Посестри. Часопис №113 / Зворотний шлях. Уривок
Притулок для бездомних дітей із назвою дєтдомбув розташований у почасти зруйнованій будівлі колишньої реальної школи. За два роки до того, під час більшовицького повстання, тут відчайдушно боронилися недобитки червоних. Після вторгнення до будівлі марковці[1] закололи багнетами кільканадцятьох, а решта здались. Їх одразу ж розстріляли й поховали на задньому дворі школи, у великому акацієвому гаю. Могила заросла кущами і високою травою. Частина третього поверху згоріла в пожежі та залишилася невідбудованою.
Стася Маєвського привели до притулку наступного дня після від’їзду матері й сестер. Його затримали в порту, коли він розпитував про відправлення наступного транспортного судна до Ростова-на-Дону. У міліції довго метикували, що з ним робити, а коли вийшло на яв, що його батько був полковником спочатку царської, а потім дєнікінської[2] армії, ухвалили коротке рішення: до дєтдому!
Не допомогли пояснення, мовляв, залізничний ешелон із Ростова відправиться не одразу, і що – хтозна – навіть пішки Стась може встигнути вчасно.
– Знаємо ми таких! – пролунала відповідь. – Не треба було запізнюватись на корабель. Ти будеш вештатися і красти, білогвардійська сволото. У дєтдомі тебе навчать розуму.
Розбишака, який чекав хлопця на вулиці, кинувся йому до рук і люто вищирив ікла до міліціонерів.
– Прожени дворнягу, бо застрелю.
Стась поплескав мудру тварину по голові, показав йому в напрямку вулиці, на якій мешкала Шура. Повторив її ім’я кілька разів. Розбишака глипав темними очиськами, хапався зубами за рукав і тихо скавулів. Але коли вони рушили, пес уперто йшов за ними на обережній відстані. Перед притулком сів, завив і просидів так до вечора.
– Ти маєш воші? – таким було перше запитання чергового вихователя.
Він ретельно оглянув хлопця, звернув увагу на чоботи. Провів долонею по халяві.
– Першокласна шкіра. На козацьку схожа. Ти звідки їх узяв? Украв?
– Може, це тут у вашому дєтдомі крадуть, – зневажливо відповів Стась. – Бо я таких звичаїв не знаю.
Сильний удар межи очі оглушив хлопця і відкинув до протилежної стіни. Вихователь підійшов, ударив ще раз краєм долоні й боляче розбив до крові губи.
– Козиряєшся, мандавошко! Зажди, твою матір так і сяк, тут ми вже тебе вимуштруємо. Ходитимеш тут як по струнці. Знімай чоботи, дженджику.
Стасеві обстригли волосся до самої шкіри, наказали взути якісь зношені та нестерпно тісні постоли, після чого розпочалася ретельна перевірка й перепис особистих даних. Він похмуро дивився на пальці машиністки, що хвацько скакали по клавішах розгепаного доробла. У перервах дівчина позіхала, розглядала поламані нігті. Це тривало з годину. Хлопець отримав миску смердючого супу, до якого не доторкнувся, і вже запав смерк, коли вихователь привів його до просторої спальні.
У ній нікого не було. Дерев’яні двоповерхові нари простягалися вздовж брудних обшарпаних стін. Над дверима висіла під побитим склом вирізана з газети фотографія Лєніна. Трохи вище – обліплений мухами «серп і молот» із колись червоного, а тепер вицвілого паперу. Підлога була чорна від засохлої, давно не шкрябаної грязюки. Довгий стіл, ненабагато світліший за підлогу, маленькі шафки між нарами доповнювали вбоге вмеблювання.
– Коли хлопці повернуться з роботи, тобі староста зали покаже, де ти дріматимеш. Зручностей тут ти не спізнаєш, зате ми виховаємо з тебе доброго більшовика. Потрібно гартуватися, розумієш? А захочеш бунтувати – розмова коротка. У нюхало або по зубах – і вся історія. А про втечу краще й не думай. Другий раз приведуть – шкуру здеру.
Вихователь пішов. Стась наблизився до перших-ліпших нар, підняв полатаний смердючий килимок. На дошках було небагато добре влежаної соломи, прикритої дірявою рогожкою[3]. Він перевірив інші постелі – усюди однаково. Хлопець сів за стіл, підпер руками голову і похмуро замислився.
