Посестри. Часопис №42 / Зірвані, вирвані і пересаджені…

«Нашого цвіту – по всьому світу», – говорять про себе українці. Пекельний біль принесла війна нашій квітучій нації. Тисячі молодих паростків зірвані зі своїх яскравих і комфортних квітників. Зламані й розчавлені важким і брудним військовим чоботом мокшанського орка. Тисячі – раптово вирвані з корінням із рідної землі. Поневіряються у чужих краях і не знають, чи зможуть повернутися на СВОЮ землю. Ще частина – пересаджені. Вони вже почали пускати коріння у нових, далеких теренах…

Хто я?

Спіймала себе на думці: останнім часом, коли знайомлюся з людьми, представляюсь так: «Олександра, журналістка з України». Хоча ні, не зовсім так. Oleksandra, jestem dziennikarką z Ukrainy. Вже пів року я мешкаю в Польщі. І належу до пересаджених. Відчуваю, що починаю проростати в нову землю і Польща відіграла в моєму житті дещо глибшу роль, ніж у будь-кого з інших біженців. Вона врятувала мене не тільки від війни, а ще допомогла оговтатися від мого особистого горя.

Моя історія.

Я народилася, жила і працювала у досить великому промисловому місті в самому центрі України – в Кременчуці. Квітучий і активний, він розкинувся на обох берегах Дніпра. Практично все свідоме життя (з 18 років) я працювала на місцевому телебаченні. Мій чоловік також був журналістом. Ми любили свою працю і свій комфортний Кременчук, кохали життя, подорожі і Україну. Я мала все, щоб спокійно і щасливо жити в своїй країні. Родину, друзів, працю, можливості розвиватися. Чи варто говорити, що всім своїм знайомим заробітчанам я завжди казала: «Ну що вам той закордон? Заробляти можна і у нас. А туди їздити на відпочинок». 

Та ми лише люди. І ніколи не знаємо, що нас чекає наступного дня. Так сталося і зі мною. Одного дня мій усталений і широкий світ зім’явся до розміру невеликого білого папірця з медичним діагнозом. П’ять років тому в мого чоловіка діагностували онкохворобу. Ми воювали з нею півтора року. Дві операції, понад двадцять хімій і комбінована терапія. Нічого не допомогло, ми програли. Хоча і вигризли у хвороби рік майже повноцінного життя. Я тримала його за руку до останнього подиху і сподівалась на якесь диво. Але його не трапилось. У один момент ми з донькою залишилися самі… Відтоді мене переслідувало почуття безвиході і жахливої несправедливості цього світу. А ще я перестала вірити в Бога. Мені здавалося, що якби Він існував, не допустив би такого. Як Він міг забрати батька у маленької дівчинки, а в мене чоловіка?

Наступні кілька років минули «механічно»: робота, виховання дитини, нечасті зустрічі з друзями, якісь поїздки (щоб не сидіти вдома і не з’їжджати з глузду), і так по колу. Без особливих прагнень і сподівань. Ні, я не впала у відчай, просто було відчуття, що якось душа закам’яніла. До всього, невдовзі світ накрила пандемія з карантинними обмеженнями. Депресивні настрої і самотність не відпускали. Закінчувався 2020-й.

І тут зі мною трапилося моє персональне новорічне диво. Як часто це буває, непередбачуване й неочікуване. До речі, в дива на той час я теж не вірила. В моєму житті з’явився Радек. І тут я можу відверто й голосно посміятися над собою. Поясню. Може, я і не засуджувала, та завжди з недовірою, ба навіть із ноткою сарказму ставилася до жінок, що мають стосунки з іноземцями. Одружуються з ними та переїжджають до інших країн. І, звісно, я ніколи не планувала жити за кордоном.

Якщо хтось там зверху спостерігає за нами і керує нашими долями, то він має чудове почуття гумору. Радек – поляк, що має сентимент до України. Сам вивчив українську і, може це й парадоксально, розмовляє нею краще за деяких українців. Ми познайомилися випадково у фейсбуці. Перша наша розмова була про міські тролейбуси і кременчуцький міст (раніше Радек бував у моєму місті і був в курсі, чим живе Кременчук). Він запитав, чи не погоджуся я випити з ним кави. Я не заперечувала.

