Посестри. Часопис №108 / Краків

Одного прекрасного дня я вирішила побачити Польщу. Адже до свого приземлення в аеропорту Івана Павла II я ніколи не була в сучасній Польщі. Тож коли прискіпливий прикордонник запитав: «Ви вперше у нашій країні?» – я відповіла ствердно. Ми прилетіли вночі, й аеропорт був майже пустим, однак я легко знайшла потяг до Центрального вокзалу, котрий мене вразив: він був не гіршим, аніж у Нідерландах.

Я їхала й думала про те, що збрехала прикордоннику. Насправді я була в Польщі, у приблизно п'ятирічному віці. Однак тоді це була постсоціалістична країна, котра не мала нічого спільного з тим, що я побачила зараз. Єдине, що пам’ятаю з тієї поїздки: люди, в яких ми гостювали, жили у великому приватному будинку, і для дитини, народженої в СРСР, це здавалося неймовірним. Усюди було повно цукерок, солодкої води зеленого кольору, жувальних гумок, і в борщі чомусь майже нічого не плавало, ну, ви зрозуміли – ні капусти, ні картоплі, ні буряка. Пам’ятаю, як усі здивовано переглядалися, коли я запитала: а чому в борщі нічого немає?[1]

Отже, їду я в цьому шикарному сучасному потязі й не можу не думати, що на початку 90-х років Україна з Польщею були майже на рівні за економічними показниками, та «щось не так» пішло саме в нас. Сьогодні Польща – член ЄС зі стрімко зростаючою економікою, проте обіцяю собі насолоджуватися Краковом, культурою, історією і не займатися порівняльною політологією протягом усієї подорожі.

Історично Краків цікавий для мене двома періодами: королівським, коли він був столицею польської держави, та часом Другої світової війни. То ж у перший день іду шукати сліди королів і зародження польської державності. З чого починати – звісно ж, із легенди. Спершу вона тішить мене своєю свіжістю, та упродовж тижня я почула її разів із десять від різних гідів. А легенда така:

У Кракові є Вавельський пагорб, на якому височіє королівський замок. Давним-давно в печері цього пагорба мешкав дракон і тероризував усіх, змушуючи приводити йому худобу та молодих дівчат. Одного дня король Крак (від його імені, до речі, й походить назва міста) оголосив: той, хто вб’є дракона, ожениться з його дочкою. Хитрий швець на ім’я Скуб, почувши новину, котра ширилася з уст в уста, набив шкіру вівці сіркою і підкинув драконові. Звір з’їв троянську вівцю, а коли його почало пекти у шлунку, побіг пити воду з річки. Одним ковтком випив пів Вісли й луснув. Після цього всі жили довго і щасливо, а на горі звели замок, у якому поселилися молодята: швець і королівська донька.

До речі, не так давно біля Вавельського пагорба поставили скульптуру дракона, з якою можна сфотографуватися. Щоп'ять хвилин дракон, на радість публіці, випльовує полум’я. Офіційною датою заснування Кракова вважають 1257 р. (саме тоді він здобув статус міста), проте, звичайно, люди жили тут і раніше.

Щоб дістатися до королівського замку, треба пройти крізь усе чарівне Старе місто. Проходжу крізь середньовічний Барбакан (фортифікаційна споруда XV ст.), іду Флоріанською вулицею, котра вражає акуратними фасадами, опиняюся біля Мар'яцького костелу – і погляду відкривається величезна прямокутна Площа Ринок. Так, архітектурно Краків і справді схожий на Львів. Підкреслюють цю схожість ратуша, костели, торгові ятки, пам’ятники й навіть величезні леви.

Мар'яцький костел – один із головних храмів Кракова, також оповитий легендами. Дві його вежі абсолютно різні. Кажуть, що їх доручили споруджувати двом братам, і один убив іншого через те, що братова вежа була вищою та кращою, а згодом наклав руки й на себе. У костелі стоїть один із найбільших готичних вівтарів Європи, його автором є німецький майстер Фейт Штосс. Щогодини на високу башту виходить трубач і виконує хейнал – сигнал тривоги, який раптово переривається. Існує легенда, що в Середньовіччі трубач побачив татаро-монголів і почав сурмити, але стріла обірвала і мелодію, і життя, тому в пам’ять про нього хейнал грають лише до певного моменту. Та це неправда! Історію вигадали у XX ст. для туристів, до того ж, на час нападу татаро-монголів костел іще не побудували. Насправді ж, скоріш за все, продовження мелодії сурмили на інших спорудах, немов перегукувалися «все нормально, можна спати спокійно».

