Посестри. Часопис №102 / Мова ненависті
колись давно
так давно
так страшно, нестерпно давно –
коли дім був домом
мова була мовою –
округлою і довершеною
достоту стигла антонівка
кожне слово
було на своєму місці
як порцелянові
філіжанки
у моїй білій шафці
приходьте, друзі!
сорок тисяч обірваних життів тому
моїх сестер і братів
моїх втрачених
моїх безцінних...
сім помешкань тому
сорок тисяч життів тому
де моя мова?
у роті дитини із Бородянки
дитини із Маріуполя
дитини з Херсона
забитому землею
зрівняному із землею
похованому в землі
через два тижні після удару
говори, говори, маленька –
хтось тебе має чути!
(мова – червоний м’ячик
пробитий осколком
так і лишився)
кому він тепер?
навіщо?
сорок тисяч життів тому
безцінних і непростимих
моїх золотих
моїх незагойних
життів
де моя мова?
щодня блукає
на цвинтарі
вслухається у голоси мертвих
шерехкі як соняшникове листя
гострі і незгасимі
вони вилітають
з рота цієї жінки
і розривають її на скалки
кого вона бачить у дзеркалі?
когось хто був нею давно –
сорок тисяч життів тому
моїх улюблених
моїх нескінченних
когось хто щодня нею
вже не є
де її мова?
де її дім?
де її життя?
лише ненависть
говорить нею
лють –
усі непростимі
непоховані
зниклі
викрадені
пошматовані
закатовані
ґвалтовані
і постріляні
різані
биті
колоті й
ножові
вони пильно дивляться зараз
на кожного з вас
її очима
вони питають її ротом –
як можна ЦЕ –
простити?
сорок тисяч безцінних
життів
і кожне моє
ви кажете, мова ненависті?
Ні!
це ненависть
яка стала мовою
це лють
що заговорила
це сама смерть
яка вже вийшла на полювання
за кожним росіянином і росіянкою
за ним, за нею і ними
хто думав –
можна вбивати безкарно
хто радів коли нас убивали
колись
дуже-дуже давно
я мала мову і дім
повні любові
нині
мною говорять мертві
і вони ненавидять
я несу свою мову ненависті
як безцінний ковчег заповіту
як дитину у сповитку
як сорок тисяч життів
безцінних моїх
золотих
моїх непростимих
моїх незагойних
моїх...
