Посестри. Часопис №45 / Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок третій

Продовження. Початок у номерах 43, 44

– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, – сказав знайомий спокійний баритон головного лікаря, і в отворі дверей Кабан побачивсині лікарські штани.

– Що ж вони у вас так у купі лежать? І запах... – другий голос, зверхній і скрипучий, належав сірим, із блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.

– На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? Або, може, знаєте, хто б міг? – запитали сині штани. – У лікарні грошей і так не було, а тут – війна, самі розумієте. Може, допоможете грошима хоч трохи?

– Ні, я суддя, — пихато відповіли сірі брюки з відливом. – Зазвичай грошима мені допомогають, ще й дякують. Заходьте сюди!

До моргу зайшли чотири чорні спортивні штанини.

– Ось... тіло… літня жінка, моя мама, – не відразу зна­йшов правильні слова суддя. – Зліва, під двома військовими, у темній хустці. Чому ви не розкладете тіла принаймні по полицях?!– сірі брюки пронизливо закричали на головного лікаря. – Хіба так можна чинити з людьми?!

Кабанові здалося, що сині штани головного лікаря навіть гмикнули від задоволення:

– І це, ви, суддя, мені говорите?

Двоє співробітиників поховального бюро – саме їм належали чотири штанини спортивок – уміло відсунули вояків у камуфляжі вбік і дістали з-під них Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як його подрану зелену ковдру розірвав на шмаття промінь яскравого сонячного світла, а потім байдуже пройшовся чийсь погляд. У цей момент із голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка і упала на ковдру Кабана.

– Обережніше, – зашипів суддя на поховальників. – Кладіть на ноші. Заради Бога, обережніше! – він двома пальцями підняв хустку і сховав до кишені.

– Опанькі! Картина Рєпіна «Нє ждалі»! – Кабан розплющив очі і побачив у щілини поміж небіжчиків у дверях берці і камуфляж. – А що ми тут робимо?

У вагономорзі на мить запанувала неприємна тиша.

– Та ось… товариш суддя забирає покійну маму… – Кабан ледь почув, що сказав головний лікар, настільки тихо той відповів.

– Це я бачу. Але хто дозволив без санкції військової адмінінстрації переміщати покійників? – камуфляж підійшов впритул до сірих брюк. – Ай-ай-ай, як негарно порушувати правила!

– Ви, напевне, не зрозуміли? – зверхнє відповіли брюки з відливом. – Я – член Донецької обласної колегії, я – суддя…

Кабан почув звук удару, здивований зойк і падіння великого тіла.

– Членом сюда, членом туда, – промовив задоволено камуфляж. – Жопа труда! Триста баксів – і можеш забирати. Ось так, молодець, суддя, давай їх сюди!

Жінку, нарешті, винесли з моргу.

– А де він ще може переховуватися? – запитав камуфляж у головного лікаря біля самих дверей.  

– Хто?

– Кулеметник, якого ви оперували.

– Я… всіх оперую.

– Ми в курсі. Так де він може переховуватися? З таким пораненням він далеко не міг утекти. Значить, він десь тут, на території лікарні. Він нам дуже потрібен. Допоможете? А ми вам допоможемо. І з медикаментами, і з грошима, і кондиціонер відремонтуємо.

Кабан закляк. Йому здалося, що він лежить у калюжі поту і крові. Не хотілося вже ні блювати, ні чхати. Він стискав гранату і думав, як шкода, що доведеться вбити лише одного ворога, і як би зробити так, щоб не постраждав хірург.

– Та де завгодно. Лікарня велика, – відповів хірург.

Двері зачинились.

– Цікаво, він знає, що я тут? – видихнув Кабан.

Найгірше було з куривом. Нюся найсуворішим чином заборонила курити у вагономорзі: «Помітять – і тобі, і мені кінець. Тебе то розстріляють, а ось що мені буде... сам знаєш». Підвести Нюсю Кабан не міг, тому терпів і купити сигарет не просив, бо знав, що не втримається і закурить. Найсильніше накривало зранку, після сну, коли кашель підступав до горлянки і стискав залізною лапою, душив грудну клітку. Якбихто-небудь зайшов до моргу з сигаретою, Кабан навряд чи втримався б, щоб не вилізти з-під покійників і не попросити закурити. Курив Кабан лише коли йшов на процедури. Стежинка добре проглядалася з вікон і навіть, як стверджувала Нюся, з кабінету головного лікаря, але вони петляли манівцями: під парканом, під стінами, за кущами, перечікували під розлогим старим кленом і за старою господарською, колись давно побіленою спорудою, під дахом якої викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан і куривсвою єдину на добу сигарету, про яку, ковтаючи слину, потім блаженно згадував до наступного дня.

