Посестри. Часопис №96 / Польські назви місцевостей
Назви місцевостей – це дуже старий елемент мови. Польські назви (а також прізвища) для іноземця досить складні – Przasnysz, Kruszwica, Cieszyn, Szczecin, Szczebrzeszyn… З останньою назвою місцевості повʼязане речення для перевірки вимови: «W Szczebrzeszynie chrząszcz brzmi w trzcinie». Для того, хто призвичаєний до польської фонетики, воно не викликає труднощів.
Складніше з іншим: «Stół z powyłamywanymi nogami». Тут навіть носій польської мови може заплутатися з різними граматичними показниками, що характеризують спосіб пошкодження ніжок стола (форма дієслова підкреслює багаторазовість і результативність дії).
У лінгвістиці шляхом порівняння форм у різних мовах можемо реконструювати давні форми, відтворюючи часто індоєвропейські форми. Це наштовхує на гіпотезу про існування якоїсь давньої спільноти. Процесові виокремлення польської мови мав би передувати лехітський стан (передпольський), який мав виокремитися з прасловʼянської спільноти, а перед нею мала бути балто-словʼянька спільнота. Ця, натомість, мала виокремитися з індоаріоєвропейської спільноти, так як і романські та германські мови.
У ХХ ст., коли лінгвістика і порівняльно-історичні дослідження розвивались надзвичайно інтенсивно, вважалося, що індоєвропейська спільнота розпалася на зламі третього і другого тисячоліття до н.е. Словʼянська спільнота мала існувати близько 2000 р. до н.е. у басейні Бугу, Дніпра і Дністра, а, отже, на території сучасної України. Далі вона мала розпадатися в результаті мандрівок окремих племен, що шукали кращих умов життя.
У дослідженнях такого типу для порівняння використовуються найдавніші словʼянські тексти, зокрема записані староцерковнословʼянською мовою, що не зовсім коректно називали староболгарською. Ця мова опиралась на словʼянський діалект, яким послуговувалися в околицях Салонік. У ІХ ст. для потреб євангелізації словʼян зʼявилися переклади літургійних текстів. Ці переклади здійснили Кирил і Мефодій, а їхня діяльність охопила Болгарію. Це відгалуження християнства, повʼязане з Візантією, з часом поширилось на східних словʼян, охоплюючи Київську Русь, разом із літургічним записом кирилицею – абеткою, створеною для потреб словʼянської мови.
Гіпотези мовознавців щодо найдавнішої історії не збігаються з висновками археологів, отриманими на основі незначних залишків матеріальної культури; також серед археологів побутують різні думки, на які впливають поточні політичні потреби; ще інші гіпотези формулюють дослідники найдавнішої історії, серед яких помітний дуже гострий поділ на скептиків і прихильників словʼянської старовини, останніх дуже багато серед письменників. Загалом маємо справу з двома позиціями: одні підкреслюють тривале перебування словʼян на польських землях (автохтонізм), інші обстоюють міграційну гіпотезу (аллохтонізм). Представники першої позиції вважають, що етнічна група, з якої походять поляки, що раніше звалися лехітами, здавна проживала на землях біля Вісли і Варти.
Другі – це прихильники тези про прихід словʼян до Східної Європи внаслідок міграції у часи раннього середньовіччя. Раніше певний час велика група словʼян проживала на території сучасної Угорщини, ще перед приходом туди мадярів. Останнім часом зʼявилися результати досліджень жіночої мітохондріальної ДНК. На основі цих досліджень зроблений висновок, що жінки як цілісна група проживають на цій же території уже 3 – 4 тисячі, а, можливо, й 10 тисяч років. Однак це не заперечує появу груп населення, що прибуло.
Існують також легенди. Одна з них, записана в середньовічних польських джерелах латинською мовою, розповідає про походження словʼян від трьох братів: Леха, Чеха і Руса, які мандрували зі своїми народами. Лех репрезентує тут майбутню Польщу. Він разом із лехітами мав відʼєднатися від братів і податися на північ. Подібну версію цієї історії про братів записав також Нестор Літописець із Києво-Печерської лаври (літопис зʼявився близько 1113 р.), хоча вона стосується інших народів. Сьогодні легенда про Леха, Чеха і Руса, – це казка, яку розповідають дітям. Небагато до цього можна додати, складно також заперечувати. Оскільки вона пояснює появу лехітів, то в неї вірить також дехто з дорослих.
Час появи легенд не можна чітко визначити, а їхню достовірність тяжко перевірити. Однак це перші літературні згадки, що ідентифікують лехітську групу та певним чином (хоча й не надто ймовірним) заповнюють велику історичну прогалину в дохристиянській історії. Вони повʼязані з оральною традицією, яка на початку домінувала. Наступна легенда, записана у хроніці автора, названого Галлом Анонімом, що зʼявилась між 1113-м та 1116 рр, указує на витоки династії Пʼястів.
«У місті Гнєзні, що словʼянською значить те саме, що гніздо», панував князь Попель. У нього було двоє синів. Із початком дорослого життя людини повʼязувався язичницький ритуал пострижин. Із цієї нагоди князь улаштував гучний бенкет. Двох гостей, що прибули здалека, не впустили до міста. Їх прийняв скромний орач Пʼяст разом із дружиною Жепіхою у своїй убогій хатині на околиці. Почастував їх відбірним пивом із бочки, що підготував на пострижини свого сина Семовита. І тут трапилося чудо, наче в Кані Галилейській. Пиво не закінчувалося, і воно було надзвичайне. Сам князь Попель прибув до вбогого землероба, щоб спробувати це пиво. Тимчасом гості розійшлися, пророкуючи, що рід Пʼяста чекає велике майбутнє.
Пʼяста почали шанувати, а Попель, якого покинули піддані, мав загинути, його мали згризти миші. Ця подія начебто мала місце на озері Гопло в Крушвиці, а її записав автор «Великопольської хроніки». Після Пʼяста і Семовита панував Лестек, після нього – Семомисл, а потім Мєшко. Він мав народитися сліпим, але під час бенкету на честь свого сьомого дня народження прозрів, що провіщало прийняття християнства.
Сучасні історики, що досліджують історію заснування Польщі, іноді інтерпретують легенду про короля Попеля, якого зʼїли миші, як слід давнього державного перевороту та різкої зміни династії. Імʼя «Пʼяст» може бути повʼязане з функцією двірського пестуна (пол. «piastun»), хоча може походити від пол. «piasta» – маточина – частина кола, на якій тримається вісь.
