З усього того, що я досі мав честь розповісти, Мостивий Пан Добродій, мабуть, міркує собі, що я завжди перебував поруч із Імператором Наполеоном… І дуже слушно. Не лише в моєму послужному списку виразно написано, що я упродовж останніх кампаній брав участь у всіх битвах, при яких бував сам Імператор, але й грівся з ним не раз при одному вогнищі… щоправда, це траплялося рідко. Імператор нечасто бівакував… щоправда, розкладене для Імператора вогнище було більшим, набагато більшим, ніж зазвичай бувають похідні вогнища… щоправда, я завжди ставав на тому боці, куди вітер гнав дим, ба навіть найчастіше, між нами кажучи, Імператор повертався плечима до вогню, а отже й до мене, до того ж іще іноді розводив убік поли, щоб краще зігрітися. В цивільних стосунках це можна було би вважати образою з його боку, проте під час війни не так сильно зважають на етикет, і я також не бачив причин ображатися.
На одному з таких постоїв, а було це ввечері першого дня битви під Ляйпциґом, нашим очам відкрився прекрасний краєвид, який, будучи гідним пензля малярів, подаю означеним до відома. Імператор Наполеон у своєму сірячковому сурдуті стояв, повернувшись плечима до чималого вогнища. З навітряного боку – офіцери різних видів зброї. Віддалік, наче на чотирьох кутах, спішені стрільці кінної гвардії з гвинтівками на плечі немов підтримували демаркаційну лінію імператорського бівуаку.
Щоразу, коли Імператор сходив із коня в полі чи якомусь селі, негайно чотири гвардійці ставали на варті довкола і пересувалися завше на однаковій відстані в міру рухів Найяснішого Володаря. Отож, стояв собі Імператор Наполеон спиною до вогню і до мене обернений, перед ним за кілька кроків праворуч полонений генерал МерфельдтГраф Максиміліан фон Мерфельд [Maximilian Friedrich von Merveldt, 1764-1815] – австрійський генерал і дипломат, полонений князем Юзефом Понятовським першого дня битви під Ляпциґом 16-19.10.1813 р. (прим. публ.). [1] у синьому австрійському генеральському сурдуті, в капелюсі з галуном і зеленим плюмажем. Поміж ним і Імператором стояв генерал КоленкурАрман Оґюстен Луї де Коленкур [Armand Augustin Louis de Caulaincourt, 1773-1827] – французький генерал, політик, дипломат (в 1813-1814 рр. та в 1815 р. під час спроби Наполеона Бонапарта повернутися на престол – міністр закордонних справ), герцоґ Віченцький, автор мемуарів про похід Наполеона в Росію (видані в 1933 р.). [2] без капелюха, в багато розшитому золотом мундирі, й наливав вина в срібний кубок. На невеликій відстані, в глибині, але ще у світлі вогнища, сходив із коня неаполітанський корольКороль неаполітанський – Жоашем Мюра (прим. публ.). Жоашем Мюра [Joachim Murat, 1767-1815] – наполеонівський маршал, великий герцоґ Берзький, Клевський і Жуайєзький, в 1808-1815 рр. король Неаполітанського королівства, учасник походу до Росії, герой Бородінської битви. [3] у своєму мальовничому, щоб не сказати театральному, костюмі.
Він був тоді вбраний у короткий світло-смарагдовий сурдутик, на грудях щедро вкритий золотим шиттям, так само, як і білий сукняний пояс, шириною в шість, а то й більше дюймів, за який був застромлений короткий кортик, обширні кармазинові панталони, в руках тримав тростину, на голові мав високий, розшитий галунами капелюх із пір'ям страуса і хвостом чаплі. Натомість на краях тьмяного горизонту іноді ще зблискували гарматні постріли. Гарний то був образ, але повернімося до нашої теми.
Кажу, Мостивий Пане Добродію, дуже влучно висновуєш, що я був поруч із Імператором, але якби Ти з того засновку наступний, на позір дуже природний, висновок хотів би виснувати, що хто перебував при Імператорі, то через це перебував водночас і при імператорському штабі, помилився б цілковито. Тому дозволю собі дати деякі пояснення в надії, що якщо вони Тебе не цікавитимуть, то будеш бодай настільки ґречний, щоб терпляче їх вислухати.