Друга проблема, з якою Кабан зіткнувся, – гігієна. Умивався, чистив зуби і ходив у туалет за маленькою потребою він винятково у вагономорзі. Мочився Кабан нестерп­но важко:однією рукою тримав пляшку, іншою приспуспускав спортивні штани, притримував пояс і направляв пеніс.Потрібно було зробити все точно й акуратно, до того ж, прилаштуватися так, щоб ніхто, випадково проходячи повз, не помітив у вікні мерця, який пісяє в морзі, стоячи навколішках. Перші рази Кабан намучився, тому вирішивдовго терпіти, щоб скоротити підходи, але такий варіант давав зворотній ефект – поспішиш, як свідчить народна мудрість, людей обісциш. Але з часом пристосувався і здійснював процедуру з деякою навіть витонченістю. Інші потреби Кабан раз на два дні справляв у туалеті лікарні неподалік від східців перед процедурами. Ризиковано, але що робити.

Інколи вночі, коли на вулиці темніло, до Кабана заходили Нюся, Вікуся або Женя, в залежності, хто мав чергування. Виявилось, що Нюся і заміжня, і одночасно ні: три роки тому чоловік виїхав на заробітки до росії і пропав – чи то обзавівся новою родиною, чи то прирізали де – невідомо, але ознак існування і бажання повернутися не подавав. Нюся залишилася сама з чотирирічною дочкою, зарплатню у лікарні не платили з червня, власне, як тільки бойові дії впритул наблизилися до міста і кордону. Зводила кінці з кінцями, як могла, одним словом, самотня мати, печальна картина. Вікуся була молодшою від Нюсі на три роки, і жила зовсім іншим життям. Любила ризик, легкі стосунки з чоловіками, інколи – не з одним. Зачіску для тутушньої місцевості мала нетипову – фарбований у різні кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусі – по два кільця, смішна і смішлива, коли в настрої; смутна, неговірка, якщо щось не так. За двома медсестрами, наче прив'язаний, майже завжди ходив Женя – ще зовсім хлопчисько, інтерн на практиці. Худий, гостроносий, окуляр не носив, хоча зір мав слабкий, бігав кожен ранок на турник, його хлоп’яче серце горіло бажанням і коханням до Вікусі, він слухав її беззаперечно, і за один поцілунок, не говорячи вже про два, міг продати не лише Батьківщину.

Усі разом вони намагалися придумати, як і коли Кабанові вибиратися на свободу. Прикордонник із кожним днем почувався краще, рана вже так не кровила, і, мабуть, був би готовий при нагоді скоро вирушати. Бо рано чи пізно хтось його вистежить –і повідомить росіянам. Насправді було дивом, що Кабанадосі ніхто не видав і не знайшов, хоча ще двічі приходили до лікарні з обшуками, розпитували конкретно, тобто знали, що він десь тут. Нюся казала, що Олексій Іванович, головлікар, навіть показував командиру місцевих сепаратистів із позивним Отаман (тому самому, в камуфляжах і берцях, що заходив до моргу і бив суддю) його історію хвороби, де останній запис датований 25-им серп­ня: «Якщо знатиму щось, обов’язково вам подзвоню», – пообіцяв Олексій Іванович Отаману. «Так що тобі головному на очі краще не потрапляти. Він такий, якщо пообіцяв, то виконає», – ще раз попередила Нюся.

Що відбувалося у світі, Кабан знав із розповідей медсестер та інтерна – все дуже погано, але нічого достеменно не відомо. З розмов поранених росіян у лікарні медсестри ще додавали, що до України зайшла російська армія, українці в оточенні, їх всіх уб’ють, а на Донбасі буде росія і путін усіх урятує. Від таких новин Кабан значно більше хвилювався за дружину й доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Після 1-го вересня періодично почав з’являтися мобільний зв’язок, і він двічі говорив із дружиною й батьками по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть передумала убивати сковорідкою, як обіцяла, коли він повернеться, а, навпаки, чекала живим, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні зв’язалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що нині ситуація на окупованих територіях критична, і найближчим часом нічим допомогти не можуть, тому рекомендовали здатися у полон і чекати на обмін.

Позвонити і поговорити мобільним телефоном можна було лише з даху лікарні. Ліфтом користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан закритого простору – а раптом відкриваються двері, а там, як у кіно, стоїть той місцевий сепарюжка Отаман у камуфляжі і берцах і запитує: «Де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Або можна зіштовхнутися з головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан винятково вночі і сходами, і тому кожен дзвінок додому давався йому по півгодини лише піднятися вгору, не менше, сімома потами і трьома бинтами у крові. Другим разом, коли він повертався до вагономоргу, Кабана перехопив чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці. Вискочив із-під сходів, наче чортяка з димоходу, перегородив вихід:

– Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є.