У центрі площі розташовані Ратуша, а також Сукенніци – торговельні ряди, історія яких сягає XII ст. Нині тут можна придбати сувеніри й вироби ручної роботи, або ж просто прогулятися і порозглядати на стінах середньовічні герби. Під Ратушею примостився історичний музей «Підземелля Ринку», який занурює в атмосферу середньовічного міста з його неповторними звуками, запахами, торгівлею, кузнею, монетами, святами й розвагами. Музей інтерактивний, тож відвідувачі можуть долучитися до тих подій. А ще просто в музеї можна побачити поховання, знайдені під час розкопок площі, у похованнях люди лежать у позах, які мали б не дозволити їм перетворитися після смерті на вампірів.

Варто зазирнути і в Галерею польського миcтецтва XIX ст., розташовану над Сукенніцами. Тут збережені роботи відомого польського художника Яна Матейка, який народився у Кракові та створював масштабні полотна на історичні теми. А також тут розмістили картини менш відомих нам, проте не менш цікавих митців, – і портрети польської аристокартії, і перші спроби імпресіонізму, і українські теми, і дуже гарні оголені жінки.

Іще на Площі є величезна голова, і місцеві часто призначають зустріч «біля голови». Це скульптура сучасного автора Ігоря Міторая «Зв’язаний Ерос», яка символізує шалене кохання.

Прямую вулицями Старого Кракова до Вавельського пагорба – серця польського королівства. Найважливіші пам’ятки Вавеля – Королівський палац і Катедральний собор святих Станіслава і Вацлава (Вавельська катедра). Зведення першого почали у XIII ст. і відтоді постійно щось добудовували, тож сказати напевно, в якому стилі виконаний його архітектурний ансамбль, неможливо. Сьогодні Королівський палац є музеєм, і то настільки великим, що ви можете придбати квитки в його окремі частини, наприклад, у скарбницю, зброярню, житлові кімнати тощо. Як і в будь-якому середньовічному палаці, тут є і протяги, і переходи, і привиди, і килими з гобеленами, і меблі, і портрети, і все, чого душа забажає.

Дуже пізнавальна екскурсія Катедральним собором. У ньому поховані найвидатніші люди Польщі: від короля Казимира до президента Леха Качинського з дружиною. Ви ніби мандруєте століттями польської історії – від саркофага до склепу. І моя найулюбленіша королева також похована тут.

У Польщі взагалі постійно було якось складно з королями: то вони не мали дітей, то помирали молодими, тому часто доводилося запрошувати короля з іншої країни. До демократичних виборів додумалися згодом, хоча позиції шляхти, а отже й парламенту, завжди були дуже потужними.

Казимир ІІІ Великий був сильним і прогресивним як на Середньовіччя правителем, але не мав дітей. Тож він домовився з тогочасним королем Угорщини, що якщо помре, то Людовікові нащадки правитимуть Польщею. Так і сталось, але в Людовіка не було синів, лише три доньки. На момент смерті в нього залишилася лише 11-річна Ядвіга. Шляхта подумала і коронувала Ядвігу… королем Польщі (бо у 1384 році не можна було коронувати королевою). Ядвіга росла дуже релігійною і знала чотири мови. Шляхта вирішила видати її заміж за литовського князя Ягайла, та дівчинка опиралася, адже з дитинства була зарученою з австрійським принцом. До того ж, Ягайлові виповнилося 37 років і, ба більше, він був язичником. Однак у 12 років вона таки погодилася на пропозицію Ягайла, а сам князь мусив прийняти католицтво й охрестити Литву. Внаслідок цього шлюбу Польща і Литва об’єдналися в єдину державу.

