Посестри. Часопис №97 / Уривок із книжки «Петрикор – запах землі після дощу»

***

А Вітя знову бачить собако-людину, що рухається в місті Тернополі вниз по Котляревського – брунатну пару, тернопільський живий ансамбль, повільний і серйозний. Брунатний старий чоловік нічого не помічає. Повністю занурений у щось своє.

Натомість собака зупиняється, повертає голову, вдивляється у Вітю. Тихенько хитає головою. Мовляв, треба думати, коли вбиваєш спочатку двох, а потім знову двох.

– Тим більше, – каже собака, – що хтось із них (цілком можливо) просто бажав їсти. Хоча може й ні.

– Вони приїхали до нас на танках, – питає Вітя, – думаєш, заради того, щоб поїсти?

Собака нічого не відповідає, відвертає голову, прямує за хазяїном.

***

Віктор іде в супермаркет «Пальчатку». Треба, справді, придбати їжі, й можливо, навіть алкоголю. Останній поки що під питанням. Бо алкоголь – це така історія, яку краще не починати. Ліворуч по дорозі до супермаркету біля Управління патрульної поліції в Тернопільській області Тернопіль, вул. Котляревського, 24 телефон  (0352) 27-15-77, patrol.police.gov.ua, Телефонуйте 102, щоб повідомити про правопорушення і викликати патруль як ознака і символ часу стоять протитанкові їжаки. А також стіни з мішків, у котрих, мабуть, щось на кшталт піску. Чи, може, борошна.

Дуже просто там може бути саме борошно. Пшеничне, цільнозернове, вівсяне, рисове, кукурудзяне, житнє, лляне, полб'яне, гречане. Мигдальне борошно дуже пасувало б Управлінню патрульної поліції в Тернопільській області. Чому, власне, ні? Після Loсaciо oppidi Tarnopolie – локаційного привілею на заснування оппідума Тарнополє, який 1540 року польський король Сиґізмунд І Старий надав великому коронному гетьманові графові Іоанну з Тарнова, місто отримало спочатку тевтоньске право, потім магдебурзьке, і доволі непогано жило всі ці століття. І за часи російсько-української війни не зазнало великих втрат. Вітя думає, що саме він став першою серйозною проблемою Тернополя з часів Другої світової. Бо не здатен розділяти час і простір, майбутнє і минуле, реальне й уявне. Усе, що відбувається з Вітею, відбувається тут і зараз.

– Тут у вас мигдалеве борошно!  – він стукнув ногою по твердому, як залізо, білому мішку і усміхнувся двом хлопцям у брониках і з автоматами, що патрулювали браму Управління. – Гарно живе файне місто! Гей, гей, гей!

– П’яний? – задумливо промовив худий височенний і дуже серйозний поліціянт.

– Пришелепуватий, я його бачив днями, – відповів його кремезний колега. – Йшов би ти у справах, дядьку, добре? Йди, сердешний, цукерочку собі придбай, молочка випий.

Віктор знову ж таки щиро усміхнувся хлопцям і пішов собі далі. Цукерочка – це гарна ідея. Вже не кажучи про те, щоби цю цукерочку чимось запити. Вітер обдуває, сонечко сяє, повітряні маси пересуваються.

Усе чудово налаштовано в цьому Новому Світі. Люди, тварини, хмари, навіть автівки. Дивувала вулиця Чехова, прекрасного драматурга. У часи російсько-української війни, на Галичині, за три кроки від пам’ятника Степану Бандері, вулиця, присвячена російському письменнику, змушувала замислитися. Галичина ширше дивиться на речі, думав Вітя, ніж навіть я сам. Галичина любить Чехова. Цінує його. Бачиш, без дяді Вані на Новому Світі не обійшлися. Зажди, у нього три сестри чи чотири? Та ні, Вітю, які чотири, краще вже п’ять. І один брат – Матвій чи Кіндрат. Кіндратів, між іншим, було щонайменше два. Один Кіндрат Панасович, воював із Московським царством на Дону, а другий Кіндрат Дмитрович, гадяцький полковник. У 1624 році здобув Синоп, який в античну добу, що загальновідомо, був колонією Мілета.

В Україні, що не сади, а виросте все одно вишневий садочок. Ви, пане Чехов, скоріше устриця, ніж росіянин. Мідія, креветка, драматичний морепродукт. Сочевиця до вас пасує, пане Чехов, із добрячим кухлем крижаного білого сухого вина.

***

За ці дні (тижні, місяці?) у Новому Світі Вітя помітив тільки одного кота. Пухнастого серйозного красеня щоранку виводив на прогулянку чоловік років тридцяти п’яти. Той самий чоловік, що допомагав із сумками в перший найважчий і найдивніший вечір, коли Вітю привезли в це місто. Вони чомусь і досі не знайомі (чи, все ж таки, познайомилися?). Дивно, якщо подумати, жити у світі. У житті якось забагато дивного.

Рудий із яскраво-білими плямами кіт гуляв на білому довгому поводку з вишуканим підтримуючим плетивом на спині і грудях, прикрашеним сріблястими зірками і кулями. Приблизно пів кіло справжнього срібла. Не без усвідомлення вартості металу і важкості карми.

Зазвичай ця пара виходила гуляти рано-вранці чи пізно ввечері. Але от раптом одинадцята ранку – і ось вони. Це порушення усталеного порядку. Кіт Карамболь мав би в цей час спати в ліжку хазяїв, а не підставляти своє прекрасне тіло повітряним масам і мінливим сонячним променям. Хазяїн кота присів на лавочку біля дитячого майданчика і роздивлявся світ важкими почервонілими очима.

