Посестри. Часопис №133 / Книга Еклезіаста

Вже скільки віків мовчить Проповідник,

чи все він сказав при зібранні народу

про довічну марноту, про безнадію? –

 

І народжуватися, і не народжуватися – однаково,

і жити, і не жити – однаково,

і думати, і не думати – однаково,

і творити, і не творити – однаково:

навіщо ж він завдавав собі клопоту

шукати слова найвлучніші і трудити язик перед натовпом,

навіщо списав ці слова у книгу?

 

Чи варто просити Бога продовжити віку,

щоб прожити довше на день, на рік, на ще один вік? –

Хоч би скільки прожив, – та не зможеш нажитися.

Чи варто множити статки, дбати про добру пам’ять,

що залишиться по тобі серед люду, зілля і вод,

серед сущих усіх отут і серед усіх потойбічних? –

Адже все буде віднято в тебе останньої миті:

і твій погляд – порожній, і слух твій – порожній,

і порожньо в жменях порожніх,

навіть смерті своєї у них не втримаєш, –

бо нічийна вона і всіхня.

 

Цілу ніч я просидів мовчки наодинці з Еклезіастом,

і коли крізь біблейську імлу забуття і зневіри

проступило знов юне й незраджене сонце,

як зраділо цвірінькнув горобчик за сірим вікном! –

 

Хтось незримо із-позад мене

перегорнув останню сторінку –

і книга закрилася.

 

Я відчув: настає невідома епоха.