Штаб Імператора Наполеона… Що таке штаб, французькою état major, відомо Мостивому Пану Добродієві поза всяким сумнівом. Тим більше, що, судячи з великих вусів, які значно перевищують мірку цивільних вусів, можна припустити, буцім Пан служив у війську?… В армії Краківської РеспублікиКраківською Республікою [Rzeczpospolita Krakowska (пол.), Republik Krakau (нім.)] називали місто-державу Краків, яка під номенклатурою Вільне, незалежне і цілковито нейтральне місто Краків з Округою [Wolne, Niepodległe i Ściśle Neutralne Miasto Kraków z Okręgiem] існувала в 1815-1846 рр. під контролем трьох держав-займанщин. Іронічний тон зумовлений тим, що армія Краківської Республіки жодних воєн не вела. [4]? – Браво! – Отож, розповідаю далі.
Штаб Імператора Наполеона, не враховуючи різних бюро, які супроводжували його повсюди, був досить нечисленним. До нього входили: Бертьє, князь Невшательський, Major Général, або ж Начальник Штабу, генерали-ад'ютанти, з-поміж яких у саксонській і французької кампанії присутні були чотири, і вісім Officiers d'ordonnace. Аксельбанти при генеральських еполетах означували ад’ютантів. Офіцери-ординарці мали світло-смарагдові мундири-фраки, багато розшиті сріблом, камізельки з петлицями, штани з галунами у барвах фрака й угорські черевики. Капелюх був оздоблений чорним плюмажем. Той мундир виглядав, отож, радше придворним, ніж військовим.
До Штабу були прикомандировані генерал ПацГраф Людвік Міхал Пац [Ludwik Michał Pac, 1778-1835] від 18 липня 1812 р. служив у чині бригадного генерала в штабі імператора Наполеона Бонапарта (прим. публ.). Брав участь у наполеонівських війнах із 1808 р., воював у Іспанії, Австрії, Росії, був головнокомандувачем польської кінноти; у 1815-1831 рр. посприяв докорінним сільськогосподарським реформам у Польщі, зокрема, вирощуванню картоплі, перебудував у Варшаві свій палац по вул. Мйодовій, який своїм багатством і розкішшю став темою прислів’я "Гідний Пац палацу, а палац Паца"; в 1831 фінансував і брав участь у Листопадовому національному повстанні, відтак емігрував. [5] і генерал КоссаковскийГраф Юзеф Антоній Коссаковський [Józef Antoni Kossakowski, 1772-1842], від 03.08.1812 р. командир полку литовських піших стрільців, сформованого ним за власні кошти (прим. публ.). Ю.А. Коссаковський був французьким генералом, ад’ютантом Наполеона Бонапарта, представником Литви в штабі імператора. В молодості учасник національного постання 1794 р. під проводом Т. Костюшка; після приходу Наполеона в Литву приєднався до його війська, учасник походу в Росію, у вересні 1812 р. три дні був формальним губернатором окупованої Москви. Французький графський титул отримав у 1814 р., був мальтійським кавалером. Зберігав мундир імператора після його смерті, в своєму маєтку в Литві встановив пам’ятник коневі, на якому відбув службу в війську. Графа Коссаковського іноді плутають із його кузеном Юзефом Домініком Корвін-Коссаковським [Józef Dominik Korwin-Kossakowski, 1771-1840], прихильника "торговичан", але відтак учасника походу Наполеона на Москву, номінованого полковником у січні 1813 р. [6]. ВонсовичГраф Станіслав Дунін-Вонсович [Stanisław Dunin-Wąsowicz, 1785-1864], в 1807 р. поручник, в 1810 р. переведений до 2-го кавалерійського полку (уланів), відтак до полку легкої кавалерії (шволежерів); офіцер-ординарець (attaché à la maison) Наполеона, який супроводжував імператора під час відступу з Москви в 1812 році (прим. публ.). [7], командир ескадрону польської легкої кавалерії у складі старої гвардії, став, мабуть незабаром після повернення з Москви, офіцером-ординарцем, проте не змінив форми. То був справжній імператорський штаб, діяльний, завжди верхи на коні і з шаблею в руках. Бо, хоча секретарі, камергери, пажі і т.д. і т.д. галопували разом із нами і мусили, хочеш не хочеш, скуштувати іноді смаку війни, але вони належали не до штабу, а до двору. Не можу не пригадати доктора Ларе де ТамораДомінік-Жан Ларе [Dominique-Jean Larrey, 1766-1842], видатний хірург, головний лікар наполеонівської армії у 1797-1815 рр. (прим. публ.). Видатний гуманіст барон Ларе докорінно реформував допомогу пораненим на полі бою, запровадивши, зокрема, пересувні "амбулаторії" для термінових операції. [8]. Він високо цінував той отриманий у Єгипті титул-предикат і охоче поєднував його зі своїм власним прізвищем. Кажуть, що якось увечері він входив до одного зі своїх пацієнтів, а той спроквола запитав: «Qui est là?" – "L’Arrêt de la Mort» (Larrey de Tamor) – відказав лікар своїм гучним голосом. На це хворий зітхнув: «Oh, mon Dieu, ayez donc pitié de mon âme»"Хто там?" Далі гра слів, заснована на співзвучності імені Ларе де Тамора певній фразі: "Той, хто спиняє смерть". "О, Боже мій, спаси душу мою" (фр.). [9].
