Посестри. Часопис №136 / Уривок розділу XVI повісті «У станиці»

Була пізня осінь. Сонце гріло вдень, але перед світанком наставали легкі приморозки. Наближався сезон дощів, який зазвичай тривав у цій частині краю до Різдва Христового, коли починав віяти морозний вітер, що йшов від солоних калмицьких степів і ще дальших країв – із-за Каспійського моря. Майже всі дерева погубили листя, тільки туї пишалися темно-зеленою, мало не чорною хвоєю. Останні айстри, що розквітли саме перед Глашиним весіллям, печально опускали розкуйовджені голови з пом’ятими і, здавалося, забрудненими пелюстками.

Закінчилися хороводи й вечорниці просто неба. Молодь досить часто збиралася в просторіших хатах, бо перед постом потрібно було нагулятись і натанцюватися. Козаки до церкви занадто часто не заходили, особливо останнім часом, але постів і святкових звичаїв дотримувалися суворо.

У день Святого Григорія пройшла злива та змила залишки пожовклого листя. Пополудні визирнуло сонце, але вже після смерку небо знову заволокли низькі хмари. Лило з перервами три дні, аж степ перетворився на гігантську калюжу. Станичними вулицями неможливо було пройти, бо люди вище колін грузли в масному й липкому болоті. Перекидали кладки з дощок, але й це не допомагало – після переходу кількох людей кладки тонули в густій масі. Скінчилися виїзди в степ, і Стась проводив час за читанням, малюванням і довгими розмовами з Катею. Іноді його кликав до себе Демиденко і, пахкаючи люлькою, снував історії про старі часи та козацькі подвиги.

Старий козак тими днями явно повеселішав. Пив менше, для кожного з домашніх знаходив добре слово. Одарку, коли вона проходила повз, поплескував по широких стегнах, не зважаючи на її вдавані протести та осудливі погляди Оксани. Навіть Фроньці пробачив, повернув з опали й дозволив приєднатися до спільного столу. Стась поділився з Катею припущенням щодо цієї раптової зміни настрою. Дівчинка цілковито їх підтвердила. Прихід дощів надовго унеможливлював будь-які збройні дії з боку червоних. Демиденко про це знав, і знали всі козаки. Станиця могла спокійно готуватися до Різдвяних свят і Нового року.

Коли зливи вщухли і вулиці трохи підсохли, вони ненадовго виходили з хати. Настав кінець Катрусиній елегантності: уже й мови не було про міські черевички і тонкі панчішки. Як і всім дівчатам, їй довелося дефілювати у високих чоботах, що найчастіше взувалися на босу ногу. Після повернення Катя знімала брудні чоботи та клала ноги Стасеві на коліна. «Змерзли! Загрій!» Він охоче грів ноги і закінчувалося це, як завжди, довгими поцілунками. Одного разу за цими ніжностями їх застукав Яків Антонович, усміхнувся, погрозив пальцем, але нічого не сказав. Після вечері він узяв Стася до себе, довго балакав і підливав солодкої вишнівки. Старий радів, що шмаркачі зближуються все тісніше.

Минули іменини Каті, а потім і Демиденка. Були гості, багато горілки, трохи музики й танців. У великій таємниці Стась намалював картину, на якій зобразив битву кубанських козаків із турками. Деяких персонажів він перерисував з військової енциклопедії, аби було гарніше. Яків Антонович явно зрадів, коли хлопець вручав йому подарунок. Катя отримала шовкову хустинку, яку Стась купив у духані[1]. Власник, старий перс, мав ще трохи різних дрібничок із дореволюційних часів. Позбувався він їх неохоче, але коли Стась йому сказав, що це для онучки Демиденка, одразу ж погодився. На це пішли майже всі заощадження. Менше з тим – хлопець пишався, що розщедрився і приніс Каті втіху.

У середині грудня встановилася стабільна погода. Сильні приморозки падали на землю вранці. Приємно було вибігти на подвір’я, бігати замерзлими калабанями і слухати, як зі скляним тріском ламаються тонкі шари льоду. Але сонце знову розтопило калабані. Бабуся Оксана дріботіла по хаті з мітлою та сварила домашніх за те, що вони погано витирають чоботи на ґанку.

Незадовго перед Різдвом Христовим Демиденко виїхав зі станиці і його не було кілька днів. Омелян Тимофійович також часто зникав, особливо вечорами. Степ трохи підсох, і молоді козаки знову почали патрулювати околиці. Всевіда Катя поінформувала хлопця, що станична старшина побоюється раптового нападу під час свят, коли товариство охоче тягнеться до чарки та слабне готовність.

Наступного ж дня після від’їзду Демиденка до Стасевої кімнати влізла бабуся Оксана. Катя якраз розповідала одну з пансіонерських історій, обійнявши за звичкою Стася за шию. Вони зірвалися сполохані й переконані, що стара зараз влаштує їм скандал. Оксана уважно придивилася до них, стиснула губи і сіла на краєчок стільця. Вона мала вельми урочистий вираз обличчя, старанно зав’язану на підборідді хустку, сплетені на висохлих грудях руки. Вони стояли, переступаючи з ноги на ногу й не дуже розуміючи, що їм робити.

– Незабаром прийде у світ Ісус Христос, наш Господь і Спаситель, – почала Оксана урочистим голосом, – аби водою Йорданською обмити наші гріхи та покропити очисним гісопом[2]. Бо сказано, що ти білішим за сніг станеш, якщо зречешся сатани і Різдво Христове приймеш до серця. Ти, Катю, гордівниця, над усіма вивищуєшся та до блуду невинного юнака намовляєш, і кров у ньому підбурюєш, як єгипетська Потіфара[3] в Йосифі підбурювала. Ти дурна й нерозумна і сама себе на пекельний вогонь на віки вічні, амінь, прирікаєш. Прийшов ваш час подумати про спасіння душі. Ви живете серед лютих душогубів і розпусних жон і за їхнім прикладом дозволяєте Вельзевулові штовхати себе в гарячу сірку та розпечену смолу. Але я знаю побожних людей, які живуть в умертвінні плоті та молитві, готуючись до дня гніву Господнього. Підете сьогодні зі мною послухати Чоловіка Божого, який пройшов через сім вогнів, через усі вогняні печі й через усі драконові печери та гнізда розпусти, і їв із Дерева Добра і Зла, поки, гріхом очищений, не був обраний Всемогутнім як Стерновий і Перевізник, аби таких, як ви, на пряму дорогу випровадити і привести до хорів ангельських. Перед смерканням вийдемо. – Оксана встала, поправила спідницю. Погрозила кощавою рукою. – Глядіть, аби в Судний день ви опинилися не на боці Ассирійської Блудниці та Чорної Кривди, а там, де з гори Елеонської сходить небесне воїнство, на чолі якого стоять на білих конях Святий Георгій Змієборець і найвродливіший Михаїл, головний Архистратиг Господніх полків. Глядіть!

Вона рушила своїм дріботливим кроком до дверей. Не встигли вони відійти від переляку, як Оксана зазирнула знову.

– І одягніться тепло. Ми повертатимемося пізно ввечері, на вигоні холодно. Морозний вітер гуляє по світу без перешкод і до пекла грішників заганяє.

Вийшла. Старанно зачинила за собою двері. Катя знизала плечима й постукала пальцем по чолу.

– За нею вже дурдом плаче. Вона завжди була божевільною, а тепер уже їй узагалі все в голові перемішалося. Чув? Потіфарою Єгипетською мене назвала! Ну, як Потіфара, то хай буде Потіфара! Поцілуй!