Посестри. Часопис №116 / Сергій Параджанов: від «Тіней...» до КҐБ (уривок)

Улітку 1964-го Сергій Параджанов, 40-річний режисер Київської кіностудії ім. О. Довженка, завершив роботу над фільмом «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Цей життєрадісний кінематографіст, «приколіст», любитель ексцентричних розіграшів, майстер переконливо розповідати вигадані історії небезпідставно відчував, що настає його «зоряний час». І не здогадувався, що цей період також стане найтрагічнішим у його житті. Адже «Тіні забутих предків», із одного боку, принесуть йому світову славу. А з іншого, стануть причиною багатьох нещасть. 

Рік невизначеності

Початок був справді прекрасним. Кінематографічне начальство відправило фільм на міжнародні фестивалі, що само по собі в радянські часи виглядало як відзнака, а він, до того ж, здобув там нагороди. Зокрема, одержав спеціальний приз журі та приз кінокритиків у Мар-дель-Платі (Аргентина), спеціальний приз у Салоніках (Греція) та Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі (Італія).  Радянські фільми не були розбалувані нагородами зарубіжних кінофестивалів, тож відзнаки свідчили про неабиякий мистецький рівень «Тіней...». У цій щасливій фестивальній історії був, щоправда, промовистий нюанс. Фільм по закордонах їздив, а режисер – ні.

Згодом начальник 3-го відділу 5-го управління КҐБ Леонід Черченко напише в «Довідці на Параджанова С.Й.»: «В поле зору органів КҐБ Параджанов уперше потрапив у 1962 році у зв’язку з його зустрічами і листуванням із іноземцями з капіталістичних країн». Пізніше в документах цього секретного відомства з’явиться інша дата: «Параджанов опинився в полі зору органів державної безпеки ще в 50-ті роки. З його боку фіксувалися наклепницькі судження про “затискання свободи творчості” в нашій країні, про “партзамовлення” в мистецтві». 

Тобто митця «відстежували» ще тоді, коли він, закінчивши ВДІК, почав працювати на Київській кіностудії. Тож не дивно, що протягом півтора десятиліття КҐБ накопичив величезний стос різноманітних доносів на нього. А свіженький «сигнал» з’явився за пів року до прем’єрного показу в кінотеатрі: «В бесіді з одним із колег про можливу поїздку до Парижа з фільмом “Тіні забутих предків” Параджанов заявив, що йому потрібний квиток тільки в один бік». 

Справжніх намірів емігрувати режисер у ті часи не мав. Тим не менше, КҐБ не давав дозволів на його поїздки за кордон.  

Був іще один нюанс. Екранізацію повісті «Тіні забутих предків» знімали до 100-річчя Михайла Коцюбинського, яке відзначали 17 вересня 1964-го. Параджанов завершив свій фільм улітку того року, а 4 вересня його переглянула і обговорила художня рада Кіностудії ім. Довженка й високо оцінила. Лунали такі слова як «велика творча перемога», «в особі Параджанова ми маємо справжнього художника», «у цьому фільмі використані найкращі традиції Ейзенштейна і Довженка», «це одна з найкращих картин, створених останнього часу на студії» тощо. 

Попри це в ювілейні дні картина не вийшла до глядачів. Її не затверджувала Москва, висуваючи вимоги допрацювання – просили вставити «титри, що пояснюють зміст відповідних тематичних “глав” фільму» або подати вступний текст «від автора». Крім того, за тодішніми правилами, кожен фільм національної кіностудії мусив мати також і російську версію. Параджанов, чи не єдиний в СРСР, відмовився її робити. Тож ситуація склалася парадоксальна: фільм тріумфує на міжнародних фестивалях, але його не показують вітчизняному глядачеві. Він заборонений? Ні. Він дозволений? Теж ні. 

Нарешті десь там «нагорі» – в ті часи все вирішували в Держкіно СРСР, а інколи і в ЦК – ухвалили випустити «Тіні...» в прокат. Надрукували копії фільму, виготовили афіші. Прем’єру призначили на 4 вересня 1965-го – випадково чи ні, рівно за рік після затвердження фільму худрадою кіностудії. Місцем першого показу обрали новенький кінотеатр «Україна» в самісінькому центрі Києва – широкоформатний, оздоблений за останнім словом техніки, він фактично слугував екраном №1 в Україні.  

«Може, 50-60 людей стояли» 

У великій залі кінотеатру царювала святкова атмосфера. О 20:00 на сцену піднялися Сергій Параджанов, виконавці головних ролей Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова, художник-постановник Георгій Якутович, художниця костюмів Лідія Байкова, другий оператор Володимир Давидов, директорка фільму Нонна Юр’єва.  Після короткого вітального слова директора «України» Федора Брайченка до мікрофону підійшов Параджанов. «Він, – запам’ятала Марта Дзюба, – з болем розповідав про те, які перешкоди ставили знімальній групі, скільки доган він отримав. Його монолог був насичений саркастичними репліками на адресу культурної політики влади. І вже це надавало прем’єрі незвичайного характеру». 

Винесли квіти знімальній групі, публіка щиро аплодувала. З глядацької зали на сцену піднявся з розкішним букетом редактор видавництва «Молодь» Іван Дзюба, який товаришував із Параджановим. Вручив квіти художниці Лідії Байковій. 

– У нас велике свято, – сказав у мікрофон, – але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді.  

В залі увімкнули сирену, щоб заглушити промовця, який називав прізвища ув’язнених. Директор кінотеатру почав стягувати небажаного оратора зі сцени. «Що було далі, – згадував Іван Дзюба, – бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато». Історик української культури Роман Корогодський залишив таке свідчення: «Увімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати. Я озирнувся – може, 50-60 людей стояли. Зал був набитий – 800 місць». 

Те, що піднялися тільки кількадесят осіб, підтверджує і Світлана Кириченко, дружина літературознавця і дисидента Юрія Бадзя: «Суттєво: скільки людей піднялося. Пишуть – і “весь зал’, і “пів залу”, що означає кілька сотень. Свідчу: не було такого!.. Стояло кілька десятків, десь у межах пів сотні. Не було аж стільки сміливців».

Вона ж уточнила і щодо самого заклику встати на знак протесту: «Неподалік од нас (сидимо в 15 ряду) підхопився Славко Чорновіл  і – дзвінко кидає одну-єдину заключну фразу: «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!» (Саме так, не було ніякої «тиранії». Йшлося про конкретну подію, не про політичне узагальнення)» [виділення мемуаристки – Авт.]. 

Працівники кінотеатру швидко загасили світло, щоб припинити небажаний мітинг, і почали показувати фільм.  Те, що відбулося далі, обросло численними вигадками. Нібито до зали вдерлися міліція та КҐБ, людей «в’язали» просто під час перегляду «Тіней…», але деяким щасливчикам вдалося вислизнути через запасний хід. Або: в перерві між частинами фільму Василь Стус виступав перед публікою з палкими промовами (насправді між частинами фільмів перерв не робили взагалі). Чи таке: після сеансу каґебісти бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав заклик встати. І ще краще: при виході з кінотеатру в глядачів перевіряли документи, записували прізвища, а Дзюба, Стус і Чорновіл, очікуючи на арешт, йшли, взявшись за руки. Перелік героїчно-фантазійних сюжетів доволі значний.  

Було ось що: під час прем’єрного показу на вулиці біля «України» з’явилися «товариші в цивільному», під’їхали кілька вантажівок із брезентовим кузовом і написом: «Люди». Але невдовзі ті й ті зникли – вочевидь, згори гаркнули: «Отставіть!» Після перегляду, близько 22-ї години, глядачі вільно виходили з зали через широкі двері, зупинялися на задньому дворі кінотеатру, обмінювалися враженнями. «Сергій був радий такій незвичайній прем’єрі, – згадувала Марта Дзюба, – і ми компанією після закінчення фільму пішли в гості до Сергія». 

Отже, настрій у режисера та його оточення був піднесений. Відчуття катастрофи не було. 

Зелене світло, тоді червоне

Хоч як дивно, прем’єра найкращого та найвідомішого фільму Сергія Параджанова поставила крапку на його кар’єрі як українського кінорежисера. Річ у тім, що після завершення «Тіней...» він написав сценарій свого наступного фільму «Київські фрески». Події розгорталися стрімко – лауреату міжнародних кінофестивалів дали «зелене світло». 24 березня 1965-го відбулося перше обговорення літературного сценарію, у квітні його затвердила сценарно-редакційна колегія студії, а вже 6 серпня фільм був запущений у виробництво. Ото швидкість! 

Розпочався підготовчий період. Параджанов запросив до співпраці оператора Олександра Антипенка, художника Олександра Кудрю, композитора Валентина Сильвестрова. Зняли кінопроби. Артистка Вія Артмане з Риги, яку планували на головну роль, згадувала: «Пам’ятаю, були проби одного фільму в Україні, які справили на мене незабутнє враження. І вже за пробами я бачила, що це геніально!» 

За дев’ять днів після протесту в кінотеатрі «Україна», 13 вересня 1965-го, Держкіно УРСР раптом виявило численні «хиби» в сценарії «Київські фрески». Відомство ухвалило постанову №58, в якій, зокрема, читаємо таке: «Йдеться про невідповідність поставленого С. Параджановим завдання – відображення образу сучасного Києва – і суто суб’єктивного, подекуди болісного і химерного авторського погляду на життя і людей столиці Радянської України. Про демонстративну завуальованість, а то й відсутність провідної думки, яка б поєднала розрізнені епізоди; про надмірно ускладнену художню мову сценарію». 

Намагаючись урятувати свій задум, режисер залучив у співавтори Павла Загребельного. Разом вони створили новий варіант літературного сценарію. Але це не допомогло: 21 жовтня Держкіно зупинило підготовчий період, а 1 листопада «Київські фрески» остаточно закрили. Злякалися незвичної стилістики фільму, далекої від соцреалізму? Безумовно. Але була й інша причина – в цю історію втрутився КҐБ. Лауреат міжнародних кінофестивалів ще мав право на творчий експеримент, а людина, яку держбезпека вважає неблагонадійною, вже ніяких прав не має.   

У квітні 1966-го Параджанов залишив Київ, ставши штатним режисером кіностудії «Вірменфільм». Але й там завершену новаторську картину «Саят-Нова» зарубали. Митець повернувся до Києва, зробив чимало спроб запуститися на Кіностудії ім. О. Довженка, але жодного метру в Україні зняти вже не доведеться... 

В історії з прем’єрою «Тіней…» є два ключові моменти: чи знав Параджанов, що в кінотеатрі «Україна» готують акцію протесту, і чи усвідомлювали її організатори, як це відіб’ється на долі митця? На перше питання є точна відповідь. Колись, розмовляючи з Михайлиною Коцюбинською, я запитав, чи був режисер у курсі наміченої акції? Вона відповіла: «Ні, не був. Знали тільки Бадзьо, Дзюба і я». Пізніше в одному інтерв’ю Іван Дзюба підтвердив: Параджанов не знав про їхній задум. Таким чином, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл теж попередньо нічого не знали і в кінотеатрі діяли імпровізовано. Це вже потім КҐБ «доводитиме», ніби акція була чітко спланована…  

Відповідь на друге питання менш очевидна. «Я думав, – зізнався Іван Дзюба в згаданому інтерв’ю, – що отой мій виступ у кінотеатрі – це удар для нього [Параджанова], і нас посварить». Отже, в найгіршому випадку товариш образиться, але то нічого – згодом помиримося. Так тоді гадалося. Можливість жахливіших наслідків просто не спадала на думку, адже хрущовська відлига закінчилася лише рік тому. Не хотілося вірити – навіть попри хвилю ув’язнень! – що держава повертається до сталінських методів. Чому обрали для протесту саме прем’єру «Тіней…»? Бо терміново знадобився майданчик, щоб оголосити про початок арештів. Іншої нагоди для цього не було. До того ж, за режисером стояло закордонне визнання – здавалося, лауреатові міжнародних кінофестивалів нічого не загрожує. 

Існує достатня кількість спогадів про перебіг подій під час прем’єри «Тіней…». Але мемуаристи зазвичай не давали оцінку тій акції, обмежуючись лише її описом. Натомість які були її наслідки? Чи виправдала сподівання? Першим – і, здається, єдиним – спробував дати оцінку Іван Дзюба в надрукованій 2013 року книзі спогадів «Не окремо взяте життя». Звичайно, згадав у ній прем’єру «Тіней забутих предків». 

За майже пів століття, пройшовши складні життєві випробування – обшуки, арешт, тюрму тощо, – написав: «Безпосередній ефект від неї був мінімальний, адже наша мета полягала в тому, щоб розтаємничити арешти, щоб люди про них заговорили. Але говорило про них тільки вузьке коло тих, кого називали потім “дисидентами”. Решта ж мовчала» [виділення мемуариста – Авт.]. І далі – з гіркотою – підсумував: «Слова протесту, що пролунали в залі кінотеатру “Україна”, впали як камінь у болото». 

Наївні надії, отже, не справдилися: ефект від акції виявився мінімальним, натомість удар по митцю – звісно, поза бажанням друзів-організаторів – максимальним. Можливо, доля Параджанова склалася б драматично і без протесту на прем’єрі «Тіней забутих предків» – швидше за все, то було лише питання часу. Але гірко усвідомлювати, що творчий шлях йому передчасно підкоротили свої ж. «Ми всі в якійсь мірі винні в його долі, – зауважила у нещодавніх спогадах Лариса Кадочникова. – Але зізнатися собі в цьому важко». 

«Бо в Криму нема кримських татар» 

Отже, після прем’єри «Тіней...» сценарій «Київські фрески» визнали тенденційним, картину закрили. «Свого часу, – розповідав наприкінці життя Сергій Параджанов, – відхилили всі мої пропозиції – “Севастопольський хлопчик”, “Казки про Італію”, “Дванадцять місяців”, “Козак Мамай”, “Сліпий музикант”. Тепер зарубали “Київські фрески”, заявивши, що замість справжньої роботи я займаюся позерством». Єдине, що залишилося від незнятих «Київських фресок», – кінопроби, з яких Параджанов разом зі своєю постійною монтажеркою Марією Федорівною Пономаренко змонтував маленький фільм тривалістю 15 хвилин. 

12 квітня 1966-го він, як уже згадувалося, виїхав до Єревана для роботи над стрічкою «Саят-Нова». Його зустріли привітно, він швидко запустився з фільмом, для якого вигадав абсолютно нову естетику – це буде щось абсолютно не схоже з «Тінями...»! Застосував статичну камеру, довгі плани, мінімум діалогів, проте максимум творчих знахідок. На жаль, начальство не поцінувало його новацій – фільм звинуватили у «невідповідності завданням відтворення засобами кіномистецтва образу народного поета», показали тільки у Вірменії (три копії були в прокаті лише кілька днів!), натомість скорочену і перемонтовану іншим режисером версію з назвою «Колір гранату» випустили (і теж ненадовго!) у прокат лише 1973-го. У Києві, наприклад, її крутили тільки в одному кінотеатрі. Принижений, пригнічений таким фіналом роботи у Єревані – після міжнародного успіху попереднього фільму! – Параджанов повернувся до Києва.  

Написав сценарій «Дрімотний палац» – вільну фантазію на тему «Бахчисарайського фонтану» Олександра Пушкіна. У Параджанова дія розвивалася одночасно у трьох епохах: у XVIII столітті (коли розгортаються події поеми), у 1823-му (рік завершення роботи над поемою) і в 1969 році (коли волею сценариста поет з’являється в Бахчисарайському палаці, не помічений натовпом радянських туристів). Запропонував сценарій Кіностудії ім. О. Довженка. Здавалося б, усе має бути гаразд – класична поема, яку вивчають у шкільній програмі. Її екранізацій раніше не було – теж перевага.  

15 грудня 1969-го Віктор Шкловський, впливовий московський літературознавець і товариш Параджанова, який допомагав «пробивати» цей сценарій у Держкіно СРСР, повідомив, що нічого не вийде. Причину пояснив у листі коротко, проте промовисто: «Тема Криму – єдина закрита для нас національна тема, бо в Криму нема кримських татар». Радянська влада боялася будь-яких згадок про депортацію 1944 року… 

Тимчасом у Параджанова народився в Києві інший сценарій – «Сповідь», про дитинство в Тбілісі. «У 1969 році в мене було двостороннє запалення легенів, – розповідав пізніше. – Я вмирав у лікарні і просив лікаря продовжити мені життя хоч на шість днів. За ці кілька днів я написав сценарій». Його вдалося запустити на «Вірменфільмі» аж 1989-го, за рік до смерті режисера. Але завершити цю роботу він не встиг.