Посестри. Часопис №128 / Дихаю вільно

Вільний подих – мета, мрія, прагнення людської істоти – часом виявляється недосяжним. За нього здавна ведуть боротьбу, про нього пишуть і про нього співають. Справа нашої епохи і вся сучасна поезія, за висловом Тадеуша Ружевича, – також «боротьба за вільний подих».

У боротьбі за своє життя і свій незалежний дух герої поезії Малґожати Очак малюють краєвид новітньої людини новітнього часу:

дихаю вільно й помірно. я стою
виконую серію складних синхронів
права ліва. дистальне повільно за тулубом
орієнтуюся в часі й просторі
перетравлюю – існую

Ми знаходимо той самий спраглий пошук в поезії Ірини Цілик: вибір належить людині, що вирішує сама, бо таке її право від природи:

Праворуч, ліворуч або й прямо –
хоч би скільки було доріг,
ти все одно вмиратимеш і народжуватимешся
тільки у цій країні.
Ти все одно ніколи не скористаєшся
тими іншими вказівниками.

У драматичному тексті «Мати. Неприємна п’єса на дві дії з епілогом» Станіслава Ігнація Віткевича, уривок якого пропонуємо читачеві, герой Леон говорить: «Так, ми дійшли до того, що вже не знаємо, чи кохаємо одне одного, чи ні, якщо вже не можемо жити одне без одного. Чи може бути щось гірше? І скажу тобі відверто: вона каже, що я упир. Тепер у нас є другий упир – Зося, і третій – її батько; дайте ще упирів, які потрібні для мого існування, бо я виправдовую ваше існування».

Непростий збіг обставин, незнання майбутнього та рішення «тут і зараз» – ось сутність нашого часу, і в цьому незнанні шлях стає важчим, наче ввесь у темряві. Ці важкі теми ставить перед читачем Дмитро Кузьменко в уривку з повісті «Вогник на маяку».

Завершуємо випуск текстами класика польської літератури, одного з найбільш «національних» поетів епохи Відродження в Польщі – Вацлава Потоцького. Його критика порядків своєї епохи, достоту гідна різкого слова Яна Кохановського, досі викликає болючий спротив у наших сучасників:

Що тут ґвалтування, примус і пожари,
Голод і каліцтво – все це ходить в парі
Заодно з війною! Через неї зміни –
Вигоріле жито, сіл і міст руїни.
Стільки тих спустошень, що й не описати, –
Тож хіба-то попіл можна миром звати?