Натомість штаб князя Невшательського, l’Etat Major de la Grande Armée, був дуже численним. До нього входили: начальник штабу генерал МонтіонГраф Франсуа Жедеон Байї де Монтіон [François Gédéon Bailly de Monthion, 1776-1850] – французький дивізійний генерал (прим. публ.). [10], неприємний, високий, пихатий, він недолюблював поляків, далі п'ять полковників, adjutants-commandants, чотири ад’ютанти, і понад тридцяти штабних офіцерів, Officiers adjoints à l'Etat Major de la Grande Armée різного звання і видів зброї. Ми, польські офіцери, вступаючи до цього штабу, одержали патенти французьких офіцерів, тож я не знаю, чому нас було відлучено як іноземців від пенсії за хрест Почесного Легіону – може тому, що ніхто за нас не поклопотався.
Бертьє, будучи удільним князем Невшателя, тримав при своїй особі роту піхоти і кількадесят невшательських драгунів. Піхотинці в chamois Замшевих (фр.).[11] мундирах із червоними вилогами несли варту біля помешкання, а на марші біля екіпажів князя. Тимчасом драгуни [були] в зелених, із блакитними комірами фраках, із білими еполетами і аксельбантами, в латунних шоломах, оторочених довкола внизу палевим короткошерстим хутром, а ззаду прикрашених спадаючим кінським хвостом, як це було в важкої французької кавалерії. Вони називалися Les GuidesПровідники, гіди (фр.).[12] і були верховими ординарцями нашого штабу. Ад’ютанти князя відрізнялися від інших ад’ютантів у війську кармазиновими рейтузами з чорними лампасами.
Ми, як і всі штабні офіцери, мали золоте шиття на комірі – великі дубові галузки одна над іншою. Хоча той добре помітний і притаманний лише генеральному штабові знак був дуже корисним, проте везучи не раз дуже термінові й важливі накази, ми, утім, мусили долати незмірні труднощі, щоб оминути або обігнати маршове військо. Після першого гарматного пострілу на бойовій лінії під Ляйпциґом маршал МармонОґюст Фредерік Луї Мармон [Auguste Frédéric Louis Viesse de Marmont, 1774-1852)], герцоґ Раґузький, бригадний генерал (з 1798), маршал (1809) і пер (1814) Франції (прим. публ.). Раґуза – італізована назва м. Дубровника. [13], до якого я прибув уночі з дорученням, наказав нам двом щодуху гнати з довіреними листами до Імператора – коли заженемо одного коня, доїде другий. Уже на передмісті Ляпциґа ми натрапили на четвертий корпус, який саме входив до міста. Жоден наказ, бодай навіть і особисто Імператора, не проклав би нашому галопові шляху.
