Посестри. Часопис №84 / Пан Апотекер. Розділ третій

Одяг для душі і пошуки щастя там, де його ніхто не сподівався знайти

Минали дні, і раптом я виявила, що вони починають відрізнятися один від одного, хоч раніше здавалися однаковими.

Тож спершу на вікнах нашої квартири з’явилися товсті штори. Зазвичай мати вішала їх взимку, щоб додатково утеплити наші кімнати у колишньому домі.

Ці штори були такі темні, що крізь них не пробивався жоден промінчик сонця.

Так само зробила тітка Фруме, вікна якої виходили на вулицю.

Хтозна-чому мати заборонила нам ходити в гості до тітки Фруме, хоч та разом зі своїми дітьми була у нас майже весь час.

У квартирі раптом зробилося тісно, а наші двоюрідні брати заважали нам на кожному кроці, руйнували будівлі з кубиків, які споруджував під столом Юзьо, верещали й ганяли навколо стола.

Спершу я їм зауважувала, щоб не зчиняли стільки галасу, але найстарший з них, Монік, пояснив мені, що вдома їм не можна гратися. Цього я не змогла зрозуміти. Тітка Фруме завжди була весела та жартівлива. Часом сама долучалася до ігор чи вигадувала щось цікаве.

Мабуть, тому вона працювала в Домі сиріт, котрий зараз містився на вулиці Кракуса. І саме від неї я дізналася, де тепер мешкають сестри Пацановер.

 – Так їм і треба, – сказала я, бо вулиця Кракуса була справді жахлива, принаймні такий висновок я зробила із розповідей тітки Фруме.

– Не бажай нікому зла, – сурово насварила мене тітка. – Прийшли такі часи, що ми маємо бути добрими одне до одного.

«Ага-ага», – подумала я і вирішила, що ніколи не буду добра до Лялі і Стефи, так само, як і для Спіри.

– Симхе Спіра – блюзнір, і не омине його кара Божа, – мовив одного дня батько, вважаючи, що окрім матері, ніхто його не чує. – Знаєш, що він сказав?

Я затамувала подих. Якщо батько був настільки обурений, ненависний одеман мав сказати щось справді страшне.

– Хто як собі хоче, але тільки Спіра переживе війну. Усі загинуть, він один виживе.

Я вже давно знала, що була війна. Саме вона вигнала нас із нашої квартири і привела сюди, де ми зараз, і це через неї вечорами було чути, як майже у кожному домі читають молитву за померлих.

І раптом я зрозуміла, що Спіра був тим, ким був, тільки тому, що не хотів, щоб за нього одного дня читали кадиш[1].

– Він ще не знає, що піде до шеолу[2], – сказав серйозно Арик, коли я йому розповіла про це. – Давним-давно жила одна зла людина...

– Гаман! – вигукнула Дорина, яка тільки вдавала, що спить.

– На світі було багато злих людей, не тільки Гаман, – терпляче вів далі Арик. – Та людина звалася Герострат. Він спалив велику бібліотеку. То був такий страшний вчинок, що люди вирішили забути його ім'я. Але, як бачите, так не сталося.

Чи спалення бібліотеки могло бути гіршим від вигнання сотень людей із їхніх домівок? Чи знищення кільканадцяти чи навіть кількасот книжок було гіршим від убивства людини?

Ці питання я залишила для себе, бо Арик напевно відповів би, що я ще мала, щоб це все вмістити у своїй голові.

Але я зрозуміла одне: зло мало предивну силу, таку саму, яка була у квітів тітки Міреле, котрі тягнулися до сонця, а їхнє коріння вростало дедалі глибше і глибше у пошуках води.

З подібною силою кволі стебла трави пробивали бетон, а бур’яни, якщо не виполоти їх досить старанно, буяли на грядках.

Наступного дня Дорина захворіла. У неї була висока температура, тож батьки викликали лікаря Біберштайна. На щастя, хвороба була не заразна, тож ми видихнули з полегшенням.

