Посестри. Часопис №120 / нальоти
брама та тлі неба крізь яку не пройти.
великий програш. без передісторії.
молочне вівсяне небо. жодних слідів сліз.
бомбардують потім будуть стирати з пам’яті.
тут удар. там вибух. після якого треба зібрати
стільки слів. клаптів. шмаття.
ходимо містом яке все ще
не поцілили. хоча нещодавно йшли
тут дві процесії і кричали. а волосся
вирване з цибулинами і сліди крові
на лавках показують що били.
вибач. мене розпорошили біти з дискотеки
поблизу. а я власне хотів розповісти тобі
про війну яка триває. мені триста сорок років.
я надто малий і надто старий аби увійти в цю пам’ять.
дивлюсь в екран на поскладані тіла.
одне з них лежить окремо. мов би не пасує
до решти.
намагаюсь вигадати для нього ім’я.
час до часу бачу хмару і повторюю
за голосом який помалу стихає в мені:
а може б ти його воскресив?