– Як справи? – запитав він раптом у Віті, коли той порівнявся з лавочкою.

– Чудово! – відповів Вітя.

– Сідай, – чоловік поплескав долонею поруч із собою.

Вітя вирішив присісти.

– Ти ж переселенець. Я тебе знаю.

– Переселенець.  

– Понаїхало вас. Звідкіля? Казали, з Донецька, так?

– З Донецька.

– Я вже помітив, кого не запитаєш, ви всі з Донецька. Скільки, млять, мільйонів вас там мешкало, хлопче? Сто, двісті? Як, млять, китайців. Єдине питання, чому ви всі до Тернополя переїхали? От що ви тут забули? Їхали би в свій Пекін і були б там, як крапля в морі.

– Складно сказати щось про Пекін, – після хвилинної важкої паузи нарешті наважився зауважити Вітя.

– А в мене похмілля пиздець, – щиро визнав власник кота. – Карамболь, припини жерти траву! Буде побігунчик. – Потягнув поводок, кіт перестав кусати травичку, сів, почав чухатися. – Брата проводжав до ЗСУ. Поїхав їбашити росіян. Розумієш?

– Зрозуміло. Удачі брату всілякої.

– Дякую, друже. Але він і без удачі буде їх їбашити – мама не горюй.

– Це добре, комусь у світі треба цю роботу виконувати.

– Кажеш, із Донецька? А українська в тебе гарна, молодець.

– Останні вісім років на Київщині мешкав. Там і набув.

– У Києві розмовляють українською? Ти серйозно?

– Няв, – Карамболь сів на хвіст і став кусати ліву передню лапу.

– Під Києвом більше, ніж у місті. Але і в столиці буває.

– Бо у людей совість просинається. Совість в наші часи говорить українською і тільки в деяких випадках англійською. Ти знав про це?

Вітя роздумував, як відповісти на питання. Чоловік піднявся, подивився в небо. Важко зітхнув.

– Добре, Вітю. Я – Гриць із Нового Світу. Ми з тобою вже знайомилися якось, але ти, напевно, не пам’ятаєш. Українська в тебе непогана, тепер учи англійську. Звертайся, якщо що. Пішли, Карамболь.

І він потягнув за собою кота. Перед тим, як повертати з Котляревського на Гнатюка, Карамболь призупинився і тихесенько зауважив:

– Ти сам подумай, Вітю. Спочатку двох і потім двох, це якось не теє.

– Слухай, а що я міг зробити! – крикнув Вітя.

– Звідкіля мені знати, – відповів кіт і поніс за Грицьком із Нового Світу свої пів кіла срібла.

***

Від залізничного вокзалу вітер приніс скоромовку гучномовця: «Слухай…що він  міг зробити… на четверту платформу… «Новоолексіївка-Львів». Не знаю; хіба я сторож окупанту своєму». Повітряні маси стали злими і холодними. Відчувалася близькість сліз. Але плакати без причини на вулиці вдень, тим паче в місті, в якому ти мешкаєш уже певний час (точно визначити неможливо), – це моветон.

– Не знаю, – Вітя пішов уперед, розрізаючи грудьми повітряні маси. – Не знаю, що за місто таке, цей Тернопіль. Ці коти, ці собаки.

– Вітюнчику, – раптом виринула з аптеки Марта, – а ти куди?

– О, – зрадів Вітя, – так я в «Пальчатку»! Такий радий вас бачити!

– І я рада, – ввічливо зауважила Марта, – чи все добре? Чи є гроші?

– Усе добре, і з грошима повний порядок, і загалом. Не турбуйтеся.

– Але ж ти до лікаря ходив у п’ятницю, Вікторе?

– А як же, – кивнув Вітя. – Але ж, Марта Бориславівна, я піду вже, бо в «Пальчатку» потрібно.

– Йди-йди, – Марта постукала Вітю долонею по плечу, – але ж якщо що, ми завжди в сусідньому під’їзді. Зрозумів?

– Так, – кивнув Вітя, – мені і дружина радить до вас заходити частіше. Тільки я турбувати вас боюся зайвий раз.

– А ти не бійся, – суворо підтисла губи Марта, – в цьому городі (?) хто ще про тебе подбає, крім мене і Валентини?

– Ніхто, – відповів Вітя, – мені і Ліза постійно нагадує про цей невблаганний факт.

– А як же ти з нею розмовляєш, Вітю?

– Так по телефону ж, – охоче пояснив він.

Марта прикусила губу, але нічого не відказала.

– Ну то я піду, – обережно усміхнувся чоловік. – У мене завтра народини. Ви ж прийдете на дванадцяту? Струдель зроблю, морозиво буде, рання полуниця, лікер, сир і сухе вино.

Не дочекавшись відповіді, посунув вулицею вниз.

– Прийдемо, – сказала йому Марта в спину. – Навіть не сумнівайся.

Вітя пішов. Валентина теж вийшла з магазину. Ну бо це був її магазин, коли хоче, тоді і виходить.

– В одній порі, – сказала Валентина.

– Хіба що не гірше, – відповіла Марта.

– Думаю, що гірше. Треба в клініку забігти, поцікавитися реальним станом справ.

– Вони довідок не дають. Він доросла людина, і це приватна інформація.

– А я зразу піду до доктора Міхновського.

– Ти б ще до Бандери на прийом записалася.

Вони кілька хвилин задумливо дивляться в спину внутрішньо переміщеній особі, що віддаляється від них під мінливими сонячними спалохами і потоками вибагливих у своїх конфігураціях хмар.