Всі свої сили королева Ядвіга спрямувала на створення й облаштування Ягеллонського університету. Вона продала всі прикраси й коштовності та вкладала гроші в освіту своїх підданих. А надворі панувало XIV ст., тож звідки в цієї дівчинки було стільки сили й розуму? У 19 років Ядвіга померла при пологах, і її ховали в дерев’яній короні та з дерев’яним скіпетром, адже все дорогоцінне було продане. Сьогодні її вважають покровителькою студентства в Польщі, а в 1997 році папа Іван Павло II канонізував Ядвігу. Ягайло ж прожив до 80-ти і продовжив справу дружини. До того ж, він став непоганим правителем.

Я стояла біля саркофага Ядвіги вкотре роздумуючи, як пощастило сучасним людям, бо не маємо одружуватись у 12 років і не вмираємо масово при пологах, однак не всі встигаємо зробити стільки, скільки зробила королева за таке коротке життя.

Ягеллонський університет – один із найстаріших у Європі, заснований у 1364 році. Ви можете прогулятися корпусами й двориками, адже деякі факультети розташовані у Старому місті. Випускниками цього університету були Миколай Коперник, Андрей  Шептицький, В’ячеслав Липинський, Кароль Войтила, Станіслав Лем і багато інших. Якщо погуляти провулками університету, можна побачити меморіальну дошку, присвячену Богдану Лепкому – поетові, професору Ягеллонського університету, речнику польсько-українського зближення.

Сьогодні багато українців навчається в польських університетах. З одним із них, Дмитром, випадково познайомилася в перший же день. Хлопець із Кривого Рогу, вчиться тут у магістратурі на філологічному факультеті. Щоб заробити гроші на навчання – працює гідом у Free walking tour. Екскурсію веде англійською, і його так цікаво слухати, що я навіть фото не зробила. Він знаходить підхід до всіх туристів групи − від Австралії до Чикаго. Пішохідна екскурсія на 3,5 години промайнула на одному диханні. Коли я запитала про українців, Діма відповів, що в гуртожитку живуть усі наші. Згодом зустріла ще багатьох – у кав’ярнях, супермаркетах, барах, їх легко побачити, так само легко почути тут українську мову.

Вавельський пагорб стоїть на схилах Вісли, тож після музеїв можна трохи пройдися берегом. Краків дуже екологічне місто з неповторними парками. Кажуть, восени тут довго не прибирають листя, адже це корисно для їжачків, а траву висаджують навіть між трамвайними коліями.

І якщо ви все ж опинилися біля Вісли, обов’язково треба пройтися мостом отця Бернатки. Це новий пішохідний міст, відкритий у 2010 р., який поєднує Казімєж із Подгужем і названий на честь монаха, котрий на зламі XIX і XX ст. сприяв побудові лікарні. Це також міст закоханих, які вішають тут замки кохання, та дивовижно не це, а фігури повітряних гімнастів, які ніби виступають під аркою моста. Це дуже гарно.

Уже майже біля Вавелю, якщо йти вулицею Ґродзькою, стоїть костел свв. Петра й Павла. Через велетенські статуї апостолів, які прикрашають огородження, його складно оминути увагою. Костел звели єзуїти в XVII ст., а відомий він у Кракові тим, що в 1906 р. тут вінчалися батьки папи Івана Павла II – Кароль Войтила й Емілія Качоровська. Тепер щовечора сюди можна потрапити на концерт органної та симфонічної музики.  Акустика костелу, твори Вівальді, Баха, Моцарта, Штрауса, коли навколо темрява й холод – саме тут можна сховатися й перечекати бурю.

Є одне чудове місце біля Кракова, де можна цікаво провести пів дня – соляна копальня Величка. Видобувати сіль тут почали ще у XIII  ст., ніколи не припиняли, та продовжують і досі. Назва «Величка» походить від словосполучення «велика сіль». За три години прогулянки, пересуваючись містками та сходами у надрах копальні, ви поліпшите свою фізичну форму, надихаєтеся корисною сіллю, дізнаєтеся про технології видобування й те, як вони змінилися за останніх 700 років. А ще почуєте багато легенд, відвідаєте підземну церкву з солі, насолодитеся світловими інсталяціями та соляними скульптурами… Наприкінці на вас чекатиме трохи екстриму – шахтарський ліфт, який деренчить і страшно вібрує, та вам буде байдуже, адже ви радітимете сонечку і повітрю. Звичайно ж, і саме містечко, і парк навколо – дуже красиві.

