрілецька дивізія генерал-майора Віктора Нагаєва, а з лівого — 2-ий кавалерійський корпус генерал-лейтенанта Гусейна Хана Нахічеванського. Приготування корпусу Флуґа до наступальної операції розпочалося відразу після ухваленої директиви. До першої оборонної лінії австрійців, котра охороняла Язлівці, з Митниці було не більше двох-трьох кілометрів».
Через це первісні фрагменти роману перевантажені надміром описів, що свинцем обтяжують розповідь. Даючи волю своїм історичним прагненням, Василь Махно — зрештою, не лише тут — втрачає завдяки їм свої літературні можливості та шанси. Хорошим прикладом цього є його метод використання батальних сцен, котрі — можливо, скажу нарешті про це тут — автор оминає в оповіді, де одразу ж переходить до історичних розрахунків та узагальнень, зрідка й лише приблизно вписуючи їх у події роману:
«Селище, потрапивши в епіцентр російського наступу на Язлівці, заплатило немалу контрибуцію — убитими та пораненими. Тільки в церковній книзі збільшувалася кількість записів про тих, хто покинув цей світ. О. Феліштан ретельно записував імена небіжчиків навіть тоді, коли не правив по них панахиди. Знав митницьких людей, та й до нього долинали звістки про їхнє зникнення під час війни. У книзі графа мертвих займала три сторінки й була значно довшою за графу народжених».
Зосереджуючись на узагальненнях та підрахунках, а не на переживаннях чи мотиваціях своїх героїв, чого тяжко не помітити, український автор чинить радше як історик, аніж як як романіст... Можливо, він не довіряє власному таланту оповідача — можна було б запитати — і тому перебирає перо історика? Це припустимо. Так чи інакше, у фактографічному сенсі найкращими читачами «Вічного календаря» будуть переважно історики і дослідники польсько-українських стосунків. Тому що письменник, приміряючи черевики історика, не лише реконструює факти, але й також оцінює, виносить вироки, і навіть — виручаючи політиків — формулює претензії.
«Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».
Варто додати, що зображення поляків у романі щонайменше не належать до ідилічних; поляки, особливо у період І Польської Республіки, показані як гнобителі та узурпатори. Додатково температуру історичної суперечки підігріває представлене пізніше зображення Української повстанської армії: небезпідставно єдина батальна сцена, наведена в оповіді — це не позбавлена, врешті, пафосу битва УПА з більшовиками...
Художні властивості представленого читачам роману, як я вже показав у кількох прикладах, періодично нівелюються історичними амбіціями Василя Махна; ці прагнення перетворилися водночас у цікаву унанімістичну композицію «Вічного календаря», що охоплює три століття історії та зачіпає долі близько сотні персонажів (що мешкали в Язловці, Чорткові та Митницях неподалік від Тернополя).
На історичній сцені з'являється ціла плеяда індивідуалізованих персонажів першого плану, представників кількох поколінь українських, вірменських, єврейських та польських родин, а також справжній рій, можливо, ще цікавіше скомпонованих епізодичних персонажів; серед них вирізняються учасник Першої світової війни рядовий Кюбат; власники цирку, клоун Бім-Бом і карлиця Маргарет; астроном і учитель Петро Урбан; парубки, взяті до армії; власниця лупанарію Амброзія Бенціровська чи повії Вікторія Куліковська та Сара Роботнік.
Художнім наміром Василя Махна було створити портрет суспільства в широкому соціальному розрізі. Вжитий тут термін «унанімізм» добре описує не лише оптику роману (у якому переважає макромасштаб щодо спільноти над мікромасштабом щодо осібної долі), але й також тип оповіді, яка синхронно пов'язує різні, часто незв'язані між собою сюжетні лінії та образи.
В аспекті майстерності, якщо вже про це зайшла мова, між Василем Махном та унанімістами також є певні розбіжності; попередники унанімізму — Жюль Ромен і Джон Дос Пассос — для того, щоб показати ставлення особистості до колективу, використовували інтроспекцію і дослідження душі. Махно чинить навпаки: обмежує самоаналіз і представляє героїв з висоти пташиного польоту (з точки зору оповідача, від третьої особи):
«Сара об’явилася в Чорткові після 1905 року. […] Розмовляла німецькою, вставляючи російські слова, яких клієнти, переважно австрійські військові та урядники, не розуміли. Чому вона прибилася до Чорткова — не знати. […] Казали, що схожа на царицю Савську, хоча не були її ноги покриті вовною, не було в неї й копит. Поговоривши з Сарою, можна було зробити висновок, що в Росії вона закінчила гімназію і, можливо, вищі курси. Говорила на різні теми, цікавилася політикою й літературою. Була ласа на гроші. Усі, хто торкався тонких пальців її руки, відчував прохолоду. Про таких кажуть, що в них жаб’яча кров. Коли Сара роздягалася перед відвідувачами борделю, а їй доводилося це чинити в усі дні, окрім тих, коли в неї були місячні, то перед зором хтивих чоловіків зблискувало білосніжне тіло».
Портретам персонажів, окрім слабко окресленої психологічності, не можна закинути браку автентичності у тому, що стосується епохи та середовища. З цієї точки зору автор досяг цікавих результатів, описуючи етнічну різноманітність громади Язловця. Особливо переконливо зображений ним портрет єврейства, в якому розкрито багатство його культури і традицій. У «портретах середовища» масштабні історичні знання Василя Махна, його манера їх інтерпретації, а передусім — чудовий лінгвістичний слух, окупилися, втілюючись у значущих художніх ефектах. Лінгвістичний слух, що важливо, не заплутав також і перекладача роману, який опанував вражаючу кількість вжитих у тексті соціолектів і знайшов для них переконливі відповідники у польській мові. Завдяки вправній індивідуалізації персонажів та їхнього мовлення словниковий запас «Вічного календаря» — також і в польському перекладі — в процесі читання еволюціонує водночас зі стрибками синхронної оповіді та переходить від найпростішої мови, розмовної та жаргону, до мови філігранно вишуканої.
Значний поетичний доробок Василяя Махна, перекладений на значну кількість як європейських, так і неєвропейських мов (поміж іншими — на англійську, німецьку, іспанську, сербську, литовську, чеську та іврит), обґрунтував його позицію на літературній сцені України.
У «Вічному календарі» поет — не без перешкод — звертається, однак, до прози; надмір історичних амбіцій спричинив той факт, що автор не втримав деякі свої літературні можливості та шанси; історіософічні прагнення — можливо, цікаві з точки зору філософії — спричинили статичність вигаданих персонажів, яких інколи надто легко сприйняти як гвинтики історії; надмірна жорсткість і не-психологічність унанімістичної форми, цікавої, серед іншого, у формі історичного роману — в результаті знизила її художню легкість...
Автентичною залишилась якість мови у прозі Василя Махна; завдяки ній у «Вічному календарі» відчувається як прикрита зверхністю невпевненість дебютанта, так і вправна рука поета.
Більше: Kalendarz wieczności
