Посестри. Часопис №72 / «Я не вважаю, що бувають хороші чи погані вірші...»
Я не вважаю, що бувають хороші чи погані вірші.
на близькій від мене далині
відстані кількох протягнутих рук
у всевидячому повітрі
зібралися плеяди мелодик:
невідомі мені пташки
притлумлені літнім градусом розмови незнайомців
позичена під час звичної сповіді
остання цигарка в пачці
тому
хто кілька років тому кинув палити
гра на інструменті людства за кілька кварталів звідси
і
(не беруся оцінювати)
якийсь заклик подруги коло бару
до випивки
і мій друг
(прощаємося перед його побаченням з дівчиною)
секретний працівник у генштабі складу
продуктів
що не обов'язково
на твоїй тарілці в ресторані Львова й Франківська
і летючий сполучник
військовий літак
випадковий
мабуть
(не)філологічний спосіб
зібрати колекцію картинок
докупи
і чистий
чи брудний
стукіт дощу по долоні
у краплі якого бачу
ось цю для вас
простацьку мальовничу билину
в якій стерлися риси
мого загостреного обличчя з дзьобатим носом
шнурків із порепаною одежею
та балконних безмовних сусідів навпроти
я б хотів
почути
якомога більше їхніх історій
частинку яких споглядаю
разом з каплею дощу (в каплі дощу)
(вона нам не належить)
і я зовсім не віщун
нічийний протеже
зацікавлений здебільшого читачем
-
ходи сюди
візьми свої старі рукописи
які за рішенням совісті
і зеленого гроша не вартують
обійми мене
з моєю легкою самотністю
у ній чутно
забагато примирення
я ж тільки хочу
твоєї участі
і щось у віршах неримованих
(також) промимрити
Я вважаю, що вірші пишуть очима й вухами.
Я не забув про літак.