На щастя, там знайшовся сам командир корпусу генерал БертранГраф Анрі Ґасьєн Бертран [Henri Gatien Bertrand, 1773-1844] був відомий своєю посвятою та відданістю Наполеонові (прим. публ.). Супроводжував консула від походу в Єгипет, від 1804 р. ад’ютант імператора, від 1807 р. бригадний генерал, від 1808 р. граф, у 1813-1815 р. великий маршал двору, учасник усіх найважливіших битв і походів. Був присутній при відреченні Наполеона та поїхав разом із ним у заслання на о. Св. Єлени, де мешкав до смерті покровителя. В 1840 р. привіз рештки імператора в Париж та керував церемонією перепоховання в Палаці Інвалідів. [14], котрий, віддаючи усні накази, особисто нас відпровадив. Якщо доводилося минати артилерійський парк, то часто, сміливо можу запевнити, що з небезпекою для життя. Увесь рух армії залежав від точного виконання наказів штабних офіцерів. Ніхто з нас не мав часу роздивлятися, що там попереду… тільки вперед! вперед! Що буде, то буде. Одного разу раптом опиняються поруч із гарматою на початку високого та позбавленого поручнів мосту. Хочу спинити коня, проте задня вісь гармати підштовхує його вперед. Бачу провалля, годі й подумати… волію коня втратити, ніж себе погубити… відпускаю стремена, підводжуся в сідлі і, підтримуваний либонь за комір якимось святим, котрому я заборгував молитву, встаю, зісковзнувши по хвості, на власних ногах. Натомість кінь мій, якого й далі штовхала гармата, також щасливо перейшов, може, тому, що був вільний, на другий бік, і йому вистачило розуму, а може й глупоти, щоб зачекати на мене.
Не такими небезпечними, зате доволі частими й досить прикрими були переправи з піхотою. Піхотинець не любить і далебі не має за що любити, коли йому хтось перетинає дорогу або змушує звернути вбік, бо, затримавшись, він мусить потім квапливо наздогнати колону. Жарти, кпини, більш або менш ґречні й дотепні, летіли градом із лав піхоти в бік кожного, хто, сидячи верхи на коні, мав право належати до кінноти. Кавалеристи сміялися з цього і платили тією ж монетою за найвищими розцінками, але окремому вершникові це не завжди вдавалося, а байдуже бути не могло. Під цим оглядом для нас іще множилися неприємності через моду, якої почали було дотримуватися, наслідуючи Імператора та князя Бертьє, тобто відмову носити офіцерські відзнаки на капелюсі.
Я був одним із таких, але признаюся, що не через інші причини, а лише з ощадності не придбав у Дрездені золотих кутасиків і золотого шиття на кокарду. Не раз я потім про це жалкував. Якщо ж водночас сурдут, який у французькій армії завжди був цивільним, або плащ закривали еполети, то жартики дуже легко одразу переходили в сварку. Під Ганау гарматне ядро, з тріском і гуркотом проклавши собі шлях крізь гілки навколишніх дубів, прошуміло на імператорським штабом. Воно могло собі обрати Імператора, князів, генералів, або ж якогось хороброго румака тих високих панів, і, прецінь, обрало собі мою бідну шкапу… все, що я мав найкращого.
Поцілена в праву лопатку, вона сіла навпочіпки, мов собака. Я розстебнув мантельзакМантельзак (від нім. Mantelsack, мішок для плаща) – спеціальний сукняний мішок, який приточували до задньої луки сідла, служив для перевезення плаща та особистих речей кавалериста. [15], вийняв пістолети, віддав Рейтанові, витягнув мундштук і, не соромлюся сказати, зі сльозами на очах обійняв і притиснув до своїх грудей ту булану голову, яка до мене повернулася, ніби кликала на допомогу. – Прощавай, – сказав я, – вірна товаришко, – і, оглядаючись одне на одного, ми розсталися назавжди. З двох коней, які в мене зосталися, один накульгував, а другий був шарпак. І коли наступного дня довелося рушати в дорогу, я сів на шарпака. То була невисока гніда кобила. Все, що в неї могло від народження бути доброго, вона залишила в грязюці під Дрезденом… грязюки нам ніколи не бракувало… а тепер вона ще й везла довгого Онуфрія.
