Посестри. Часопис №51 / Мобільні хвилі буття, або VERBUM CARO FACTUM EST П’єса в 3-х частинах. Частина перша

 

Про дні, що минули,

Що в серці зосталися

Ясними плямами,

Про образи згадні,

Заснулі у грудях навіки,

Навіки

Мріять,

Мріять,

Вдивляючись в сутінь

 

Михайль Семенко, «Кондуктор»

 

The raven himself is hoarse
That croaks the fatal entrance of Duncan
Under my battlements.

 

William Shakespeare, «Macbeth»

 

Verbum caro factum est

ex Virgine Maria.

In hoc anni circulo

vita datur saeculo

nobis nato parvulo

de Virgine Maria.

 

Venantius Fortunatus

ДІЙОВІ ОСОБИ

Дійові особи на «Ближніх садах»

Вася Цвіт, переселенець із Донецька, мешкає на «Ближніх садах» 7 років

Марія Цвіт, дружина Васі Цвіта

Степан Григорович, 72-річний голова садового товариства «Ближні сади»

Олена Володимирівна, дружина Степана Григоровича

Коля Хромий, худий божевільний чоловік тридцяти років

Баба Карпа, 80 років, переселенка з Донецька, єдина родичка Колі Хромого

Серафима, киянка, що перед війною приїхала провідати матір, яка постійно мешкає в будинку на «Ближніх садах»

Мар’яна, киянка, що застрягла на «Ближніх садах» після 24 лютого

Сергій, колишній успішний бізнесмен, немолодий дядько, що до нестями кохає Галю і неньку-Україну

Інна, киянка, молода жіночка з маленьким собачкою

Елеонора, молода жінка рідкісної краси

Віктор, молодий кремезний хлопець

Любов Павлівна, киянка, повненька, чистенько одягнута літня жінка

Григорій, дачник

Владислава Федорівна, мешканка ближнього до дач хутірця

Дійові особи у вікнах-розмовах

Остап, брат Мар’яни

Галя, кохана Сергія, вродлива жінка років тридцяти

Мама Інни, літня, повна і нездорова жінка

Артем, чоловік Елеонори, серйозний молодий чоловік, бізнесмен

Павлик, чоловік Любові Павлівни, сивий літній дядько з великими сумними очима

Костянтин, молодший брат Григорія, молоденький студент філософського відділення київського університету

Чоловік Серафими, люблячий чоловік, знервований батько трьох дітей

Син Серафими, другий син Серафими– хлопчики п’яти і семи років

Олександр, співрозмовник Елеонори, який їздив із Артемом на окуповані території

Тато Віктора, літній міцний чоловік

Мама Мар’яни

Тато Мар’яни

Уявні дійові особи

Данило Андрійович, дідусь Васі Цвіта, його уявний співрозмовник

Казимир, чоловік-ворон, уявний співрозмовник Васі Цвіта

Офелія, персонаж п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», яку уявляє Коля Хромий, молода жінка в жовто-блакитному одязі

INTRODUCTIO

На сцену виходять Данило Андрійович із автоматом на спині, Офелія з дзеркалом і Казимир із ганчіркою. Данило Андрійович (відкашлюється, дивиться на Офелію).

Офелія: Ну, що ти дивишся, починай-но вже.

Казимир (діловито протирає дзьоб ганчіркою, дивиться в дзеркало, що перед ним тримає Офелія): Нібито нічого… Даниле Андрійовичу, будь ласка, треба починати.

Данило Андрійович: Слава Україні!

Офелія і Казимир: Героям слава!

Данило Андрійович знімає автомат зі спини, починає стріляти чергами над головами глядачів. Коли ріжок закінчується, спокійно повертає автомат на спину.

Офелія: Дорогі глядачі, читачі й усі причетні! Ці гучні, але цілком символічні автоматні черги покликані продемонструвати загальну тему нашого художнього висловлювання.

Казимир: Воно пов’язане з війною.

Данило Андрійович: Розпочатою росією проти України.

Офелія: Як і кожна війна, вона має мільйони облич, сотні тисяч жертв і тисячі справжніх героїв.

Казимир: Про яких ми майже нічого не знаємо.

Офелія: Тож ми розкажемо, про тих, кого знаємо.

Данило Андрійович: Дія цієї п’єси відбувається біля дачного селища «Ближні сади», розташованого в лісі під Києвом.

Офелія: З одного боку – між Бучею й Бородянкою.

Казимир: З іншого – між Варшавською й Житомирською трасами.

Данило Андрійович: Усі персонажі – люди глибоко цивільні, незважаючи на те, що хтось із них, урешті-решт, бере в руки зброю. По часу дій – це перші півтора місяця повномасштабної війни в Україні, що почалася 24 лютого 2022 року.

Починає звучати музика. Вибухи. Гул літаків. Далі персонажі говорять значно емоційніше й виразливіше, ніж до того.

Офелія: Уже зранку 24 лютого між «Ближніми садами» і Києвом точаться запеклі бої зі застосуванням важкої артилерії, танків, бронетранспортерів. «Ближні сади» опиняються в оточенні російських військ. Люди, що приїхали сюди з надією врятуватися від можливих військових дій, опинилися в самому центрі окупації.

Казимир: Виїхати неможливо, бої тривають і вдень, і вночі. У перший тиждень війни в дачному селищі зникають світло, інтернет, вода й мобільний зв’язок.