Одного ранку шукаю гіда по Казімєжу, та він знаходить мене сам, варто тільки ввійти у браму Старого міста. Це Георг із Грузії. Питає: «А что вы делаете вечером?» – «Іду на концерт Шопена» – «Девушка, вы что музыкант? Зачем вам тот Шопен! Лучше идёмте пить коньяк». Так я почала здогадуватися, що лише музиканти ходять на концерти одне до одного.

Казімєж раніше був окремим містом, відділеним від Кракова річкою, що згодом висохла. Місто заснував Казимир Великий у 1335 році. У другій половині XIV ст. Казімєж заселили євреї; лише в XIX ст. він став частиною Кракова – місцем, яке поєднує юдейську і християнську культури. Костели мирно співіснували із синагогами, ошатні вулиці, мультикультурність і люди, котрі жили кожен своїм життям. Перед початком Другої світової війни у Кракові проживало 64 000 євреїв, що становило 25 % усього населення міста.

Скільки історій сховали ці стіни! Стара Синагога, зведена у другій половині XV ст., найстаріша будівля синагоги в Польщі. Під час Другої світової війни її повністю зруйнували й пограбували, а у дворі – страчували людей. Сьогодні тут музей, де можна познайомитися з єврейською культурою Кракова: предметами мистецтва й релігійного побуту, прочитати про свята і звичаї, роздивитися портрети й фотографії.

Тяжко порахувати, скільки груп із Ізраїлю я зустріла на Казімєжі. Гіди дивуються й кажуть: «Скільки ж населення живе в Ізраїлі, якщо щодня стільки приїжджає до Кракова?» У літаку зі мною були й літні люди, що летіли відвідати місця загибелі членів родин. Однак ті групи школярів, які я бачила, точно не нащадки вихідців зі Східної Європи. Такі поїздки – частина освітнього процесу в Ізраїлі, й держава повністю їх фінансує. На Казімєжі багато синагог і музеїв, які розповідають про 1939–1945 роки. А як із вивченням історії у нас?

Казімєж наповнений музеями, присвяченими темі Голокосту, й один із них – «Єврейський музей “Галіція”», розміщений поряд зі Старою Синагогою. Головна експозиція називається «Сліди пам’яті» і складається з фото- й кінохроніки про синагоги, цвинтарі, єврейську культуру довоєнного часу на території Польщі. Часто це колажі зруйнованих після війни і відтворених після місць. Окремий зал присвячений саме таким місцям на територіях заходу України, й часто вони здаються жахливо занедбаними. І знову я з болем думала про ставлення до історичної пам’яті в нашому соціумі.

На одному з будинків на вулиці Широкій стоїть дім із надписом Rubinstein. У світовій історії було немало видатних особистостей із цим прізвищем, але хто з них народився у Кракові? Не повірите, Гелена Рубінштейн – засновниця косметичного бренду й одна з найбагатших жінок у світі. Народилася у 1870 році в Казімєжі, в родині єврея-крамаря, та була найстаршою із восьми доньок. Оскільки синів не було, то свій бізнес батько хотів передати Гелені, а для цього її потрібно було видати заміж. Однак наречений не сподобався дівчині, і 18-річна «наречена» втекла до свого дядька аж у Австралію. Там вона працювала офіціанткою, доки місцеві дами не стали проявляти цікавість до її ніжної світлої шкіри (уявіть собі клімат Австралії). Сюди Гелена приїхала з баночками крему від краківського аптекаря, а згодом організувала постачання косметики з Кракова, відкрила салони, виробництво й через декілька років стала дуже багатою жінкою. Згодом вона переїхала в Париж, а потім і у США. Заміж вона все ж вийшла – спершу за літератора Едварда Тінуса, а відтак узагалі за принца, котрий був на 23 роки молодшим за неї. Уявіть, цього всього не сталося б, якби вона покірно залишилась удома.

Сьогодні Казімєж наповнений гомінкими туристами, кошерними ресторанами й чергами в музеї. Та ці вулиці пам’ятають і страшні події – переселення в гетто, розстріли та знищення єврейської культури.