Доктор лишив кілька таблеток аспірину і сказав роздобути пляшечку сиропу. Це означало, що ми підемо до аптеки, де я знову побачу того приємного пана. Я дуже зраділа.

Ідучи поруч із матір’ю, я замислилася, чому щоразу рідше вживають слово «купити», а підмінило його слово «здобути».

Уже деякий час на нашому столі з’являлося менше їжі, ніж раніше. Тітка Міреле ділилася своєю поцією із Цукерком, а мати дякувала Богу, що Цукерок менший за кота, і їсть стільки, що це майже нічого.

Діти тітки Фруме якось сказали, що коли закінчиться їжа, їхня мати зробить бульйон із Цукерка. На щастя, тітка Міреле цього не почула.

Але зараз ми мали що їсти, тож мені тяжко було повірити, що колись буде інакше.

Коли поруч із матір’ю я зайшла до аптеки, нарешті змогла спокійно роззирнутися довкола. Найбільше мені тут подобався запах. Одразу згадався той час, коли я була дуже маленька і хворіла. У кімнаті пахло травами і апельсинами, і зараз я зрозуміла, що це вже – у минулому. Що щось пішло, перетворилося на туманний спогад і вже не повернеться, а те, що мало прийти, було грізне і ще не назване.

Пан Апотекер одразу мене впізнав. Запитав про мої п’ятки, які давно вже загоїлися, а жаль за червоними черевичками стих, про мою сестру та її попечені пальці. Словом, знав і пам’ятав усе, як наймудріший із рабинів. «Так, якби він не був ґоєм, безсумнівно став би рабином», – подумала я.

– А тут, – показав на прочинені двері у внутрішню частину аптеки, – пані Гелена зробить тобі цукерки.

Цукерки пані Гелени були вже знайомими мені шматочками цукру з м’ятними краплями. Смакували вони прекрасно, хоч раніше мені навіть не спало б на думку, що можна таке вигадати.

Поки мама розмовляла з іншою пані, Пан Апотекер показав мені коробочку, повну предивних маленьких капсулок, до яких пані Гелена невеличким шпателем всипала якийсь порошок.

– Так виготовляють таблетки, – сказав Пан Апотекер. – Ця капсулка розчиняється, коли її проковтнеш…

Я дуже хотіла зробити одну власну таблетку, і пані Гелена дозволила мені насипати всередину цукру, розтертого на порошок. Я сховала цю капсулку в кишеню сукні, для Дорини. Мені було шкода, що вона не може разом зі мною розглядати всі ці прекрасності.

Я б охоче лишилася в аптеці ще довше, бо все довкола було справді цікаве, але мама поспішала додому. Щоправда, Дорина була під опікою бабці і тітки Міреле, не кажучи вже про Цукерка…

– Розкажи мені, що ти там бачила, – попросила вона, коли ми повернулися додому.

Я розповіла їй про скляні і металеві банки, шуфляди, повні пакетиків із травами, а наприкінці подарувала їй власноруч зроблену таблетку.

А мама була чимось зайнята на кухні.

По полудню виявилося, що мама приготувала величезну порцію риби, прекрасного карпа із цибулею і родзинками, поділила її наполовину, і пів цієї порції Арик заніс до аптеки.

– У Пана Апотекера сьогодні гості, – сказав, повернувшись.

Я одразу згадала дні, коли у нас в гостях бував хтось, окрім тітки Фруме та її дітей, і мене огорнув дивний смуток. Якщо так і має виглядати Земля Обітована, то чому, входячи сюди, всі ті люди були дуже раді? Їм же мало стати краще… День, коли ми разом із Дориною та Юзьом перейшли Червоне море, раптом здався мені дуже далеким.

Я крутилася на своїй постелі, яку приготувала мені мама, турбуючись, щоби я спала окремо від сестри і не заразилася від неї. Солома у розкладеному на підлозі матраці шелестіла при кожному моєму русі, і я не могла заснути. А коли мої очі вже почнали злипатися, мене будив кашель Дорини.