Кабан аж закляк від несподіванки.

– Чуєш, кулеметнику, ти додому хочеш? – зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співрозмовника, злегка кивнув. Ситуація йому не подобалася, але що він міг тепер вдяіти? Убити цього хмиря?Але ж невідомо, сам він діє чи ні, тому варто спочатку вислухати. – Так той, можу вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять по лікарні, а що далі? Прийдуть наші, знайдуть тебе – і кінчать же, як пити дати, на шматочки поріжуть. Давай так,двадцять тисяч гривень – і ти вдома. Я завтра виписуюся, сідаємо в тачку – і їдемо з вітерцем. Вивезу, ти, головне, не сци. Двадцятка з тебе. Ну, і плюс на бензин, ясно.

– Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?

– Я гребу, звідки? Хай удома зберуть і перешлють мені на картку. Життя – така річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком пообідічекаю, там, де ти куриш, усік, ги?

Кабан сперечатися не став. Відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, послухати, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що, повернувшись до вагономоргу, Кабан уже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити, як скаже дружині назбирати двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт викупу Кабана дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало переступити цей бар’єр, і він вирішив потягнути час. І коли наступного дня курили з паскудною пикою під погано вибіленою цифрою 1913, акуратно запитав:

– А як поїдемо?

– Через блокпости поїдемо, вночі. Напрямок – до Харкова. Так швидше.

– Не вийде.

– Та я вивезу, не сци! З вітерцем!

– У мене паспорта немає, – збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і водійські права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам чорт через блокпости не провезе.

– Тоді – тридцять. Я людям грошей на блокпостах дам –і пропустять!

– Немає стільки грошей. Та й дружина не збере так швидко. Потрібно пару днів почекати.

На тому й домовились.

Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він зберіг себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував собі на пару днів хай хитку, але безпеку. З цієї розмови Кабан зробив ще один невтішний висновок – його перебування в лікарні припинило бути таємницею. Якщо дізнався один – напевне ж, відслідкував шлях до процедур, значить, незабаром відслідкує і хтось інший. Єдине, про що ніхто, напевне, не знає – місце, де він переховується. Але рано чи пізно хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та в невгамовне бажання легких грошей.

Характер і поведінка, за його спостереженнями за ці три місяці перебування на Донбасі як військового, більшості місцевого населення ви­значалися, перш за все, цими рисами, а вже потім –ставленням до України, «денеер», росії і всього іншого, політичного. Більшість тутешніх сприймали заїжджих прикордонників не як ворогів і не як друзів. Вони сприймали їх як абсолютно чужу силу, що опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, оскільки вже чужакиоднак тут, не гріх і заробити – з них не убуде, а родині користь. Тому як тільки паскудопикий зрозуміє, що грошей не отримає, пастка закриється.

Вільний довгий час Кабанпроводив однаково –закривав очі і впадав у напівзабуття. Згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Ідеалізував картини повернення додому і майбутнього життя, мріяв, як родина збереться за столом і добре погуляє. Кабан також дійшов висновку, що треба народити сина, і подумки перебирав імена: Сашко? Мишко? Іван? Дружина давно хотіла другу дитину, алеКабан не погоджувався,мовляв, поживемо ще для себе, куди поспішати. Зате тепер був двома руками, двома ногами, ну і тим, що вже помалу оживало і натякало на близьке одужання, зрозуміло, «за».

Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, Кабан роздивлявся обличчя вбитого мінометною міною хлопчиська – Артемки. Хлопчик лежав поруч свого батька, ніби справді спав. Дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком ловити рибу і полювати. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, попри всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове з’явилося у душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.

Сергія Петровича й Єгора Павловича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарські штани, спортивки працівників похоронки і довга темна сукня, під якою виднілися молоді стрункі ноги.

– Я за дідусем, – сказали міцні засмаглі ноги.

– Прізвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарські штани.

– Демидов Сергій Петрович, – жіночий голос говорив із явним російським акцентом.

– Рік народження? – сьорбнули слиною сині штани.

– Тисяча дев’ятсот двадцятий.

– Пожив ваш дідусь! Девяносто чотири роки. Богатир!

– Так, три війни пройшов. Офіцер.

– Три?

– Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.

– Японську? – здивувалися сині лікарські. – Японська в 1905 році була.

– Значить, корейську, яка різниця, – не збентежилися довгі красиві ноги. –Давайте до справи.Я тільки-но приїхала, всього на день, займатися похоронами особливо нікому, родичів не залишилося, так що ми одразу поїдемо на кладовище, там уже все готово і священик чекатиме. Тому треба дідуся до ладу привести тут.