Краківське гетто засноване 3 березня 1941 року (саме в цей день тепер відбувається щорічний Марш на спомин про жертв геноциду). Мостом я проходжу до кварталу Подґуже, де й було гетто, й опиняюся на площі Героїв гетто. У 2005 році тут установили меморіал – багато порожніх чавунних стільців.  Вони символізують викинуті з домівок господарів меблі, якими тепер нікому користуватись. І кожен бачить у цій інсталяції щось своє: порожнечу, втрату, біль, сором... Згодом у музеї «Фабрика Оскара Шиндлера» я переглядала хроніку тих часів, де маленькі діти несуть величезні стільці.

Ця Площа є символом героїчного спротиву, адже тут розташована і знаменита «Аптека “під Орлом”» Тадеуша Панкевича. Тадеуш був єдиним не-євреєм, якому дозволили проживати в гетто. На територію, де раніше мешкало орієнтовно 3 тисячі осіб, переселили 15 тисяч. Іноді їхня чисельність сягала 18-ти тисяч. На людину припадало два квадратних метри житлової площі. Виходити будь-кому забороняли, гетто огородили стіною, а тих, хто намагалися втекти, одразу ж розстрілювали.

Через таку густоту населення у гетто спалахували епідемії. Тадеуш умовив окупаційну владу не зачиняти його аптеку. Так легендарна «Аптека під орлом» стала центром супротиву. Помічниці Тадеуша не мешкали в гетто, тож вони передавали листи й посилки. Сам аптекар видавав не тільки ліки та їжу, а й, наприклад, фарбу для волосся. Перед утечею люди фарбували волосся у світліші тони, щоби сховати єврейське походження. Він також допомагав із документами, а декого переховував у самій аптеці, вивозив маленьких дітей. Тадеуш вижив і після війни написав книгу «Аптека в краківському гетто», а в 1983 році здобув звання Праведника світу. Зараз у його аптеці розташований музей. Тут можна побачити, який вигляд мала аптека в ті часи, як виготовляли ліки, а також познайомитися з історіями людей, бо в кожному вікні аптеки показують фільм про те, як усе було. Більшість людей, які проживали в гетто, загинули, мало кому вдалося врятуватися.

Одним із найкращих музеїв, присвячених Другій світовій війні, який я відвідувала, є «Фабрика Оскара Шиндлера». Неможливо передати, наскільки якісно він зроблений: ви повністю занурюєтесь у часи окупації Кракова 1939–1945 років. Вузькі темні коридори, різне покриття на підлозі – то каміння, котре видобували полонені, то плитка зі свастикою… На стінах екрани з хронікою, газети й афіші, графіті тих часів… Музичний супровід – істерично гучні марші, промови нацистів; у стінах – підсвічені тогочасні експонати; окремо стоїть вагон трамваю, на якому написано, що євреям сідати заборонено; темний коридор із частиною стіни, зведеної навколо гетто, вздовж якої ти йдеш і розумієш, що вийти люди не могли...

Аж ось ти опиняєшся на пероні Краківського залізничного вокзалу, чи в кабінеті Оскара Шиндлера, чи у кімнаті у гетто – два квадратних метри на людину. А ось і кухня тих, хто опиралися – у шафці схована зброя… Починається експозиція з кімнати, де всі стіни завішені фотографіями жителів 1939 року – весілля, пари з малюками, жінки із квітами у гарних капелюхах – а потім потрапляєш у коридор, підсвічений криваво-червоним до болю в очах − почалася Друга світова війна. Ти ніби йдеш історичним тунелем крізь роки та події, й, урешті, виходиш на величезний портрет Сталіна й експозицію про окупацію Красною Армією.

Музей і справді розташований у приміщенні фабрики Шиндлера: на вікнах – портрети людей із його списку, деякі з них досі живі. У нас був фантастичний гід, він так розповідав, що я витягла записник. Щороку в його групи потрапляє хтось із нащадків вижилих завдяки списку Шиндлера. Є там така експозиція – кругла кімната з іменами уцілілих, а коли виходиш, то бачиш гору посуду, який виготовляла ця фабрика й завдяки якому вони, можливо, врятувались. Остання кімната – дві книги з іменами жителів Кракова: у першу записані ті, хто боролися і допомагали іншим, у другу – колаборанти. Війна завжди багатолика. 