Під ранок до шелесту соломи та кашлю додався ще один звук. Далекий, уривчастий, схожий на гуркіт.

– Благословен ти, Гашем, щит Авраама… – долинало з-за стіни. – Благословен ти, Гашем, бо воскрешаєш мертвих… 

Я підняла голову. Крізь товсті, тяжкі штори не пробивалося світло ліхтаря, який стояв на подвір’ї.

Я встала і боса вийшла з кімнати. На кухні горіла свіча, а батьки сиділи за столом.

– Чому ти не спиш? – спитала мама.

Я сказала правду.

– Є й такі, що не мають навіть матрацу із соломою, – мовив серйозно батько. – І цієї ночі вони сплять на голій землі, не маючи чим накритися. Є й такі, хто ніколи вже не прокинеться.

Я зрозуміла, що він мав на увазі тих, хто померли.

У цьому не було нічого дивного. Я знала, що люди народжуються і помирають, а потім чекають на воскресіння. Так як дідусь Єфраїм, котрий пішов від нас задовго до того, як ми вирушили з дому, щоб оселитися за мурами. «Добре, що так сталося, – подумала я. – Бо зараз він не мав би роботи».

Дідусь Єфраїм був кравцем, і з-під його рук виходив прекрасний одяг – блискучі халати[3], білі сорочки та шикарні плащі. 

Що він робив би зараз?

Я звернула увагу, що люди носили дедалі старіший одяг, більша частина якого вже потребувала ремонту. І хоч хтось недалеко від нас відкрив маленьку кравецьку майстерню, я ніколи не бачила, щоби хтось із чимось туди приходив. Може, старий кравець, який не уявляв собі життя без деренчання швейної машинки, сидів, склавши руки, чекаючи, щоб задзенів дзвоник на дверях? 

«А я ж так недавно співала і танцювала», – подумалося зі здивуванням.

Потроху приходив до мене смуток, який віддавна гостював на Землі Обітованій. Час, здається, застиг на місці, а люди ніби чекали, коли рушать стрілки годинника.

Я повернулася до кімнати і залізла під ковдру. Засинаючи, подумала про тих, хто спав на голій землі.

Зранку тітка Фрума принесла погані новини. Я не знала, які саме, бо почула тільки, як вона зайшла на кухню і сказала: «Я принесла погані новини». А мати закрила двері.

Того дня ані я, ані Юзьо не могли вийти на вулицю. А єдиним місцем, де нам було дозволено перебувати, був садочок тітки Міреле.

Усе росло в ньому, як у справжньому Райському саду, бо тітка Міреле справді любила свої рослини.

Саме тому ми не могли там гратися – жодних забав із ганчір’яним м’ячем, бо ж ми могли пошкодити якісь квіти чи інші рослинки.

Навіть Цукерок знав про це і чемно сидів на шматочку ковдри, час від часу клацаючи зубами на мух, які пролітали повз.

Я притулилася спиною до стіни, приплющила очі і виставила обличчя до сонця. Я відчула тепло променів – і мене огорнула сонливість.

Коли Арик розбудив мене, мої щоки пекли від весняного сонця.

Дорина чулася трошки ліпше, допоміг аспірин доктора Біберштайна, а магічний сироп зробив так, що кашель уже не мучив її так сильно, як уночі.

Сестра сиділа на ліжку і вирізала щось із паперу.

Я пригадала, як ми гралися у будівництво ковчегу, але це теж, як мені здавалося, було дуже давно.

– Що ти вирізаєш? – спитала я.

Дорина показала на реклами ліків та мазей, які знайшла у старому журналі.

– Відкриваю аптеку, – відповіла.

До вечора ми гралися у пані Гелену та пані Аурелію, а Юзьо приходив купувати таблетки, зроблені з хліба, зліпленого у маленькі кульки.