Усупереч попередженню вихователя, він знав лиш одне: треба тікати якнайшвидше. Транспорт довго в Ростові тримати не будуть. Скільки в нього залишилося днів – три-чотири? Ну, найбільше тиждень. Ще цієї ночі він повинен вшитися. Стась розпачливо поглянув на розтоптані й завеликі постоли. Як іти в степ у таких штиблетах?! Він би й двох верст не пройшов. Найкоротшим шляхом до Ростова буде зі сто п’ятдесят. А треба ж і надбавити – оминати станиці та більші селища…
Поринувши в похмурі думки, Стась навіть не відчував голоду, хоча час вечері вже давно минув. Згадав про Розбишаку. Мабуть, він уже потрапив до Шуриного будинку. Пес розумний, заблукати, либонь, не міг. Аби лише Шурка здогадалася піти до вірмен – може, вони вчасно повідомлять Ашваянца. Хлопець трохи набрався сміливості. З гірших халеп викручувався, то й тепер упорається.
Однак Розбишака не одразу побіг у вказаному напрямку. Вірний барбос довго не хотів відходити від будинку, за дверима якого зник хлопець. Він кілька разів оббіг притулок, прослизнув під колючим дротом у зруйнованому мурі, певний час нишпорив у густих заростях запущеного саду. Розбишака сполохав рудого кота, який, неначе заєць, вислизнув з-під його лап і видряпався на акацієве дерево.
Пес підскочив, сперся лапами на шорсткий стовбур, але кіт сидів зависоко. Не годилося одразу визнати поразку, тому він покрутився навколо акації, поки йому не набридло. Зневажливо позіхнувши, відійшов. Через кільканадцять кроків до сильного аромату зрошених трав приплутався гострий сморід розігрітих людських тіл. Коли трави почали рідшати, Розбишака ліг на живіт і повз, постійно нюшачи мордою біля самої землі.
Над широким подвір’ям уже смеркалося. Пес побачив кільканадцятьох хлопців різного віку, що працювали під наглядом кремезного чоловіка у військовому френчі[4] та штанях-галіфе[5]. У руці він тримав батіг, яким ритмічно вдаряв по халяві чобота. Одні підлітки лопатами й мотиками рівняли територію, видлубуючи з порепаного ґрунту каміння й уламки цегли, інші відносили їх набік і складали прямокутником. Робота рухалася ліниво і недбало.
– Ей, Тєрьошко! – загорлав наглядач до худорлявого обдертюха з чорною гривою волосся, що спадало на очі. – Ти як, сучий сину, каміння складаєш?! Гляди, щоб я тобі, мать твою туди, ребер не полічив!
Облаяний відгорнув волосся з чола й поглянув спідлоба.
– Не матюкайтеся, товаришу. Жерти хочеться, як вовку. Уже ніч западає. Давно пора вже щось кинути на кишку.
– Я тобі не тільки на кишку, а й по кишках дам, як попросиш. Жерти сволоті захотілося. Поки ви мені цю частину подвір’я не приберете, я триматиму вас, хоч би ви всі мені повиздихали. «Хто не працює, той не їсть!» Ти забув уже, засранцю, як вас Владімір Ілліч учив? Ти б не лише рідну совєцьку владу, а й власного батька за недоїдки зарізав би. Як підростете, ми вас будемо по черзі до стінки ставити.
Розбишака вловив поглядом ритмічний рух руки з батогом і в нього наїжачилася шерсть на карку. Він роззирнувся ще раз, утупився розіскреними очиськами у вікна будівлі, за мурами якої начебто перебував його хазяїн, але шибки були зафарбовані до половини висоти білою фарбою. Пес коротко гаркнув і вважав свої пошуки завершеними. Повертався, уже не дотримуючись пильності, обнюхав свіжий кротячий горбик і знову опинився на вулиці.
[1] Марковці – популярна назва вояків-білогвардійців, які служили під орудою генерала Сєрґєя Маркова (1878–1918) (тут і далі, якщо не вказано інше, – прим. до польського видання).
[2] Антон Дєнікін (1872–1947) – російський воєначальник, політик, письменник, генерал. У роки громадянської війни один із головнокомандувачів білих, один із засновників і командувачів Добровольчої армії, головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії. 1919 року після захоплення південних регіонів Росії та більшої частини України розпочав наступ на Москву. Але після початкових успіхів і наближення до Орла був переможений Красною армією.
[3] Рогожка – матрац, плетений з очерету або стебел інших рослин.
[4] Френч – коротка військова куртка.
[5] Галіфе (від фр. galliffet, за іменем французького генерала Ґастона де Ґалліффе) – військові штани, бриджі. Солдати й офіцери Красної армії носили цей тип штанів до середини ХХ століття.