Взагалі, Оскар Шиндлер і його список – досить гібридна історія. Шиндлер народився в Чехії, котра тоді була частиною Австро-Угорської імперії, та був класичним авантюристом: невдалий бізнес, декілька банкрутств, пристрасть до випивки й жінок, і дожився він до того, що його завербували в абвер (нацистську розвідку). Та шпигуном він був невправним, тож його викрили й він сидів у в’язниці у Чехословаччині. Після Мюнхенської угоди його звільнили й відправили шпигувати у Краків. І тут Шиндлер витягнув щасливий білет, адже познайомився з Іцхаком Штерном.

Штерн був бухгалтером і вмовив Шиндлера придбати завод із виробництва металевого посуду. Це стало єдиним прибутковим бізнесом у житті Оскара. Він однозначно ніколи не був антисемітом, до того ж, працівники-євреї коштували набагато менше, саме тому він використовував їх як дешеву робочу силу. Шиндлер був членом Націонал-соціалістичної партії й мав багато знайомств у правлячих колах, що допомагало йому розвивати бізнес під час війни й отримувати державні замовлення. Іцхак Штерн став мозком підприємства, допомагав, кому міг, і записував у робітники заводу знайомих, родичів, інвалідів і дітей. Однак Шиндлер справді співчував євреям і був проти насилля. Це його усвідомлений вибір – урятувати 1 200 осіб, вивезти в Чехію, чекати, коли дійде фронт, і втекти. Відомо й те, що місця у списку Шиндлера часто продавали. Після війни він знову збанкрутував – і в останні роки жив на пожертви врятованих. Поховали його в Ізраїлі. Ця історія, як і Друга світова війна, вчить нас, що немає чорного і білого, провина, правда і спокута завжди поряд.

У 1982 році вийшла книжка Томаса Кініллі «Ковчег Шиндлера», а в 1993 році – фільм Стівена Спілберга «Список Шиндлера», який здобув сім (!) Оскарів. Якщо подивитеся, то побачите все, про що пишу: гетто, концтабори, фабрику, газові камери, крематорій, потяги з євреями, валізи, взуття й окуляри з Аушвіцу. Це неймовірний чорно-білий фільм, у якому лише один раз з’являється дівчинка у червоному пальто. Гра акторів – заворожує, музика, яку написав Джон Таунер Вільямс, – одна з найкращих, які коли-небудь з’являлись у світовому кінематографі. Послухайте її у виконанні скрипаля Іцхака Перлмана, це дивовижно.

Увечері такого насиченого дня все ж іду на концерт, а не пити коньяк із Георгом із Грузії. Зазвичай я не ходжу на концерти, призначені для туристів, намагаюся заздалегідь придбати квитки на заходи, котрі відвідують місцеві. Та у Кракові спокуса послухати Фридерика Шопена була аж надто сильною. Адже Шопен – найулюбленіший, найромантичніший, сумно-світлий, і без перебільшення геніальний. А де ще слухати Шопена, як не в Польщі? На вулиці Славковській у Кракові є Галерея Шопена, де щовечора відбувається концерт. Атмосфера майже інтимна – маленький зал, портрети композитора, килими та старовинні меблі, всі сидять близько до роялю, келих із шампанським і прекрасний талановитий піаніст Вітольд Вільчик.

Фридерик Шопен був вундеркіндом і почав писати музику вже у сім років. У дитинстві родина багато подорожувала, тож їхній син вбирав у себе музичні традиції різних регіонів своєї батьківщини, що згодом відобразилося у його творах. Шопен був патріотом Польщі, проте жив у час, коли вона перебувала під гнітом Російської імперії, тож щиро прагнув відновлення незалежності своєї країни. Коли ж повстання 1830 року було придушили, композитор був змушеним емігрувати й оселитись у Парижі. У його світлій музиці з’являється гіркота й сум за втраченим домом. У Франції він вражав усіх польськими мотивами у своїх мазурках і полонезах. А ще були складні й емоційні, майже десятирічні стосунки з Жорж Санд, які підривали й так слабке здоров’я композитора. Шопен помер у 39 років, його тіло поховане в Парижі, а серце, за заповітом, перевезли у Варшаву, де замурували в колону церкви.