Як приятель істини, мушу визнати, що, беручи разом мене й кобилку, ми складали непоказну цілість. Кобилка внаслідок воєнних трудів набула звички хвицати голубця задніми ногами, а потім на одній лиш нозі завершувати танець, що однаково і для неї, і для вершника ні привабливим, ні почесним не було. За таких обставин на чолі джур моїх колег я мусив був випередити колону гренадерів старої гвардії. Вчора, коли вони йшли до вогнища і один зі штабних офіцерів сказав їм: «L'Empereur vous attend»Імператор чекає на вас (фр.).[16], – кілька [з них] відповіли, підкидаючи гвинтівки або лаштуючи креміньТобто, вояки готували до пострілу рушниці з кремінним замком.[17], як мисливці, котрі почули гончаків, що гонять дичавину в пущі: «Il ne nous attendra pas longtemps!»Йому вже недовго чекати! (фр.)[18] – учора я б обійняв кожного з них, а сьогодні охоче вхопив би з моєї кобилки кожного за гарцапГарцап (від нім. "Haarzopf" = das Haar (волосся) + der Zopf (коса)) – довге волосся, заплетене в косу, що було обов’язковим елементом спорядження вояків у XVIII-XIX ст., позаяк вважалося, що це амортизує в бою удар по потилиці; власне за гарцап витягнув себе барон Мюнхгаузен з болота в знаній побрехеньці. [19] і довбешкою як на службу Божу калатав. Завжди і скрізь людина судить про речі з власного становища.
Не було жодної змоги протиснутися на другий бік дороги, де ширше місце дозволило би поквапитися. Нарешті, знетерпеливлений, я згадав, що належу до імператорського штабу. – От лихо! – «Voyez donc l'Etat Major de l'Empereur!» – гукнув один. – «Place pour l'Etat Major de l'Empereur!»"Та бачимо, що з Імператорського Штабу!", "Звільніть місце для [пана з] Імператорського Штабу!" (фр.) [20] – заволав другий… і загальний сміх. А вважаючи мене, позаяк на мені був сурдут на мундирі, якимось чиновником адміністрації, вони кричали: «Hè! Monsieur Riz-pain-sel! – Par ici Monsieur l'Employé au vinaigre! – Bon voyage Monsieur Du Môle... hop, hop, hop!»"Гей! Пане Інтенданте! – Ми тут маємо пана Виробника оцту! – Щасливої дороги, пане Пліснява на Шампіньйонах! Оп, оп, оп!" (фр.) [21] – і тисячі й тисячі подібних концептів. У такому випадку слід удавати глухого або сміятися разом із усіма, проте й одне, й друге рідко коли вдається.
Нарешті я обігнав глузливу колону так, як обігнали мене понад тридцять років після битви під ГанауГанау [повна назва Ганау на Майні, Hanau am Main] – місто в федеральній землі Гессен, неподалік якого 30.10.1813 р. відбулася відома битва Наполеона (прим. публ.). [22], як ти проминув, любий віку молодечий «mit deinen Schmerzen, mit deinen Freuden»Дещо неточна цитата з вірша Фрідріха Шиллера «Ідеал» («Die Ideale», 1795): "Mit deinen Schmerzen, deinen Freuden" – "з твоїми болями й радощами" (нім).[23]. Чим далі від тебе, тим яскравішими здаються мені твої квіти, тим густіша імла заслонює пам'ятники смутку й страждання.
Чим далі від тебе, тим більшає туги за тобою, подібно, як зростає наша власна тінь на стіні, коли ми від неї до світла відступаємо, – більшає, сягає склепіння – на склепіння насувається і нарешті цілковито нас обтікає. Де ви, переможні рóти? Вожді? Де ти, потуго, задля якої стільки років лилися потоки крові? Переможці й Переможені – Принижені й Тріумфатори зникли, мов сонце, яке щойно зайшло, як зникне свічка, що стоїть переді мною. Що ж ви залишили після себе світові? – Небагато, небагато. – А мені? – Що? – дещицю спогадів, два хрестики й подагру. Втім, незважаючи на подагру, я поквапливо галопую з Ляйпциґа до Москви, з Москви до Монтро – тридцять років у минуле, тридцять уперед – від сміху до плачу… бо на тому, на жаль, поляк завжди мусить закінчити свої спогади. Гайда! тож ти, думко! і ти, сльозо! Я повертаюся до мого штабу. Було нас там, поляків, уже наприкінці, мабуть, дванадцять.
