Посестри. Часопис №122 / Наче птах у долоні затих

Людина тягнеться до поетичного слова і в часи глибоких криз, і дихаючи свободою й радістю. Поезія приходить і відходить, налита чужою емоцією, яка стає нашою тут і зараз. І в мить найшаленішого шалу наші голоси знаходять собі затишок і затихають, як загублений птах, що, врешті, зігрівся в долоні.

Іван Андрусяк говорить про наше прагнення до дрібниць, поезії та краси, хай навіть голос мовчить:

це майже так само як те що буває коли
поезії ми не потрібні – тож мучмося далі
вона вже не прагне покоїтись на п’єдесталі
а мовчки виходить із нас як виходить із гри
 
а вернеться хтозна-якою до хтозна-яких
до нас чи не нас – червоніють знервовані ґрона
кущів горобиних – і мова снується червона
а голос затих наче птах у долоні затих

У поетичному пошуку із відчуттям чогось невідступно потрібного – поезії, голосу, слова, почуття, любові врешті? – зустрічається Світлана Богдан:

Вдихати його й видихати віднині,
Із ним перестояти, перетриматись,
Це лезо двогостре, що віссю у спині,
Ці скалки у грудях, що цінно їх мати.

І в цьому космічному хаосі – чи може хаотичному космосі? – людина знаходить своє, важливе, і може, це несподіваний успіх посеред руїн, неочікуване щастя в строкатому натовпі незнайомців, це доля, дарунок чи щось інше... Малґожата Очак має свою версію, проте

якщо тобі вдасться
витягти звідти одного сірника
знайдеш місце для себе

У випуску продовжуємо публікацію творів класика Генрика Сенкевича, цього разу це уривок «Пан Володийовський». Пропонуємо також завершення есею Людмили Бербенець «Станіслав Лем і Філіп К. Дік», авторка розкриває широкі міждисциплінарні простори наукової фантастики.

Про український переклад вибраних творів Пьотра Лямпрехта говорить у розлогій рецензії «Катарсис цього місця» Олег Соловей: «У сучасному світі тиша – це розкіш, доступна не всім. А в умовах ситого споживацького тлуму цю тишу треба ще вміти почути й відчути. Для цього потрібен поет...»