Неможливо слухати Шопена в Кракові й не думати про ще один геніальний фільм – «Піаніст»Романа Полянського. Це реальна історія видатного польського піаніста Владислава Шпільмана, вся родина якого загинула в концтаборі, а він сам утік із гетто і переховувався у Варшаві. Наприкінці війни йому допоміг утекти німецький офіцер. Фільм прекрасно знятий – гра Едріана Броуді, Варшавське повстання, польське підпілля, і сцена, коли голодний і хворий Владислав грає ноктюрн Шопена в майже розбомбленому будинку посеред зруйнованої Варшави. Режисер Роман Полянський був одним із небагатьох, хто вижив у краківському гетто, а його мати загинула в Аушвіці. Йому тоді було шість років, і його сховала польська родина. Саме тому Полянському запропонували знімати «Список Шиндлера», та він відповів, що поки не готовий. «Піаніст» вийшов майже за 10 років після «Списку» і здобув три Оскари, зокрема за найкращу режисуру та чоловічу роль.

Наступного вітряного ранку їду в Аушвіц-Біркенау – один із найбільших концентраційних таборів часів Другої світової війни. На дорожньому вказівнику написано «Освенцим», дорогою бачимо ідилічні пейзажі – ошатні будиночки, сади й городи. Не можу не думати про те, що саме сюди, де тепер вирощують фрукти та квіти, міг долітати попіл від крематорію. Це таке дивне відчуття, коли на вулиці +8, вранці ти вдягнула найтепліші зимові речі, які є з собою, а тобі однаково постійно холодно.

На територію табору потрібно заходити під вивіскою «Arbeit macht frei», та насправді робота нікого тут не звільнила. За п’ять років в Аушвіці знищено приблизно 1,5 мільйона осіб, точна кількість досі невідома, адже багато документів не збереглися. Сюди привозили людей із усіх захоплених країн на «селекцію» (сортування). Більшість одразу відправляли до газових камер, і лише деяких на роботу. Ті, які йшли до газових камер, думали, що йдуть митися, там були зроблені крани й душові, проте насправді вони залишали речі, роздягались, а потім зі стелі пускали газ.

Речі сортували й відправляли до Німеччини, з волосся жінок ткали шнурки, тканину і робили перуки. Багато євреїв самі оплачували переїзд до Аушвіцу, адже їм казали, що там на них чекає краще життя. Люди їхали з посудом та одягом, і досі там збережено безліч валіз. Я навіть не писатиму про дитячі чобітки, лише напишу про гору жіночого взуття, знайдену після звільнення. Безліч туфель на підборах, є навіть червоні, жінки, котрі їхали в Аушвіц, уважали, що вестимуть світське життя. Мені подумалося, яка ж людська природа – завжди вірити в краще. В Аушвіці ставили експерименти на людях, зокрема доктор Менгеле, який утік і прожив у Латинській Америці до 1979 року. Декому з в’язнів удавалося втекти, проте більшість розстріляли під час утечі. Умови життя – бараки, антисанітарія, харчування – були настільки нестерпними, що дивно, як узагалі хтось вижив. Найгіркіша дорога Аушвіцу – від бараків до крематорію. На ній дме вітер, який наганяє невимовний жах.

Табір звільняли радянські війська. Вони знайшли там понад 7 тисяч знесилених людей, із них понад 600 дітей. До 1949 року Аушвіц як концентраційний табір використовувала радянська окупаційна адміністрація. Сюди потрапляли ті, котрі не хотіли комуністичного режиму в Польщі, а також військовополонені. Наприкінці гідеса, чудова пані, сказала: «Я детально розповіла вам історію Аушвіц-Біркенау, тому сподіваюсь, що коли ви вийдете звідси, то станете більш відповідальними».

Понад 100 тисяч в’язнів Аушвіцу були вихідцями з України – євреї, військовополонені, члени підпілля ОУН і молодь, вивезена на роботи до Німеччини. У 1942 році тут загинули брати Степана Бандери – Олександр і Василь. Першими браму Аушвіцу відчинили солдати 100-ї Львівської дивізії, котра належала до 1-го Українського фронту. Один із визволителів, киянин Зіновій Толкачов, створив серію малюнків про те, що побачив у таборах. Важливо знати правду про ті події.