Ми трималися парами, щоб коли один поїде з місією (так ми називали доручення), другий піклувався про людей і коней. То були дружні пари, і, як у кожної пари, у них були й погожі, й буремні дні. Так, завжди можна було побачити під одним дахом або біля одного вогнища Рейтана з СухожевськимТадеуш Сухожевський [Tadeusz Suchorzewski, 1779-1852] від листопада 1809 р. майор 6 уланського полку наполеонівських військ, під час Московської кампанії полковник і командувач полку, 20.01.1815 р. очолив 2 полк кінних стрільців Армії Царства Польського (прим. публ.). Двічі потрапляв у полон до росіян – у 1807 і 1813 р. Під час національного повстання 1831 р. бригадний генерал, помер у еміграції. [24], мене з Генриком МільберґомГенрик Отто Мільберґ [Henryk Otto Milberg (Mühlberg), 1789-1863] у 1814 р. командував батальйоном 20 піхотного полку (прим. публ.). Від 1815 р. в Армії Царства Польського, учасник Листопадового повстання 1831 р. в якості командувача дивізії. [25], Людвіка ЄльськогоГраф Людвік Єльський [Ludwik Jelski, 1785-1843] від 11.04.1813 р. ад'ютант генерального штабу (прим. публ.). Пізніше співорганізатор і голова (1828-1830) Польського Банку, учасник Листопадового повстання. [26] з Романом СолтикомРоман Солтик [Roman Sołtyk, 1790-1843] від 1811 р. був командиром ескадрону 6 уланського полку (прим. публ.). Від 1810 р. підполковник, під Ляйпциґом потрапив у 1813 р. в полон до росіян, відтак служив у Армії Царства Польського, був послом до Сейму, генералом Листопадового повстання 1831 р.[27], а коли той потрапив у полон, з Неґолевським Анджей Марцін Неґолевський [Andrzej Marcin Niegolewski, 1787-1857], в 1807 році підпоручник 5-го полку кінних стрільців, 5.06.1807 р. перейшов до полку легкої кавалерії (шволежерів) (прим. публ.). Під час Московської кампанії служив при генеральному штабі Наполеона Бонапарта в чині капітана, під час Листопадового повстання підвищений у званні до полковника. [28], Юзефа ҐрабовськогоЮзеф Іґнацій Ґрабовський [Józef Ignacy Grabowski, 1791-1881], в 1812 р. підпоручник, ад’ютант генерала Беґанського, в 1814 році належав до Генерального штабу, автор спогадів Pamiętniki wojskowe: 1812-1814 (Військові спогади: 1812-1814) (прим. публ.). Лукаш Беґанський [Łukasz Biegański, 1755-1839] – ад’ютант Тадеуша Костюшка під час національного постання 1794 р., від 1807 р. в армії Варшавського герцоґства, 1808 р. номінований генералом, зберіг звання в Армії Царства Польського. Під час Московської кампанії був комендантом Варшави, потрапив у полон до росіян у 1813 р. [29] зі швейцарцем Штоффелем, полковником-ад'ютантом-комендантом, КощельськогоТомаш Кощельський [Tomasz Kościelski] в 1813 р. був капітаном 15-го піхотного полку (прим. публ.).[30] з КраузеФранцішек Краузе [Franciszek Krauze] в 1812 р. служив капітаном 15 піхотного полку. Крім перелічених, до генерального штабу польського корпусу в 1814 р. належали підполковники: Довґялло [Dowgiałło], Вадер-Ноот [Vahder-Noot], Ґаєвський [Gajewski], Квятковський [Kwiatkowski], капітани: Александр Фредро, Ґославський [Gosławski], Станішевський [Staniszewski], Довґялло [Dowgiałło], Дашевський [Daszewski], Фердинанд Наврот [Ferdynand Nawrot]. Кощельський в списку не згаданий (прим. публ.). [31]. Капітан Шерцель, якого я залічую до поляків, бо з польській армії, не знаю, чи не з легіонів, тримався самотою… Тобто окремо, але не самотою, бо мав при собі слугу, а той – дружину. Слугу звали Пуляр, тож дружину його кликали Пулярдкою. Граф Ф’ю-ф’ю міг би заспівати:
Że po polsku mówić twardo,
Przeto kurę zwą pulardąОскільки польська вимова тверда, тож курку називають пулярдкою (пол.). [32].