Офелія: Найтяжчим випробуванням виявилася саме відсутність зв’язку. Вранці 3 березня хтось із дачників, що змушений був навіть під бомбардуваннями вигулювати песика, з’ясовує, що, залежно від метеорологічної ситуації, інтенсивності обстрілів і ще багатьох різних інших факторів, іноді можна спіймати на кілька хвилин мобільну хвилю просто в лісі, за сто метрів від воріт «Ближніх садів».

Данило Андрійович: Тож ми вам розкажемо про дуже малесеньку частину України, просто крихітну, провінційну й дачну, що майже весь свій час проводить на цьому клаптику землі, сто на сто метрів. І страшенно боїться залишитися там назавжди.

Казимир: Нічого складного. Розмови, розмови, розмови. Діти і батьки, друзі, родичі, коханці і коханки. Три частини п’єси знаменують три періоди в житті дачників.

Казимир, Данило Андрійович (хором): Прислухайтеся ж вухом небайдужим, ми працею всі вади надолужим.

Офелія: Амінь!

Персонажі покидають сцену.

Вибух. Затемнення.

ЧАСТИНА 1

СЦЕНА 1

Сцена з декораціями. Одна з частин сцени – головний екран, на якому протягом п’єси у вікнах-розмовах з’являтимуться деякі персонажі, які проживають за межами окупованих територій і з ким ведуть розмови наші герої. На фоновому екрані майже постійно присутні такі ж самі вікна-розмови. У певний момент їх може бути кілька десятків, на кшталт конференції в Zoom. Але ми будемо чути розмови тільки кількох із них – на головному екрані авансцени. Живі персонажі у вікнах-розмовах говорять на тлі своїх помешкань. Уже померлі на жовто-синьому фоні.

Морозяний ранок. Сосновий ліс, галявина, сонце, подекуди старий сніг. На галявині рухаються в доволі дивному ритмі десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках. Хтось підіймає смартфони догори, хтось, навпаки, опускає. Усі ловлять мобільну хвилю. На віддалі двоє чи троє спілкуються по телефону, але їхніх розмов майже не чутно. Праворуч на старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Григорій: Є!!!!! У мене дві риски!

Серафима (кидає в сніг недопалок): Який оператор?!

Григорій: Київстар! 

Мар’яна (зі сльозами на очах кричить у слухавку): Остапе, Остапе, ти мене чуєш?!

Загоряється квадрат на екрані. У його глибині з’являється глибоко похмільний Остап. Він сидить у кріслі з пляшкою пива в руках.

Мар’яна: Братику, ти мене чуєш?! Скажи хоч слово!

Остап: Не кричи так, Мар’яно! (він кривиться і трішки відставляє трубку від себе) Не кричи! Де поділася, ми тебе вже чотири дні не можемо ніде знайти! Думав, тебе й серед живих уже немає.

Мар’яна: На дачі застрягла! Не можу виїхати! Навколо жах і росіяни. І зв’язку в нас немає!

Остап: Розумію. Ти не можеш виїхати з дачі (киває й прикладається до пляшки). Так, зрештою, і думав. А я вчора маму й тата наших поховав. Їх у перший день ракетою накрило. Розумієш щось? Однією з перших ракет, що прилетіли на Київ.

Мар’яна: Господи!

Остап: Вибач, що я без підготовки тобі все кажу, але, ти знаєш, мені якось уже не до того…

Сергій (немолодий дядько з погаслою сигаретою в руці): Ти мене любиш? Ти любиш мене, Галю?

На екрані з’являється Галя, вродлива жінка років тридцяти.

Галя: …чимось чи коли? (звук переривається і далі вона щось гаряче каже, прикладає руку до серця, посміхається, теж кричить і, урешті-решт, чомусь плаче, але її абсолютно не чутно).

Сергій: Що ти кажеш? Галю, не чую! Ти любиш мене? Питаю, ти ще любиш мене чи ні, Галю?! О, Боже, Твоя воля! Галю, я питаю тебе, ти любиш мене, чи ні?! Галю, ти чуєш, що я кажу?! Галю, альо!

Галя: Я з батьками їду з Києва. Сподіваюся, ти знайдеш нас. Ми у Франківськ до тьоті Ельзи. Чуєш мене? До тьоті Ельзи у Франківськ.

Сергій: Що ти кажеш?

Галя: Вибирайся з дач і приїжджай до нас у Франківськ.

Сергій: Галю, не чую! Галю!

Галя: Я рада, що в тебе все добре! Ну все, па, милий, па (зникає).

Інна (молода жіночка з поводком, на іншому кінці якого стоїть собачка зі сумними тихими очима): Мамо, як ти? У нас  усе добре! (кричить) Мамо! Я кажу, що в нас усе є! Мамо, слухай, що я тобі кажу! У нас усе є! У нас тут усе є! Хай твій сусід не бреше, у нас усе спокійно! А гупає в телефоні, так дуже далеко гупає, не звертай уваги, мамо, не хвилюйся, я тебе благаю, у тебе й так тиск високий!

Мама Інни (літня повнувата жінка на стільці в кухні київської квартири): Родину його брата розстріляли разом із дітьми у власній автівці! Чуєш? То ти нікуди не виїзди! Нікуди! Там і залишайся!

Інна: Так, мамо, так. Ти тільки не хвилюйся, благаю!

Елеонора (молода жінка рідкісної краси, розмовляє високим знервованим голосом): Слухай, Артеме, я не розумію, чому ти не можеш мене забрати звідси. Це тридцять п’ять кілометрів від нашого дому.

З’являється Артем – серйозний молодий чоловік у крутій автівці.

Артем: Елю, мала, скільки можна повторювати, я не можу. Це фізично неможливо! Усі дороги перекриті!

Елеонора: Не розумію, що значить, перекриті?!