*

У Кракові, є власна картина Леонардо Да Вінчі. Так, у це тяжко повірити, адже робіт майстра не так багато. «Пані з горностаєм» написана близько 1489–1490 року і зображує Сесілію Галлерані в той час, коли вона була коханкою герцога Міланського Людовіко Марії Сфорца. У 1798 році картину привіз у Краків князь Адам Чарторийський на подарунок матері. Згодом шедевр переховували від російських імперців у Парижі, а відтак повернули в Польщу в музей Чарторийських. Під час Першої світової війни картину сховали у Дрезденській галереї, під час Другої світової вона потрапила до рук нацистів, а оскільки генерал-губернатор Польщі Отто Франк обожнював портрет, то вивіз його у свій замок у Баварії.

Проте, на щастя, картину знайшли американські військові. Зараз вона зберігається в Національному музеї. Стою і дивлюся, як із майже чорного тла проступає постать Сесілії, увіковічнена генієм, і думаю про те, що ця жінка була дуже освіченою, як для свого часу, адже збереглись її листи. Вона знала декілька мов і тямила на мистецтві. Коли Людовіко одружився з Беатріче, вони розійшлися, проте в неї залишився син від герцога, тож її примусово видали заміж. Життя Сесілії продовжилося в її портреті, адже з нього вона дивилася на цілі епохи, а сама картина пережила справжні детективні пригоди. І щастя, що портрет зберігся – витончений, який несе в собі справжній дух епохи Відродження. Я пересуваюсь залом, але куди б не стала, Сесілія завжди дивиться мені в вічі, як і завжди на портретах Леонардо. Та непокоїть мене щось інше, якась невідповідність… Надто великі, ніби чоловічі, руки із задовгими, як для такої тендітної постаті, пальцями. Там де Леонардо – там загадки.

У Кракові так багато ресторанів, кав’ярень, що спершу мені було складно знайти «свої», тож я консультувалася з друзями, що живуть у Польщі. На Казімєжі є кошерна кухня, є й запіканки – форма вуличної їжі, щоби поїсти стоячи, недорого й колоритно. Як знайти невеличку площу з запіканками – не знаю, бо мені це вдалося випадково, я у таких районах складно орієнтуюся. На вул. Братскій біля Площі Ринок є богемна кав’ярня «Нова провінція». У ній збираються польські літератори й інтелектуали. А якщо є бажання класики та респектабельності, то випийте гарячого шоколаду у «Веделі». У Ратуші вас радо прийме цукерня «Noworolski». Львівській кондитер Ян Новорольський відкрив цей заклад іще у 1910 р. Під час нацистської окупації заклад працював тільки для німців, у 1949 р. Новорольського розстріляла нова влада, а кав’ярню ліквідували. Цікаво, що заклад повернули в 1992 р. онукові Новорольського за законом про реституцію. Певні львівсько-австро-угорські традиції тут відчуваються й досі, спробуйте, наприклад, сирник.

Новий аеропорт Кракова названий іменем Івана Павла II. Його особистістю проникнуте все життя сучасного Кракова. Зображення цього папи ви зустрічаєте спершу в аеропорту, а потім майже на кожній вулиці. Вам не дають забути, що Польща – одна з найконсервативніших католицьких країн. Кароль Войтила – Іван Павло II – народився біля Кракова, навчався, а згодом і викладав на богословському факультеті Ягеллонського університету, був архієпископом Кракова. Він став одним із видатних політиків XX ст., був реформатором церкви, але в цьому порожньому нічному аеропорту, названому його іменем, я не можу не думати про той величезний внесок Кароля Войтили в розпад Радянського Союзу й демократизацію Польщі.

Мій маленький літачок легко набирає висоту, польські канікули залишилися позаду. Яка ж вона, Польща?  Сучасна, з нестримним прагненням до високих стандартів життя, водночас зависла у дискурсі історичних помилок, якась дуже близька країна, та водночас – інакша. 600 років спільної історії – нерозуміння і любов, життя і смерть, братерство і зрада, а також єдине прагнення для наших народів сьогодні – повернути своє історичне місце в європейській родині.

Що читати: Тадеуш Панкевич «Аптека в краківському гетто» (книжка поки що не видана українською мовою).

Що дивитися: «Список Шиндлера» (реж. Стівен Спілберг); «Піаніст» (реж. Роман Полянський).

Що слухати: ноктюрни, вальси, мазурки, полонези, прелюдії Фридерика Шопена; тема з фільму «Список Шиндлера» у виконанні Іцхака Перлмана.