Посестри. Часопис №133 / Полишити все

Не пережити землі,

не продовжити ані на мить цвітіння,

не виплакати усіх сліз, –

тільки полишити все.

 

Хай вода прозоро сміється бульбашками,

хай відходять м’яко ліси по свіжому мохові,

хай прокльовується гайвороння із потемнілого сонця,

хай дівчата хмільно палають на безлисту печаль,

хай поглиблює себе отьмарене світло зникомих жінок,

хай хтось вилузує лагідно достиглі зерна грудей,

хай сіль виповзає погрітись на сонці,

хай через віки хтось добуває прикраси зі смерті,

хай сніжинка узорно карається,

хай давні тернові міста пускають наброщені пагони,

хай вуста непоранені течуть червоно струмками,

а спраглі – нап’ються тільки із власних глибин.

Хай все буде так – полишено.

 

Запасти у трави –

і нічого не чути й не бачити,

лишень світлішати і світлішати,

аж поки все це мине:

і життя, посічене днями,

і смерть, помножена ночами.

Стечуться у серце назад мої ріки,

зійдуться ліси, і птаство злетиться моє,

і все це – тишею стане.