Артем: У буквальному сенсі, люба. Я ж тебе благав не їхати з подругами на цю срану дачу! Не робити дівчачу вечірку! Ось маємо! Вони всі вже вдома, а ти ще й досі там.

Елеонора: Не розумію, кажу тобі! Мені потрібно, щоби ти мене вивіз із дачі! Не можу більше тут! Чуєш мене? (кричить) Кажу, не можу тут більше бути жодного дня!

Артем: Не кричи так!

Елеонора: Я не кричу! Я ніжно кажу тобі, блядь, приїдь, нахуй, і забери мене з дачі!

Артем (хрипло): Не матюкайся, я тебе завжди просив.

Елеонора: Я не матюкаюся! Просто наполегливо благаю!

Віктор (молодий кремезний хлопець, розмовляє спокійно й навіть врівноважено): Та хуй його знає, що в них у головах. Якщо не буде іншої можливості, пішки піду до Києва. Та яка мені різниця, де мене вб’ють, тут чи по дорозі?! Да мені похуй, тату, мені абсолютно на це похуй! На сусідніх дачах уже два будинки згоріли. Чого мені тут чекати?

Тато Віктора (літній міцний чоловік на жовто-блакитному фоні): Не дурій. Зараз довкола вас така біда, що то дурощі йти на Київ. Сиди й чекай. Не треба поспішати до мене.

Віктор: Не знаю, чого тут чекати. Може, правда, десь зброю знайду, тоді за тиждень-два, як потеплішає трішки, піду в ліс. Тут є, де погуляти.

Тато Віктора: Ну, то вже буде щось. А допоки погода не встановиться, тихо будь.

Серафима: Виїздіть без мене! Я тут застрягла і, судячи з усього, надовго! Не чекайте! Ти чоловік і повинен приймати рішення! Дбай про дітей, а ми з мамою собі раду дамо! Так! Вважаю, ти повинен це зробити! І тебе цілую. Вивозь старих і дітей! Вивозь, любий! Так! Я тебе теж. Теж, любий. Усе. Почуємося! (вимикає смартфон, підкурює сигаретку, робить затяжку й кричить просто в ліс) Суки довбані, кляті московити, о які ж суки, суки, суки!

Любов Павлівна (огрядненька, чистенько одягнута літня жінка, розмовляє тихим приємним голоском, усміхається сонцю, що раптом виринає з-за хмар): А ти квіти поливай, Павлику, поливай квіти!

З’являється Павлик – сивий немолодий дядько з великими сумними очима.

Павлик: Та я поливаю! А тебе все немає й немає! Як ти там? Стріляють у вас?

Любов Павлівна: От і молодець, що квіти поливаєш! І не забувай вигулювати Барсика! А я про тебе кожного дня, кожної хвилини пам’ятаю! Думаю про тебе, люблю тебе!

Павлик починає плакати, як дитина, намагається стримувати ридання, але йому це вдається погано.

Любов Павлівна:Ну, не плач, Павлику, не плач. А то я теж можу заплакати. Не плач, благаю. Ми ж любимо одне одного. Сорок п’ять років були поруч. Не може бути такого, щоб ми померли одне без одного.

Григорій: Костянтине, а тепер скажи мені, як там Київ!

З’являється стривожений Костянтин, молоденький студент філософського відділення Київського університету.

Костянтин: Що? Що ти кажеш?

Григорій: Як там Київ?! (кричить) Які новини загалом?!

Костянтин: Григорію, я нічого не чую.

Григорій: Київ!!! (кричить на все горло) Київ, Костянтине, наш?! Київ наш?!!! Прошу тебе, скажи, Київ наш?!!

Костянтин: Григорію, нічого не чую, зараз передзвоню.

Костянтин зникає.

Григорій дивиться на смартфон, потім на небо і видно, що молиться. Раптом з’являється Костянтин.

Григорій (кричить): Київ наш, Костянтине?!!! Прошу тебе, скажи, Київ наш?!!

Костянтин щось говорить і жестикулює, але нам нічого не чути.

Григорій (кричить): Нічого не чую, Костянтине! Не чую тебе!

Костянтин зникає.

Григорій: Та що ж це таке!

Любов Павлівна (обіймає Григорія за плечі): Не кричи так, синку! Все в Києві добре. Мені і чоловік, і син з невісткою казали. Мій Павлик усі ці дні в Києві на Оболоні й нікуди не збирається їхати. Тримається Київ, синку, не кричи так страшно.

Елеонора (звертається з усмішкою до Сергія, що курить неподалік і дивиться на ліс): Ну, і як там наша Галя?

Серафима (зі злими, заплаканими очима): Та, мабуть, не гірше, ніж твій Артем!

Мар’яна (сидить на поваленому стовбурі дерева зразу позаду Марії й шепоче, її шепіт на хвилину заглушає всі інші звуки на сцені): Будь ти проклята, божевільна суко, росіє! Росіяни, будьте прокляті! Будьте ви прокляті до дванадцятого коліна! Ненавиджу вас усіх! (тихенько виє) О, мамочко моя, мамо! О, таточку мій хороший…

Персонажі, що мали телефонні розмови, повільно розходяться. На фоновому екрані декілька десятків вікон-розмов. На периферії сцени рухаються якійсь люди, що розмовляють, сміються чи плачуть, але нам майже не чути їхніх розмов. Мар’яна залишається сама.

На головному екрані загоряється нове вікно-розмова, і в ньому на синьо-жовтому фоні ми бачимо маму і тата Мар’яни.