Радек прилетів в Україну 31 грудня, щоб запросити мене на каву. 2021 рік ми зустріли разом, і відтоді надовго не розлучалися. Щомісяця літали одне до одного. Подорожували, ходили в гори, оглядали історичні пам’ятки. Влаштовували романтичні вікенди у Львові або заглядали на кілька днів до Одеси. Там цей невгамовний україномовний поляк займався дерусифікацією місцевих. Так-так, оскільки Радек сам досить непогано володіє українською. В офіційних ситуаціях він завжди вимагає, щоб до нього зверталися і обслуговували в Україні українською мовою. Кілька разів одеські офіціанти мали із нами клопоти, коли ми настійливо вимагали обслуговувати нас солов’їною. Багато часу ми проводили в Польщі, ганяли лісами на роверах, «брали» гірські вершини чи відвідували легендарні замки. Вперше за кілька років я дозволила собі дихати на повні груди, а моя чорна туга перетворилася на світлу скорботу. Радек зробив щось неймовірне – навчив мене знову усміхатися і радіти. Жити, а не просто щоденно повторювати набір необхідних рухів. Ми жили практично на дві країни, Польща поступово підкорювала мене. Ми з донькою почали вчити польську, хоч і не планували швидкого переїзду. Це був незабутній і, напевно, найнезвичайніший рік мого життя, і він добігав кінця.

2022 рік ми з Радком знову зустрічали в Україні. В інформаційному просторі вже відчувалась напруга. Багато говорили про можливий напад росії. Пані Крістіна, Радкова мама, постійно дзвонила з Польщі й говорила, як переживає за наше майбутнє. Та ми відмахувались і навіть дратувалися, запевняли її – війни не буде, путін не посміє… Мені здавалося, я володію ситуацією. Моніторю повідомлення міжнародних новинних агенцій. Спілкуюся з військовими, в моєму оточенні їх завжди було достатньо. По роботі я часто записувала інтерв’ю з захисниками, із багатьма ділові стосунки переросли у дружні. Ми часто обговорювали із ними поточну ситуацію, всі сходилися на думці, що росія блефує, тисне, але не нападе. 

На початку лютого Радек вчергове прилетів до мене. Ми планували наступні зустрічі, як будемо святкувати католицький Великдень разом у Польщі. Як поїдемо влітку у відпустку. Все було сплановано, а квитки на літак придбані заздалегідь. Та ними я вже не скористалася. Наступна моя подорож до Польщі була евакуаційним потягом. Утім, усе по черзі. 

24 лютого увірвалось у мій ранковий сон тривожним дзвінком від куми, вона дзвонила з Києва. Її першими словами було: «Ти що, спиш? Війна почалася, нас бомблять». Уже вдруге в житті я фізично відчула, як земля йшла з-під ніг, усталений і щасливий світ знову руйнувався на моїх очах. Наступний дзвінок був від Радка, він сказав коротко: «Збирай дитину і маму, я зустріну вас на кордоні».

Цього дня була незліченна кількість дзвінків. А вирішальним був дзвінок від двоюрідного брата – військового льотчика. Він дзвонив із незнайомого номера, та я відразу впізнала його. «Щоб ми могли бити ворога, ми маємо бути впевнені, що наші жінки й діти в безпеці. Бери малу і їдьте, поки це можливо», – сказав він. Пізніше я дізналася, що Василь (ім’я змінено з міркувань безпеки) сам ледь устиг вивезти свою родину з-під обстрілу. Селище, де він мешкав, на околиці Харкова, за п'ятнадцять кілометрів від російського кордону. Орки окупували його чи не першим.

Керівництво підняло Василя по тривозі, в момент, коли російські танки перетнули державний кордон. Він вивозив дружину і дітей у піжамах із маленькою сумочкою документів. Менше ніж через годину ворожі підрозділи увійшли у його селище та попрямували на Харків. В затишному і сучасному будинку брата, який він збудував буквально за кілька років до початку війни, русня розмістила свій штаб. Орки пили і їли в будинку українського льотчика та з особливим захватом паплюжили помешкання. Як потім розповіли сусіди, одного дня до його будинку під’їхала вантажівка, російські мародери винесли все. Меблі, техніку, сантехніку, іграшки і особисті речі. Все, що Василь наживав роками, поїхало до РФ. Речами його сім’ї, напевно, зараз користуються вдови російських військових із якого-небудь Усть-Юрюпінська. Та Василь не жалкує і вже мріє збудувати новий дім після нашої Перемоги. Час від часу я отримую есемески від нього, і дуже тішуся, коли дізнаюся, що на чергову російську «пташку» стало менше – завдяки його роботі. 

