Посестри. Часопис №88 / Житомир: де пам’ять і сучасність зустрічаються
Незліченні розсипи топонімів, що з’являються в художніх творах, стають предметом цікавих досліджень і спостережень, бо ж певні місця й локації відносять до далеких подій минулого, дають їм оцінку, часом визначають нас сьогоднішніх, а іноді просто стають прапорцем, маркером, який проводить через шляхи сьогодення. У будь-якому разі зафіксовані в художніх творах географічні назви відсилають до історії й окреслюють наше сучасне.
За час існування часопису «Посестри» на його сторінках позначено багато міст і містечок, сіл і селищ, а серед них і Житомир – стародавнє (1139 років!) місто, розташоване на скелястих берегах річки Тетерев і окутане маревом численних легенд.
Виявляється, Житомир пов’язаний зі збереженням окремих фрагментів поеми «Дзяди» Адама Міцкевича («Посестри», № 36), згадує про нього Юзеф Лободовський («Очерети», «Посестри», № 82), у Житомирі народився Тадеуш Боровський («Посестри», № 6, № 72). Місто постає як випадкова чи невипадкова географічна назва, місце на перетині історичних подій, місцевість, через яку доводилося пройти предкам (Пьотр Міцнер «Предки», «Посестри», № 17).
Житомир з’являється як згадка у творах різних авторів: у назві вулиці Велика Житомирська у Києві (Валер’ян Підмогильний «Місто»), у назві справжнього чи вигаданого київського кафе «Житомир» (Олег Коцарев «З історії мультиків», «Посестри», № 15), чи разом із назвою пішохідної вулиці Михайлівської у центрі Житомира, на якій швендяє персоніфікований страх: «Знаєш, як горять його очі на нічній Михайлівській, / де хлепче він свою каву – / сам, як дощ на світанку» (Тетяна Павлінчук «Страх порозкладав свої міни в місцях несподіваних», «Посестри», № 76).
Чи не вперше в часописі згадав місто Ярослав Міколаєвський у вірші «Житомир», який з’явився у другому номері «Посестер» у березні 2022 року: «Смуга ракети в погожому небі / віднесла мої думки до міста про яке / я не згадував кількадесят років». Якраз тоді Житомир був ціллю російських обстрілів, і одне з влучань припало на місцевий ліцей у центрі міста. Видовище важке й ніколи ніким не очікуване: крізь обгорілі вибиті вікна видно інер’єр класів, перекинуті парти й стільці, речі, яких не можна впізнати, і безкінечні папери-папери-папери… Польський автор пригадує, як школярем листувався з українською дівчинкою, ученицею однієї зі шкіл Житомира (була колись така практика, що мала на меті зміцнювати дружбу народів): «Я не пам’ятаю імені тієї приємної дівчини (я такою її собі запам’ятав хоча ніколи не зустрічав)».
Уява, як і належить, вималювала найпрекрасніші й щонайневинніші картини, бо саме такою – прекрасною! – мусить бути наша дійсність. Фантазія виявляється стійкою навіть через роки й ідеалізує, створює відповідний образ: «в ошатності цієї каліграфії / були мрії про тривале неможливе кохання»; «невловима дівочість / запах волосся кольору колосків». Світ, який належав колись ліричному героєві й належить йому й зараз, хоч і існує в шухлядах пам’яті, розширюється далеко за межі його фізичного перебування – він там, куди дозволяє увійти його уява. Як виявилося, із початком війни його особистий простір, простір його екзистенції, теж брутально порушено, зруйновано: «це повернення було болючою тривогою серця / чи нічого не сталося із тією дівчиною / і моїм листом у вузенькій шухляді».
Світ, що виринає зі спогадів, залишається незмінним: у ньому так само присутня юна дівчина і мрійливий автор-школяр, зв’язок між ними тримає «мій лист у вузенькій шухляді», тому із ним нічого не може, не повинно статися, так само, як зі згаданою дівчинкою. Так дитинство прокладає стежку в дорослий світ, і саме ним у тому дорослому світі живиться людяність, зворушення, ніжність, співчуття і здатність любити.
«Завжди зачинений ботанічний сад» у Житомирі – чарівна, загадкова, бажана, таємнича локація, до якої веде Юлія Стахівська у вірші «Ключі» («Посестри», № 58), який стає своєрідним ключем від рідного міста (бо ж і Юлія Стахівська родом із Житомира). Ключ – символ загубленого минулого й дитинства, магічний предмет, здатний відчиняти будь-які казкові двері, він відсилає до таємниці дитинства, коли завжди цікаво, весело й у міру небезпечно було кудись мандрувати і щось відкривати. Якщо є ключі, то мусять бути таємничі перешкоди – замки, які потрібно відкрити. Опис житомирських вулиць лагідний і впізнаваний для місцевих: «Прогулянки уздовж трамвайної колії: довгі, хвойні. / Сповнені замків: ось замок потрісканого тротуару із ключем бруку». (Трамвай – одна з найцікавіших атракцій, бо Житомир був серед найперших міст, у яких з’явився трамвай. Під час блекаутів та економних заходів трамваї в Житомирі на якийсь час припинили рух, але його вже знову відновлено).