Мама Мар’яни: Яка в нас хороша дівчинка вийшла! Правда, любий? Така вже ніжна, така хороша. Мар’яночко, не плач! Це ми, твої тато й мама! Ми тут, ми з тобою. Ми любимо тебе, радосте наша!

Мар’яна перестає плакати, витирає сльози, озирається довкола, підкурює сигаретку.

Тато Мар’яни: Шкода тільки, що вона на «Ближні сади» поїхала так невчасно (хитає головою). І що й досі не заміжня. Але, може, усе ще владнається.

Мама Мар’яни: Подивимося. На все воля Божа.

Тато Мар’яни: Ти чуєш цю пісню, жінко? Чи може, мені вона тільки вчувається?

Мама Мар’яни: Батько мій любив її співати.І про молодість, що не повернеться, і про гору високую, і щось там про гай.

Мар’яна (співає): А в тім гаю край бережка, де в’яжуться човни, човни (плаче). Мамочко моя, тату…

Тато Мар’яни: Гадаєш, ми з тобою померли?

Мама Мар’яни (задумливо): Може, і так, але як і куди?

Тато Мар’яни: Куди померли? Дивне питання. В Україну, звичайно. Тільки в небесну таку собі, теплу, смішну й хорошу. Україну батьків і друзів, доньок і синів, собак і котів, нашого розуму й нашого серця. Гарного пива й чистих дощів.  

Мама Мар’яни: Нас убила російська ракета.

Тато Мар’яни: Точніше, російська культура. Прилетіла вранці й упала на наші голови.

Мама Мар’яни (після паузи): Мало пам’ятаю зі свого життя. Тебе тільки, та Мар’яну. А Остапа вже як здалеку.

Тато Мар’яни: Значить, усе ж таки померли, бо раніше ти лаяла цього засранця щохвилини. Він і зараз, замість робити щось путнє, п’є пиво в моєму улюбленому фотелі. Я для себе ящик литовського придбав ще перед війною, а він знайшов його в нас у підвалі й п’є, як своє.

Мама Мар’яни: Померли (зітхає). Це ж треба.Тому й Мар’яна нас не чує. І нам нічого не болить… Тільки шкода всіх загиблих. І тих, що загинуть. І українців, що росія вкраде. І тих, що вб’є. І тих, що вбила.

Тато Мар’яни: Але чуєш, пісня звучить.

Зникають зображення на екрані.

Мар’яна зітхає, підіймається, іде до брами, над якою на синьому фоні жовтогарячим написано: «Ближні сади».

Звучить музика. Чуються слова пісні: «Під гаєм в’ється річечка, як скло, вода блищить, долиною зеленою кудись вона біжить».

            Усе сильніше гупає артилерія, чутно гул літаків.

Вибух, затемнення.

СЦЕНА 2

Морозяний вечір. Та ж сама декорація. На старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.

Вибухи то ближче, то трішки нібито здаля. Усі сидять тихо, дивляться врізнобіч.

Степан Григорович: Ви не чуєте музику? Як із лісу йде? Не чуєте, нє?

Олена Володимирівна: Яку ще музику, Степане? Що ти вигадуєш? Вибухи чую, а музики ніякої немає. Учора треба було менше наливки вживати, і сьогодні б нічого зайвого не чулося.

Степан Григорович (дивиться у свій телефон): У людей ловиться хвиля, а в мене, скільки не гуляв, нічого (сміється). І я старий, і телефон у мене старий. Та, зрештою, і просто посидіти тут, у лісі, добра ідея. Бо в хаті сидіти постійно, коли воно б’є так десятий день поспіль, неможливо.

Олена Володимирівна (зітхає): Я хоч сина почула. Він мене – майже ні. А я його почула. Такий от зв’язок. Сказав три слова. Що в нього все нормально. Що в шапці і, каже, на складах служить десь у тилу. Бреше, звичайно. Але я йому й за це дякую… Хоч він мене й не чує… А гупає, справді так, що в хаті самі собою двері відчиняються і зачиняються. А ти кажеш, музика.

Марія Цвіт: Ми з Васею з самого ранку нічого зловити не можемо. Ще після сніданку вийшли й от уже давно обідати треба. А так було б потрібно… Може, хтось зголоситься нас вивезти звідсіля? Сил ніяких немає… (плаче) Б’ють удень і вночі, удень і вночі. Ну навіщо вони сюди приїхали на своїх танках, ці тварюки довбані?! Навіщо?! Що їм від нас усіх треба?! Від україномовних і російськомовних, від старих і малих, що цим тваринам від нас потрібно?! Невже ми тут так і загинемо всі? (плаче)

Вася Цвіт: Маріє, не треба.

Степан Григорович: Вони просто хочуть нас знищити. Іншої мети в них немає і бути не може. Це ж росіяни.

Вася Цвіт: Маріє, будь ласка, не треба.

Марія Цвіт (намагається посміхатися): Та буде тобі, Васю, я ж нічого такого не кажу. Ми всі тут в однаковій ситуації. Вам теж, Олено Володимирівно, треба було б подумати про те, як звідси вибиратися.

Олена Володимирівна (киває головою): Усі разом, усі однаково безпомічні. Нашу квартиру в Бородянці росіяни розбомбили, то в нас тільки тут житло й залишилося. Куди нам їхати на старості? Кому ми де потрібні? Ніде й нікому. Будемо вже тут якось виживати, якщо дасть Бог.

Коля Хромий (худий божевільний хлопець тридцяти років, тихо сміється й б’є себе по колінах долонями): Бачив дівчинку! У річці Горяні пливла, як пава, як наяда, у синіх-синіх вибухах, у чудесних вбраннях.