Днів десять від початку війни ми ще залишалися в Кременчуці. Я чекала і сподівалася, що все це закінчиться швидко. Втім, кількість повітряних тривог збільшувалась. Русня атакувала з трьох напрямків: півдня, півночі і сходу. І не було зрозуміло, як швидко вороги зможуть просунутися до центру України. Спрогнозувати, куди наступного разу прилетить ракета, теж було неможливо. Я чудово розуміла, якщо до мене в дім прийде умовний бурят, захистити мене і мою дитину буде нікому. Я вирішила їхати. Радек чекав нас.

Наступні дві доби були найвиснажливішими. Евакуаційний потяг до Львова був переповнений зляканими людьми. Жінки рятували дітей і вивозили їх у безпечні регіони. У чотиримісному купе нас їхало дев’ятнадцять людей. Діти плакали. Панувала атмосфера страху і невизначеності. Замість чотирнадцяти годин – ми їхали добу. Потяг постійно зупинявся і перечікував. Вікна були завішені темною тканиною, щоб зберегти світломаскування. Неможливо було розгледіти навіть через шпаринки, де ми, вказівники і назви станцій були заклеєні. Провідники просили вимкнути геолокацію в мобілках.

Спали ми сидячи, я тримала доньку на руках. Якщо це, звісно, можна назвати сном, поодинокі моменти, коли свідомість просто вимикається від утоми. Було душно і темно. Наступного дня із новин ми дізналися: поки наш потяг їхав, рашисти кілька разів обстріляли залізничну інфраструктуру. Саме через це ми приїхали із запізненням. У Львові ми були вже під вечір наступного дня. Довго шукали таксі, щоб дістатися кордону. До пішого переходу в бік Польщі ми дісталися пізно ввечері. Там панував хаос, черга у дві з половиною тисячі людей практично не рухалась. Було зимно і страшно. Втомлені, ми ледь трималися на ногах. Люди штовхалися і сварилися. Багато хто був із «гарячих» регіонів, вони не просто тікали від обстрілів, їх вигнали з власної землі.

Дякували польським волонтерам, які приносили гарячий чай та їжу, кутали дітей в теплі пледи і дарували малечі іграшки й рукавички. У Польщу ми потрапили вже по обіді наступного дня. Поки ми переходи кордон, Радек усю ніч чекав нас із польського боку. І ми, і він були стомлені нервовим очікуванням і важкою дорогою. Та коли ми зустрілися, напруження почало потрохи спадати. Ми не говорили, просто мовчки міцно обіймалися. Сівши в його теплу машину, ми з донькою практично одразу заснули, в комфорті і спокої. 

За кілька днів ми прийшли до тями і почали потроху оговтуватися і осмислювати ситуацію. Я вирішила не сидіти і не чекати, а щось робити, тут і зараз. Я ще мала дистанційну роботу в Україні. Але ми почали оформлення документів в Польщі. Отримали песелі, записали дитину до школи, а мене на курси польської мови. Практично на кожному кроці ми відчували підтримку поляків. І тут ідеться не лише про родину Радка, там нас приймали, як рідних. А про більшість життєвих ситуацій. У школі дуже дбайливо і коректно ставилися до українських дітей. Були випадки, коли незнайомі люди на вулицях, почувши нашу українську, підходили і питали, чи не потребуємо ми чогось.

Пам’ятаю, як у перші дні до мене на вулиці підійшла незнайома пані й запитала, чи не потрібна мені постільна білизна і посуд. А викладачка з курсів польської, напевно, стала подругою усім своїм українським ученицям. Пані Аня не тільки вчила нас мові. Вона допомагала шукати роботу, влаштовувати дітей у дитячі садки і школи, консультувала з соціальних питань і просто підтримувала, коли нам було важко від новин, що надходили з України.

Звісно, стикалися ми і з неприйняттям українців. Одного разу в черзі якась літня пані почала голосно говорити, очевидно, маючи на увазі нас, що біженців «забагато» стало в польськім панстві. Усіх не нагодуєш. Та подібних випадків було мізерно мало. Минав другий місяць нашого життя в статусі втікачів від війни. Мене постійно переслідувала думка, а може, не треба було їхати? І саме тоді рашисти вперше збомбардували Кременчук. Ракети влучили у нафтопереробний завод і міську ТЕЦ. Це спровокувало енергетичну кризу в місті. 

