Посестри. Часопис №70 / Трава мате

Недобре мені, Ліко, від того,
Про що знаємо тільки ти та я.
Не нам через роки втручатися в минуле,
Що було, те було. На твоєму лобі 
Пов’язка з рельєфної шкіри та мідний
Енколпіон пестить абрикосові пагорби.

Мій поєдинок за тебе на штахетинах
Із цвяхами, і скривавлена литка,
Перев’язана шматком тканини, патьоки йоду.
Ми з ніжністю торкаємося тих напіввідкритих тіл.

Ліка — лірика з краплиною поту
В заглибині пупка. «Ліка та він»,
«Лі-ка-він» скандували вражені
Своїм раптовим відкриттям, а кожен з нас квапливо
Прикривав долонями низ живота,
Що пульсував невгасимим вогнем,

І до кінця канікул «лікавін» означало
«Бути розгубленим» або «захопленим зненацька».

Не нам через роки втручатися в минуле,
Адже все зрештою добре
Для тих, хто сидить над повитим парою 
Грушоподібним глечиком з гарбуза
Зі срібною облямівкою,
Обіймаючи золотий мундштук бомбільї губами.