Олена Володимирівна (якомога лагідніше): Колю, ану застебни калитку. Давай-давай, наядо, а то застудиш хазяйство. На вечір мороз заходить. Не треба ніяковіти, Колю. Кожен дорослий чоловік іноді застібається на всі ґудзики. Ти сьогодні вже снідав щось? Степане, ти бачив Карпу? Вдома вона?

Степан Григорович: Бачив, вдома вона й за Колею дивиться як треба. Так, Колюсю? (поблажливо плескає Колю по плечах) Тебе ж баба Карпа годувала сьогодні? Вона казала, ти вередуєш – хліба не хочеш їсти. Треба хліб їсти, Колю. У нас війна, у нас тут марципанів не передбачається.

Коля Хромий (підхоплюється з дерева, починає кричати): Нас усіх уб’ють. Боюся, як пташка-мурашка. Не вбивайте! Прошу вас! Не вбивайте… (закриває голову руками, белькоче щось незрозуміле)

Марія плаче в хустину, відвертається, щоб не побачив Вася.

Вася, щоб не бачити сліз Марії, підіймається і починає ходити, піднявши телефон догори. Намагається «зловити хвилю».

Степан Григорович: Помічні чи безпомічні, це ми ще подивимося. Але ситуація важка. Заправка не працює і працювати не буде. Російський БТР обстріляв людей, що сьогодні вранці приїхали за пальним. Хлопець, що продавав пальне, вижив, але сказав, що з нього досить. Тепер далі. Між нами й Києвом бої. Ніхто нічого підвезти нам не може, маю на увазі товари першої необхідності. Сьогодні в містечку закрилися всі магазини. Аптеки не працюють. (звертається до Марії) У вас є вдома їжа? Припаси робили?

Коля Хромий: Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання.

Марія Цвіт: Так, Степане Григоровичу. Ми ж до Великого посту готувалися з чоловіком, то крупи є й олія.

Степан Григорович: Нас у кооперативі наразі дев’яносто дев’ять дорослих і майже сорок дітей. П’ять немовлят. Сім вагітних жінок. Дві людини, хворі на діабет. І Коля. Так, Колю?

Коля Хромий: Офелія пливла під водою в темній річці Горяні й мені усміхалася.

Марія Цвіт: Іноді Коля щось як каже, волосся дибки встає. Це ж він Шекспіра має на увазі? Васю, це ж «Гамлет», там де Офелія? Вася в мене науковець, Вася все знає.

Вася Цвіт (не припиняючи ловити хвилю): Колись, у Донецьку, був. До війни. Зараз уже ні. Зараз я спеціаліст по грибах. Я польський гриб чую в лісі за пів кілометра.

Степан Григорович: Коля теж учителем був. Українську викладав. У 2014 йому виповнилося 22 роки, й десь у селі на Донбасі його страшенно любили всі його учні. Як молодших класів, так і старших. Був він молодець і патріот. Інформацію збирав якусь, як потім ті казали, що його катували, і кудись у Київ переправляв. Так, Колю? Переправляв ти інформацію в Київ?

Коля Хромий: Я виросла у Київській Венеції. Цвіли у нас під вікнами акації. А повінь прибувала по інерції і заливала всі комунікації.

Степан Григорович: За це, власне, й опинився потім в «Ізоляції», у донецькій тюрмі, може, ви про таку чули.

Марія Цвіт: Чули.

Степан Григорович: От там, у цій «Ізоляції» з ним це й сталося. Баба Карпа квартиру свою віддала, щоб його врятувати. Оце перед самою війною в грудні їм родичі тут будиночок придбали. Без офіційної адреси та далеко від росії.

Олена Володимирівна: Не дуже сильно їм це допомогло.

Коля Хромий: Тяжке, безмірне горе нехай впаде на голову трикляту, що так злочинно в тебе відняла високий розум!

Вася Цвіт: У нас на дачах зараз багато людей, яких ніколи раніше не бачив. Ходжу по вулицях дивуюся. Сім років тут живемо й майже нікого не зустрічав.

Степан Григорович: Є такі, що і я їх уперше бачу (сміється), хоч останні п’ятнадцять років нікуди звідси не виїжджав на довше, ніж на два тижні. Народ, Васю, рятуватися від війни сюди приїхав, родичів навіз, знайомих. Хто ж знав, що тут буде саме пекло.

Коля Хромий (строго): Кінчаймо варту. Раджу – сповістим ми молодого Гамлета про те, що бачили; життям клянусь, що дух, німий для нас, до нього обізветься.

Олена Володимирівна (до Васі):Ми з хлопцями, що машини мають, завтра поїдемо по селах шукати їжу. Якщо придбаємо, за ті ж самі гроші будемо в нас у кооперативі продавати. Ви гроші маєте?

Степан Григорович: Перед війною люди поприїжджали, думали, на три дні, поки все закінчиться, а воно ось як виявилося. Є такі, у кого п’ять душ дітей у хаті, а запасів не мають і на тиждень. Учора ходив по дворах, список робив, щоб розуміти, хто в нас тут є, і за голову хапався. Звідкіля людям брати гроші й харчі? Я ж не буду всіх годувати. Мені 72 рочки, вже й здоров’я моє не те, хоч я й голова нашого дачного правління.

Вася Цвіт: Якщо будуть овочі, ми придбаємо все, що дасте. З грошима в нас більш-менш.

Степан Григорович: Гроші-гроші… тут багато в кого є гроші. От тільки купувати на них немає чого, на ті гроші. Але добре…

Вася знову пробує спіймати хвилю, помічає сигнал, натискає виклик.