Увесь час я продовжувала працювати дистанційно для свого телеканалу в Україні, знімала і пересилала відео. Писала матеріали для сайту. Тільки за цей період зарплату мені не заплатили. В день, коли на своїй банківській карті я побачила нулі, я вирішила шукати роботу в Польщі. Звісно, ми були у вигідніших умовах, ніж більшість біженців. Жили у Радка, і він нас забезпечував. Та я не могла бути утриманкою. Не могла просто сидіти і нічого не робити, хоч і розуміла, що працювати журналісткою без знання мови у іншій країні неможливо.

Я вирішила ризикнути. Оскільки ми живемо в маленькому містечку з населенням 25 тисяч осіб і медіа тут немає, я вирішила спробувати щастя в столиці воєвудства – Ополі. Це за 50 кілометрів від (уже мого) Ключборка. Я написала українською мовою, а Радек переклав на польську, електронні листи до радіостанцій і телебачення. Я писала про свій досвід, історію і бажання працювати. Надіслала я і свої сюжети з колишньої праці. У той же день зі мною зв’язалися з «Радіо Ополе» і запропонували роботу. Найкращу, яку можна уявити в цей період мого життя. Я веду проєкт із історіями українських біженок. У кожному випуску я розповідаю, що українки сильні й незламні. Історії жінок, які рятували своїх дітей і виїхали до Польщі та змогли стати на ноги у новій країні. Жінок, що знайшли роботу, нову улюблену справу або перетворили своє хобі на спосіб заробітку. Історії волонтерства і взаємної підтримки, які надихають. Розповіді, які докорінно змінюють уявлення європейців про біженців. Я ж займаюся улюбленою справою, хоча мені й доводиться щоденно витрачати на дорогу до роботи і з неї по півтори години в один бік. Із колегами я спілкуюся польсько-українським суржиком і дуже вдячна їм, що не втомлюються пояснювати мені робочі нюанси. І, до речі, не дуже голосно сміються, коли я роблю якісь кумедні помилки. 

Кожну історію, яку готую до ефіру, я пропускаю крізь себе. Впізнаю себе, коли мої героїні розповідають, як вони їхали до Польщі, як було лячно і холодно. Як кожного дня вони ловлять новини з України, як крається серце, коли орки нищать їхні міста, і як чекають вістей від рідних, що воюють. І звісно, всі моляться за наших воїнів і Перемогу.

Найскладнішим для мене за весь цей час було зробити матеріал про свій Кременчук. Коли русня збомбардувала торговий центр у моєму місті, серед майже трьох десятків загиблих був і син моєї колеги. Я дистанційно записувала інтерв’ю з рідними та друзями жертв цього теракту. Записувала і плакала, коли дружина загиблого розповідала, що впізнала свого коханого лише по ланцюжку на шиї. Хлопець згорів живцем, був в епіцентрі влучання ракети. Хоч взагалі не повинен був працювати того дня в торговому центрі, він мав вихідний, а керівництво наполягло, щоб вийшов на роботу. Здається, за час війни нас вже тяжко чимось вразити, після Ірпеня і Бучі. Але звикнути до щоденної смерті невинних неможливо. Русня розбудила в нас таку ненависть, яку неможливо загасити, вона кипить у крові і кипітиме ще не одне покоління. Наше ж завдання – вберегти дітей, щоб українська нація продовжувала квітнути. 

Мені тридцять сім, і я починаю життя спочатку в новій країні. Не з власної волі, не тоді, коли б сама того захотіла, а тому, що так вирішив бункерний шизофренік. Важко? Так, важко! Без мами, яка залишилась у Кременчуці з трьома кішками і городом. Бо не схотіла їхати зі своєї землі. І взагалі, в неї закрутки і коти нечесані. Який може бути переїзд? Не вистачає зустрічей із найкращою подругою, з якою щоп’ятниці сиділи в моїй маленькій кухні, пили коктейлі і розмовляли про життя. Буває, до сліз бракує якоїсь дрібниці, що є в тебе вдома, а тут її немає. Але без несамовитої підтримки поляків було б узагалі неможливо. Кажуть, що твій дім там, де твоє серце. Моє зараз розділено на дві частини. Одна половина з Радком у Польщі, а інша – в Україні. 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури