Посестри. Часопис №148 / Часу вже не існує

Час, що стискається чи розтягується в нашому сприйнятті, має здатність завмирати. Він завмирає в тексті, в пам'яті, в художньому образі. Ми випереджаємо час подумки, і ми звертаємо його навспак. І ми забуваємо, наче начисто визбуваємося часу, викидаємо його з досвіду. І пам'ятаємо: це велике повернення до себе самих.

У вірші Ростислава Кузика пошук часу – змінності матерії навколо! – і його виразу засобом мови стає центральною темою, на яку, мов на голку, нанизується мотив:

сховався в полі мовчання

бо

переляканий

втікав від тіні голосу

що промовляв звідусіль

у саду мови

У розмові з Оленою Олійник Марина Препотенська розповідає про українців у Франці. Марина – киянка, котра від початку війни живе в столиці Франції, докторка філософських наук, поетка, журналістка, авторка прози, а також засновниця й ведуча першого в Парижі українського філософського кафе.

А в статті Людмили Тарнашинської, яка вийшла друком в складі її великої праці про покоління шістдесятників, авторка подає цікавий культурологічний портрет Сергія Параджанова. «Культовий» режисер «культових» 1960-х років, один із найвидатніших митців ХХ століття Сергій Параджанов (1924–1990), творець поетичного кіно, цілковито належав епосі нонконформізму, якою насправді і був цей відрізок української історії, що ввійшов у нашу свідомість як епоха українського шістдесятництва. Однак очевидно, про Сергія Параджанова нинішнє суспільство знає радше з легенд і коротких біографічних довідок, аніж із очевидних документальних джерел. 

Польський поет молодшого покоління Міхал Митнік пробиває стіну до іншого світу, перевершуючи наші найсміливіші очікування: раптом час перестає існувати в його поетичному світі:

tape'и з відчуттями 
вставляю в стежку голку 
заліплену пилом кросівок 
stepback за лінію 
сигнали без прийому 
наказують перевірити номери 
наказують показати ID. 
 
<хтось> кричить з вікна 
що часу вже не існує.