Вася Цвіт (кричить у слухавку): Даниле Андрійовичу, привіт! Не можу довго розмовляти. Послухайте! Прошу! Знайдіть для нас варіанти виїзду! Я вже вам казав, ми нічого самі не можемо вдіяти. Майте на увазі, наших павербанків вистачить максимум на тиждень-півтора, якщо смартфоном користуватися по п’ятнадцять хвилин на день… Алло?! Даниле Андрійовичу, алло?! Даниле Андрійовичу, ви мене чуєте?! Алло! (дивиться на смартфон) Немає сигналу і (сміється), до речі, не було. Але поговорили. І таке трапляється.

Сідає біля дружини, дивиться в небо, зітхає.

Марія Цвіт (встає): Змерзла я, Васю. Це зовсім не весна. Повертає на мороз. Пішла вечерю готувати. Приходь, не барись. Ми ж самого ранку голодні.

Олена Володимирівна (підводиться): Пішли й ми, Колю. Бачиш, усі розійшлися. Усі, хто зміг, поговорили. Хто не зміг, тому й не треба. Вечоріє.

Коля Хромий: Я вірю, що ти світло, – і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово, – і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба іншого Месії? Їм, може, Сина Божого не досить? Росіянам Сина Божого не досить! Не досить їм! Їм ніколи не буде досить!

Олена Володимирівна (бере Колю за плече): Ходімо, синку. Бо нам з тобою досить. Треба йти. І ви, Степане, тут недовго сидіть!

Жінки йдуть. Коля розмахує руками, щось розказує, танцює, сміється. Б’є важка артилерія. У лісі хтось починає співати: «Стоїть гора високая».

Степан Григорович (прислухається):Ну от, знову ту ж саму пісню співають, а вона каже: «Менше наливки пий». До чого тут наливка? Хороша, кажу, пісня…

Вася Цвіт (усміхається): У мене її бабця любила. Бувало, вип’є чарочку, заплющить очі й починає співати. Смішна така була бабця, україномовна. У Донецьку це була рідкість.

(мовчать)

Степан Григорович: У селі, що зразу за Пилиповичами, учора ввечері російські військові розстріляли багатодітну родину. Дванадцять душ людей.

Вася Цвіт (з жахом):Навіщо?!

Степан Григорович: Відмовилися годувати цих виблядків. Ну бо харчів у них не багато було. У родині дітей сім душ і троє стареньких. Усіх повбивали. Дорослих, дітей, старих. І хату підпалили. Ніхто не вижив.

Вася Цвіт: Який жах. Вони не люди.

Степан Григорович: Вони, Васю, росіяни. Цим усе сказано. І от що нам із цим робити, як виживати? Було б добре вибратися звідси. Але є питаннячко…

Вася Цвіт: Як і куди?

Степан Григорович: Так, Васю, як і куди.

Вибухи стають дедалі чутнішими. Швидко сутеніє.Від воріт дачного селища підходить і сідає поряд із чоловіками Мар’яна. Степан Григорович дивиться на неї з жалем і, секунду повагавшись, бережно пригортає до себе. Мар’яна вдячно притуляється до старого. На головному екрані знову з’являються її померлі батьки. Сидять обійнявшись.

Високий жіночий голос співає: «Край берега у затишку прив’язані човни, там три верби схилилися, мов журяться вони».

Вибух, затемнення.

СЦЕНА 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чути звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить високий, кремезний сивий літній чоловік і щось читає, але його майже не видно. Ми помічаємо його тільки тоді, коли він почне говорити.

Вася сидить на ліжку вдягнутий у «нічний одяг», до половини вкритий ковдрою, тримає в руках великий ліхтарик. На початку сцени це єдине світло на сцені.

Вася Цвіт (дивиться в зал): Архангеле Михаїле, Архангеле Гавриїле, і ви, Рафаїле, Уриїле, Селафіїле, ви теж бачите все.

На екрані з’являються зображення Ангелів.

Вася Цвіт:Ієгудіїле і Варахіїле, ви завжди з нами. Помоліться за нас. Нам так страшно.

Пресвята Богородице, Матір Божа, якщо нам з моєю Марією суджено загинути на «Ближніх садах», за тридцять кілометрів від Києва, у російському оточенні, без світла, води, електрики і зв’язку, якщо на те воля Божа, хай буде. Але, благаю Тебе, вимоли в Сина Свого для нас смерть швидку й не ганебну. Не ганебну, Божа Матір, і швидку! Більше нічого не прошу, Мати Божа. Даруй тільки нам, мені і моїй жінці, легку й не ганебну смерть! Швидку, Матір Божа, і не ганебну! Дай залишитися людьми до самого кінця!

Марія Цвіт (заходить у кімнату з ліхтариком і рушником, накрученим на голові): Ти з ким тут розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт (хреститься, ставить ліхтарика між своєю подушкою і подушкою дружини, лізе під товсту ковдру): Щось тебе довго не було. Думав іти шукати.

Марія Цвіт (вимикає свій ліхтарик): Світла немає, Васю. Води немає. Поки розвернуся з цим кухлем, наберу гарячої води з каструлі, потім додати холодної з баклажки. А треба ще ж мило знайти й при тому не впасти.

Лунає кілька неймовірно гучних вибухів, мелодійно дзеленчить невидимий посуд у шафі.

Вася Цвіт: Мабуть, десь на Житомирській трасі.

Марія Цвіт (швидко, щоб не встигнути захолонути, одягається в спеціальний «нічний одяг», залізає під ковдри, три чи чотири, вони покладені одна на одну): Як холодно все ж таки. Старі ці труби. Котел працює, а вони не гріють… Ти вже придумав, про що розмовляти станемо?

Вася Цвіт (по-діловому): А котра година?

Марія Цвіт (дивиться на годинник на руці): Зараз тільки сьома, початок восьмої. То нам треба розмовляти ще повних три години.

Вася Цвіт: Бачиш, коли знадобився мій годинник!

Марія Цвіт: Так, це ти мені на річницю весілля подарував. Як добре, що він механічний. Смартфони вмикаємо раз-два на добу й виявляється, що не знати, який час, важко. Навіть не розумію, чому.

Вася Цвіт: Із часом взагалі якісь негаразди. Без годинника було б дуже сумно.

Котел, котрий до цього працював стабільно, затихає. Вася Цвіт напружується, та за секунду котел заходить на новий цикл, Вася схвильовано всміхається і зітхає.

Марія Цвіт: Що таке?

Вася Цвіт: Постійно прислуховуюсь, чи працює котел, чи ні. Не дай Бог, котел зламається. Майстрів не знайдеш. На вулиці «мінус».

Марія Цвіт: Треба відволіктися. Розкажи щось цікаве. У нас по плану кілька годин спілкування.

Вася Цвіт: Так. Раніше десятої засинати не можна. Бо прокидатися о третій і в темряві лежати ще гірше. Ти цю ніч спала, а я, як дурень, уже після третьої прислухався до літаків, що над нами літали, та до артилерії, що била десь під Ірпенем.

Марія Цвіт (закутується в ковдри, залишаються видимими тільки ніс і очі): Ти часто закохувався дитиною?

Вася Цвіт: Постійно!

Марія Цвіт: І в дитячому садочку?

Вася Цвіт: У дитячому садочку кохав без упину. Саме тоді прилаштувався закохуватися зразу в кількох дівчат… Ти закохувалася одночасно в кількох хлопців?

Марія Цвіт: Так, (усміхається) саме в дитячому садочку. Було страшенно соромно, та з цим нічого вдіяти було не можливо.

Вася Цвіт: Вони про це знали?

Марія Цвіт (сміється): Звичайно, ні. Ти не уявляєш, наскільки я була мовчазна й сором’язлива. Слова сказати не могла. Тільки дивилася здалеку. Отака любов.

Вася Цвіт: Я постійно був закоханий у двох, а то й у трьох дівчаток одночасно. Знаєш, то є дуже зручно. Якщо фаворитка захворіла й не прийшла в садочок чи в школу, ти зусиллям волі актуалізуєш наступну. І таким чином ніколи не залишаєшся без справжніх почуттів.

Марія Цвіт: У мене було все по-справжньому. Я кохала, а не гралася.

Вася Цвіт: Так і я по-справжньому.

Марія Цвіт: Ні, ти завжди був ловелас.

Вася Цвіт: Чого зразу? Я своїм трьом дівчатам завжди зберігав вірність. Крім того, присвячував їм вірші. (сміється) Своїми поетичними зусиллями я цих дівчат причащав до вічності. Вічне життя їм дарував у своїх рядках, розумієш?

Марія Цвіт (зі сльозами на очах, раптом дуже високим тоном): Я так не хочу вмирати, Васю. Я хочу жити, Васю, жити, жити. У Єрусалим хочу, у храм Христового Воскресіння! На могилу Богородиці! У старому місті походити. Пам’ятаєш, який там прекрасний базар?! Який сік гранатовий? Які там смачні пиріжки біля Яффських воріт? Ой, Боже, як же я хочу жити! (втикає обличчя в подушку й плаче)

Вася Цвіт (сідає на ліжку): Не плач, не бійся! Нічого не бійся, сонце! Уже тиждень молюся до Божої Матері, прошу нам з тобою легкої смерті. Розумієш? Не важкої, не довгої, не ганебної…

Марія Цвіт (теж сідає в ліжку, кричить): Не хочу вмирати! Ні легкою, ні швидкою, ніякою! Я, Васю, жити хочу! Не молися за мене! Не молися про смерть! Жити, жити хочу! Ти весь цей час не про те молився! Не про те просив! 

Вася Цвіт (після паузи): А я хочу в Назарет. До католицького храму Благовіщення. Пам’ятаєш ці зображення Богородиці зі всіх країн світу?

Марія Цвіт: Там біля входу особливо щемка українська Богородиця. Особлива й щемка.

Вася Цвіт: А який в Нетанії пляж?

Марія Цвіт: Сіроніт. На ньому можна провести поспіль три життя, і буде замало.

Вася Цвіт: А музей Ралі в Кесарії? Римський іподром, фундамент палацу Понтія Пилата, на якому завжди стоїть вода Середземного моря…

Марія пригортається до Васі, кладе голову йому на плече.

Марія Цвіт (усміхається): Так. Так. Стільки доброго, гарного у світі, справжнього. Так хочеться до всього цього повернутися...Слухай, а що це за Данило Андрійович, якому ти сьогодні телефонував, коли ми були в лісі?

Починає звучати пісня «Гей, була в мене коняка» і звучить то гучніше, то тихіше фоном до всієї подальшої дії. Зі стільця підіймається старий, що сидів з початку сцени з Біблією в руках. Тримає книгу під пахвою. Підходить до самого ліжка, нахиляється, вдивляється в обличчя Марії, демонстративно проводить рукою перед її очима, хитає головою. Вона абсолютно ніяк не реагує на його присутність.

Данило Андрійович: Я ж тобі казав, Васю, не треба мені телефонувати. Тим паче при дружині. Не треба. Думав, ти розумний хлопець, розумієш усе як справжній науковець і донбасівець, а ти просто пацан, мозку, як у синички. А ще Євангеліє читаєш.

Вася Цвіт (роздратовано): А як мені з тобою зв’язуватися? Як? Ти приходиш, коли хочеш. А нам що тут робити? Нам вибиратися звідси потрібно. А шансів немає, бо нікому ми не потрібні, нікому! Ні ми з дружиною, ні весь цей грьобаний кооператив.

Марія Цвіт (відсторонюється, з жахом дивиться на Васю): Ти з ким розмовляєш?!

Вася Цвіт (вказує на співбесідника): Ось із ним.

Данило Андрійович: Боже ж, який ти дурний. Вона не може мене побачити. Ти що, навіть цього не розумієш?

Марія Цвіт (перелякано): З ким «з ним»?

Вася Цвіт (стенає плечами, мовчить): Уже тиждень бачу Данила, свого діда, батькового тата. Ми іноді розмовляємо. Він і зараз поруч.

Марія Цвіт: Боже мій! Не лякай мене!

Вася Цвіт: Знаю, знаю, Маріє. Ви ніколи не любили одне одного. Та й бачила ти його тільки кілька разів.

Марія Цвіт: Не лякай мене, благаю!

Вася Цвіт: (говорить в зал) Але, слухай, він був доброю людиною. Любив і мене, і батьків. Хоча й пив страшенно. Просто страшенно. Так. Але то вже інша історія. Головне, що він єдиний, хто відізвався, розумієш? Тим паче, що зв’язку немає ні з ким! А з Данилом Андрійовичем налагодився. Розумієш? Інтернету немає, води немає, мобільні телефони скоро перестануть працювати! З ким нам тоді говорити?! У кого просити про допомогу? А росіяни все б’ють і б’ють по Києву! Б’ють і б’ють по нас! Вони вбивають і вбивають нас! Вбивають і вбивають! (Плаче.)

Марія Цвіт: Ти збожеволів, Васю! Васильку мій! Яке ж горе. Бідося моя маленька! (Обіймає Васю.) Як же так. Ти ж сильний у мене, хороший. Ти повинен зібратися. Ніякого Данила Андрійовича не може бути. Бо він за десять років до війни помер. Ти ж не можеш цього не розуміти.

Марія цілує і гладить голову Васі, плечі, руки. Він схилив голову, але говорить доволі твердо.

Вася Цвіт: Так, Маріє, я, мабуть, збожеволів. Але яка нам різниця, якщо в нас однаково іншої надії немає? А Данило Андрійович допоможе нам! (підіймає голову) Точно допоможе. Правда, Даниле Андрійовичу?! Скажіть щось! Ви ж не сон.

Данило Андрійович: Заходить чорне сонце дня – і трудно серце колобродить, при узголів’ї привид бродить – це сон, ява чи маячня?

Кладе Біблію на ліжко і зникає в темряві кімнати.

Марія Цвіт: О, Боже, Васю! Благаю тебе, зберися! Ти не можеш мене покинути в цьому становищі одну! Не можеш мене залишити! Ти ж чоловік! Ти ж не Коля якійсь! Колі можна було, Колі тіло різали й палили, і він був сам на сам із катами! А в тебе є я! Ти, Васю, не можеш так зробити! Не можеш збожеволіти просто зараз! Ти повинен зрозуміти, що діда твого немає. А натомість я є! Я є в тебе! І я потребую допомоги. Ти повинен зібратися й вивезти нас звідси! Вивези нас, Васю, а потім роби, що хочеш! Зрозумів?! Хоч з дідами спілкуйся, хоч з бабами! Хоч із Шекспіром, а хоч із Тарасом Григоровичем Шевченком!

Вася Цвіт (бере Біблію, що залишив на ковдрі в його ногах привид, розгортає, читає вголос): «…де скарб твій, там буде й серце твоє.Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява!» (закриває Біблію, нахиляється й цілує жінку в лоба) Так, твоя правда, Маріє. Його немає, а ми є. І хоч око то світильник для тіла, але я втомився, вибач… (підводиться з ліжка, сідає на край сцени й далі говорить в зал) Просто втомився, тому й бачу різне. Треба лягати й спати, незважаючи ні на що. (через силу сміється) Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків. Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці вісім років, що ми з тобою переселенці й безхатченки. Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджувалися. Постійно увижалися за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем. От скажи мені правду! Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, з томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився. Пробач мені, радосте моя, я так утомився, так утомився… (схиляє свою голову на груди дружини).

Марія Цвіт: Так, любий, так (цілує чоловіка, допомагає йому вмоститися в льодяному ліжку поруч із собою). Ти просто втомився. Треба вимикати ліхтарики й спати. Ти відпочинеш. Ти зберешся. І завтра щось вигадаєш для нас. Ми зможемо перетнути цю прірву, ми сильні з тобою, ми хороші. І такі смачні пиріжки з фініками біля Яффських воріт. Правда?

Вася Цвіт: Так, люба, пиріжки біля Яффських воріт. Храм Воскресіння Христового. Голгофа. Темрява, що зійшла на землю, коли Спаситель пішов у Пекло (укривається, заплющує очі, глибоко зітхає).

Марія вимикає ліхтарики, умощується зручніше. Відчайдушно б’є артилерія. Будинок хитається, посуд у шафі дзеленчить.

Данило Андрійович (з’являється на екрані): Грими, грозо, по всіх світах, бий, горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний – він наш цей нещадимий шлях.

Марія Цвіт (крізь сон): Амінь.

Продовження у номерах 56 та 57