На початку він хотів бути самим Паном Апотекером, але ми не погодилися на це. Пан Апотекер був кимось особливим і удавати його було би, на нашу думку, недоречно.

Коли за кілька днів Дорина видужала, мама дозволила нам побавитися перед домом. На моє здивування вікна будинку навпроти були зачинені, і ніде не було видно й сліду сусідських дітей – Лейбика та Шмуля.

– Де Лейбик і Шмуль? – запитала Дорина, але мама не відповідала, тільки роззирнулася доокола і наказала нам повернутися додому.

– Мабуть, переїхали, – припустив Юзьо.

На нашій вулиці раптом зробилося дуже тихо. Діти тітки Фруме пересиджували на нашому подвір’ї, і тітка Міреле, піклуючись про свої рослини, їм також забороняла тут бавитися.

Таке сидіння не належало до приємних справ, тому ми більше любили бути вдома. Крізь відчинене вікно заходило свіже повітря, а ми могли без страху, що щось знищимо, грати у передпокої у ганчір’яного м’яча.

Однак через деякий час це стало нудно, і я починала сумувати за тими днями, коли ми могли побігти вниз аж на вулицю Сольну і прибігти до ріки.

Та зараз це було неможливо.

Певного дня мені стало досить того примусового сидіння на одному місці. Я скористалася з можливості вийти з дому, коли Арик йшов за чимось на вулицю Юзефінську, ублагавши його взяти мене із собою.

– То не буде приємна прогулянка, – попередив він мене. – Але ти сама захотіла піти зі мною.

Я стенула плечима. Будь-що, що могло статися, було краще за безвилазне сидіння у квартирі.

Те, що мені здалося плащем, який лежав серед вулиці, виявилося людиною.

Вона не рухалася, і Арик виявив, що ця людина була мертва.

Я міцно стиснула пальці мого брата.

– Не бійся, – сказав він.

– Чому ніхто його не поховає? – запитала я. – Є ж цвинтар.

– Зараз це неважливо, – відповів Арик. – Пам’ятаєш, що ти щойно казала?

– Що виглядає, ніби плащ.

Арик кивнув.

– Бо так, по суті, і є, – відповів він. – Тіло це тільки одяг для душі. Звісно, не можна дозволяти, щоб воно лежало там, де впало, але найважливіша – душа. Його душа вільна, вона вже деінде.

– Дурниці! – закричав батько, коли я розповіла йому, що думає Арик. – Тіло й душа мають бути разом, і тільки тоді вони воскреснуть.

Раптом мені стало шкода ту людину, яку просто залишили на вулиці.

Я ще тоді не знала, що найближчим часом побачу багато подібних до неї.

– Чи ти не бачиш, що вона перестала усміхатися? – сказала одного дня мати.

Я здогадалася, що вона говорить про мене. 

Не могло бути інакше, адже сум звив собі гніздо на дні мого серця і не хотів іти звідти, хоч навколо і була весна. Цвів бузок. Його запах вечорами вривався в дім, ним пахли вузькі темні сіни, у яких дрібні пилинки танцювали у променях сонця, ним пахли подвір’я та вулиці.

Одного дня тітка Міреле принесла додому гілку, яка зламалася, така важка була від квітів. Поставила її до старої скляної вази, а сама сіла навпроти, вглядаючись у квіти, ніби чогось там шукаючи.

– Що ти там бачиш, тьотю? – запитала я. Я рідко зверталася до неї, бо вона зазвичай не відповідала, занурена у свій незрозумілий для інших світ.

– Щастя, – відповіла вона, подаючи мені маленьку квітку із п’ятьма, не чотирма, пелюстками. – Ти собі його збережи, – попросила мене і знову заглибилася у свої думки.

Коли вона вийшла до садочка, щоб сказати «на добраніч» своїм квітам, я придивилася до гілки бузку, але не знайшла подібної квітки.

Може бути, лише ті, хто були божевільними, могли її знайти?