Пускаємося в подорож містом – як у квест, де кінцевим пунктом є таємничий сад: «А ось – земля із цілою в’язкою сміття. А он – перші півники». Ключі-ознаки, ключі-підказки на шляху до ботанічного саду, місця, до якого потрібно дістатися, таємничого, загадкового, завжди замкненого й недоступного простору, як і небо: «Ще не повернулися вирійні птахи і не відкрили небо». Тут ходять «круки, наче гімназичні вчителі у темних костюмах», стрибають «синиці у жовтих гольфах». Поява сторожа, що «саме пірнув у самшит», підкреслює загадковість і недоступність. Таємниця стає ближчою із риторичним питанням: «Невже доведеться просто потягти клямку на себе?» Відкриється чи ні, але спосіб цей неодмінно потрібно випробувати й застосовувати і в цій, і в інших життєвих ситуаціях, де, здавалося б, двері міцно замкнені.
Місце, шлях до нього, знаки, що трапляються на шляху, замки, ключі, герої, що допомагають і перешкоджають (круки, синиці, сторож) як атрибути чарівної казки показують вдалий і невдалий досвід, щасливий і нещасливий час. Це – як казка, власна історія, кінець якої потрібно вигадати самому. Старе місто і старий ботанічний сад – як незмінне минуле, як пам’ять і спогад, як повернення до витоків, як спосіб поєднати минуле й теперішнє.
Житомир вигулькує як транзитний пункт на шляху утечі від війни: «Крюківщина–Київ–Житомир–Вінниця–Хмельницький–Тернопіль» (Петро Яценко «Передчуття війни. Щоденник», «Посестри», № 4) чи як небезпечне місце десь на початку траси Київ–Житомир, яку «контролюють російські зайди», місце спротиву і витримки (Ігор Кручек, Володимир Рафєєнко, Катерина Бабкіна), а по дорозі до Житомира врятовано навіть кота (Олена Захарченко «Кіт із Бучі», «Посестри», № 6).
Про Житомир та дитяче творче кафе «Емоційка», яке справді функціонує й зараз, пише Інеса Доленник («Тільки якщо Ти захочеш», «Посестри», № 33). До не такого вже й далекого минулого звертається у своїх спогадах Олександра Запольська, згадуючи про свою роботу в колективі видання «Житомирський вісник», а потім про те, як, переїхавши до Польщі, заснувала у Кракові фундацію «Зустріч». Світ тісний, бо і я, родом із Житомира, приїжджаючи до Кракова, час від часу приходжу до своїх знайомих на зустріч у «Зустріч».
Про досвід викладання польської мови українкам у Кракові розповідає Катерина Девдера й ось так описує свою житомирську ученицю: «Он Валерія із Житомира, струнка, усміхнена і працьовита: вона приїздить до Кракова знаючи тільки фразу „wszystko jedno”, а наприкінці курсу оповідає мені польською, що любить бігати, і оце їй нарешті передали з дому кросівки й вона відновлює свій ранковий jogging» («Маленькі жінки», «Посестри», № 34).
Дитинність дорослих зображено у вірші Дмитра Лазуткіна «Літачок» («Посестри», № 10). Як у дитинстві, піднімаєш голову, щоб побачити майже невидимий сріблястий літак у небі чи білу смугу, яка вказує на його слід. Дмитро Лазуткін наділяє свого дорослого ліричного героя свідомістю й голосом дитини і змушує його висловлюватися як дитина. Контраст між удаваною простотою й серйозністю ситуації створює чудний ефект абсурду, сюрреалізму, і в ньому заскочений читач іще не знає, чому вірити: тому, що сказано прямо, чи підтексту. Простоту вислову стилізовано так, ніби це дитячий віршик, на ходу придуманий хлопчиком, котрий спостерігає політ літака і, граючись, у ритм своїй ході римує: «пролетів літачок і засяяв – / мов ловив мене на гачок / я сховався бо здався зайвим / в цьому небі / чужий літачок». Сприяють цьому й нехитрі рими «квіти-жити», «гачок-літачок», а також відсилання до піднесеного, романтичного, мрійливого настрою: «рахувати зорі», «не чекаю комет», «ночі пахнуть мов квіти / заколисані теплим дощем», «дуже хочеться жити». Видима, показна наївність висловлення повинна зобразити водночас картину безпеки, спокійного життя, тихої ночі відпочинку та екзистенційного страху, розуміння своєї смертності, хай віддаленої, відтермінованої на «відведені нам віки»: «Літачок впаде обережно / на житомирські колоски». Образ літака-«літачка» викликає стійку асоціацію із воєнною дійсністю, за якої на поля падають уламки ракет, і відводить від безтурботної дитячої гри в запускання «літачків».
Житомир – місто дитинства, загадок і таємниць, місто історичних перипетій та голосу предків, місто, що повертає тих, хто з ним пов’язаний, у пам’яті до самого себе, розширюючи межі власної екзистенції, однаково древній і сучасний, бо так само триває життя на його вулицях.