– Тільки не це, – подумав Кабан. –Ні!

– Ну, не знаю, наскільки вам буде зручно, тут запах не дуже – кондиціонер не працює, виправити нікому, а на холодильник у лікарні грошей немає, – якось змовницьки промовили сині штани.

– У мене теж немає, – темна сукня не була налаштована на довгі розмови.

– Чого немає?

– У мене теж – на ремонт кондиціонера і новий холодильник для вашого вагономоргу – грошей немає, – уточнила, дратуючись, сукня.

– Але добровільний внесок...

– А, ось чому сині брюки метушаться – грошей хочуть, – збагнув Кабан.

– Скільки?

– Заради Бога, це ж добровільний внесок, хто скільки дасть. Але зазвичай дають триста.

– Гривень? – уточнила сукня.

– Ну, поки що не рублів, – уточнили сині лікарські.

Сукня клацнула сумочкою і віддала гроші, сині лікарські задоволено схлипнули:

– Ось на тій поличці розміщуйте дідуся, будь ласка. Давайте, хлопці, беріть його обережно, переступайте наших нещасних, так, кладіть.

– Скільки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобріла.

– Хвилин тридцять, не більше, – відповіли чорні спортивки з похоронного.

– Добре, я на вулиці почекаю. Тут кафе поруч є? Мені б випити щось, бажано, міцного. Ну і запах тут у вас!

– А ходімо до мене! У мене є коньяк, – запропонували, грайливо виляючи штанинами, сині лікарські. –У холодильничку. З лимончиком!

– А ходімо! – молоді засмаглі жіночі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. – День попереду важкий.

– І спекотний, – підтакнули сині лікарські.

Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього головлікаря від передчуття коньячно-еротичного задоволення заворушилися пальці на ногах.

– Чуєш, Греку, а нащо ти про півгодини збрехав? Тут же ділов – на сім хвилин. Дід цілком нормально зберігся, раз-два підправити – і готовченко.

– Ага, братан, а по пів штуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за пів години – відвалить. Ти той, діставай мазюкало, давай діда фарбувати.

Мужики взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє.

Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, у морзі миттєво запахло терпким дешевим тютюном. Кабан несподівано гикнув і ледве стримав стогін – палити захотілося неймовірно, аж щелепу звело.

– Ти щось чув? – поховальник різко підняв голову від обличчя покійника і прислухався.

– Що чув? – другий зосереджено відкорковував чекушку.

– Ну, начебто гикнув хтось.

– Я не гикав, – «шпок» – відкоркувалася чекушка.

– Тобто, це не ти гикав?

– Та ні, тобто так – це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!

– Так, тихо ти! Не на свадьбі. Заховай чекушку, я ще не закінчив.

– Та кочумай, дід – красунчик. Ну, хай царствує!

Кабан почув, як поховальники по черзі відсьорбують із пляшки – полицю, де лежав покійний Сергій Петрович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками.

– Слухай, а чого цих жмурів із ополчення не забирають?

– А кому вони потрібні?

– Вони ж, типу, за нас воюють.

– Ну, не місцеві вони, росіяни. Типу розвідка. Невдало зайшли.

– Всі семеро?

– Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий – наш, місцевий, іловайський, спортсмен якийсь відомий. А хлопчисько – син його. Потрапили під міномети, їх усіх разом і накрило.

– Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!

– Та хіба ж вони кого пожаліють? Кишки голими руками виймають! Дітей розпинають! Бачив же, що по телеку росія показує?

Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і на тому його везіння і закінчиться. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед великим дзеркалом у коридорі, карі очі, але думки несподівано перемкнулися на прикордонний загін. А як там хлопці? Де вони? Він раптом усвідомив, що за весь цей час думки про долю товаришів лише пару разів виразно звучали у його голові. Тепер Кабан зрозумів причину – він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його покинути? Звісно, як військовий, він розумів, що життя бійців усього підрозділу важливіше, ніж доля одного. Але чому не попередили? Не дали шансу вийти самому? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, до полону? Адже можна було подзвонити до лікарні звичайним телефоном... Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати. Врятується – тоді й запитає, як і чому, по повній. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося у загоні.

По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив засмаглі ноги та край темної сукні. Схоже, ногам і сукні у гостях у синіх лікарських штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко і настрій суттєво покращився.

– Ну, що, хлопчики, впоралися?

– Готовий ваш дідусь.

– Виносьте, машина чекає.

– А гроші?!

– Грошенята, хлопчики, по доставці на місце. Ні­якого самовивозу.

– Так ми ж старалися!Усе зробили, як слід, подивіться на діда! Що молодий!

– Все отримаєте. Але по факту, на цвинтарі.

Далі буде. Продовження у номерах 46, 47