Посестри. Часопис №41 / Молодші на дві тисячі років (вишнева серія живої класики)

•Гесіод. Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла / Переклад, передмова і коментарі Андрія Содомори. Львів: Апріорі, 2018. 136 с. 

•Овідій. Любовні елегії. Мистецтво кохання / Переклад, передмова і примітки Андрія Содомори. Львів: Апріорі, 2019. 196 с. 

•Овідій. Метаморфози / Переклад, передмова і примітки Андрія Содомори. Львів: Апріорі, 2019. 520 с., іл. 

•Марк Аврелій. Наодинці з собою / Переклад, передмова, примітки, глосарій-покажчик, покажчики імен та географічних назв Ростислава Паранька (Львів: Апріорі, 2019). 184 с. 

Античною літературою тепер люди не цікавляться, і ніхто цих книжок купувати не буде – стверджує у приватно-ділових розмовах чи принагідних фуршетно-кавових перервах видавець Юрій Николишин, директор львівського видавництва «Апріорі». А поза тим – чи то відверто кепкуючи з читачів і книголюбів, чи то свідомо йдучи на фінансові втрати, – він засновує у своєму видавництві «Бібліотеку античної літератури», де під незмінним дизайном вийшло вже півтора десятка книжок. Частина з них – це перевидання трохи давніше оприлюднених, зокрема у київських видавництвах «Дніпро» та «Основи» перекладів, але немала частина цих грубших чи тонших видань із вишневими обкладинками – переклади нові, так би мовити, ексклюзивні.

А ще, як виявляється, чи не всі переклади з виданих повторно зазнали ревізії, тобто своєрідного відсвіження, або ж, як зазначено в одній із анотацій, оновлення і редагування. А це, погодьмося, не лише свідчить про самокритичність та завзятість перекладачів (передусім Андрія Содомори), але й піднімає статус серії: у нашому сприйнятті відтепер – це не просто паразитування на раніше зробленому, не просто стереотипні перевидання подекуди із гіршою поліграфічною культурою, ніж навіть у радянські часи, – а засвідчення живої сьогочасної присутності авторів, старших від нас на дві і більше тисячі років. Підтвердженням того, що ця присутність не бутафорна, а реальна, що вона відчувається і відчитується, є те, що за перекладне видання творів Гесіода Андрій Содомора став лауреатом молодої, але вже однієї з найпрестижніших літературних нагород України: премії «Львів – місто літератури ЮНЕСКО» (до її цінностей належать, зокрема, будування мостів порозуміння і міжкультурної комунікації). 

«Жива античність» – таку назву має перша есеїстично-прозова книжка А. Содомори, що з’явилася у 1983 році. Передусім вона розкрила майбутні письменницькі горизонти автора, але також засвідчила, що він не просто і не лише перекладач, а справді-таки оживлювач, причому креативний (у глибшому, не хіпстерському сенсі). Переклад, заснований на ґрунтовній освіті та пізнішому самовдосналенню, на тривалому заглиблюванні і перебуванні наодинці зі словом, є в Андрія Содомори завжди частиною більшого проєкту. Проєкту, де перекладеному текстові передує культурологічно-контекстуальна передмова, а відтак, наприкінці книжки, перед «Змістом» містяться «Примітки», що дають – неодноразово довелося це відчувати – ефект безпеки: забуті протягом століть алюзії та інтертекстуальні фрагменти, архетипні образи та культурні коди й символи, хитро заховані цитати –  розкриваються, прояснюються, а ти як читач переживаєш світлий евристичний стан. 

Як читати – у якій послідовності і з якими акцентами, з яким налаштуванням і взагалі в якій системі координат, що варто очікувати від автора і його тексту, а також які зміни мали би ставатися у тобі самому – все це важливо розуміти, коли берешся за читання Гесіода, Верґілія, Горація, Лукреція, Овідія, Сенеки, Плінія молодшого, авторів грецької епіграми чи римської елегії... Мушу сказати, що без своєрідних «інструкцій» А. Содомори, які виходять за межі передмов і приміток, стають есеями, розвідками, публічними лекціями, подорожніми розмовами в авті чи приватними бесідами за чаєм, стереотипні уявлення про античний світ були би живучими, і важко було би дійти до усвідомлення того, що античні – насправді не старші, а молодші від нас на дві тисячі років: свіжіші і гостріші у своїх судженнях, відкритіші і первинніші у своїх почуваннях, мають більше здорового глузду та іронії півтонів... «Не лише конкретна людина, але й загалом людство старіє, тратячи зв’язок із природою, зі собою, затираючи свій зв’язок зі словом», – уже не раз висловлювався пан Андрій. 

До своїх перекладів Содомора ставиться вкрай відповідально – дорожить кожним знайденим образом і про кожен із них може розповісти історію обсягом із розвідку. Світ античних авторів для нього – таки справді все-світ, універсалія людської екзистенції, максимально повна і гарна панорама людської душі (як би затерто не звучали ці формулювання). У Львові вже давно ходить притча во язицих, що як тільки у висліді якихось мислительних розмов товариство доходить того чи того важливого екзистенційного висновку, реакція Содомори завжди така, що, мовляв, нічого нового, це хвилювало ще античних, і вони про це влучно і талановито (на)писали. А далі – цитата латиною/грекою, відтак українською, і в кінці зазначення автора, твору і точної його частини/розділу. Все це миттєво, напам’ять, а найголовніше – абсолютно легко, схоже, як хтось інший розповідає про улюблений сорт вина або ділиться враженнями про мандри в улюблені локації нашої планети. 

Дихання тексту, чуття мови, а також чуття зорові, і особливо слухові, врешті, певна синестезія світовідчування – це те, що цікавить Содомору-перекладача, а водночас Содомору-дослідника, а врешті, Содомору-актуалізатора, «оживлювача» античних текстів, які, за його задумом, мають якнайкраще, а отже синкретично-інтермедіально-гармонійно промовляти і звучати сучасному українському читачеві. Так-так, це не загальник, а цілком конкретна категорія людей – культурно закорінений і природний у своїх життєво-духовних запитах читач, homo legens. Не конче учень гімназії, який має для іспиту зазубрити фрагмент тексту латиною (і гімназій таких уже нема), не конче студент класичної кафедри, на якій не раз вчать вистукувати ритми, а не читати антиків, насолоджуючись (sic!), не конче гурман-сноб, який оцінює, і прицмокуючи, критикує... Просто читач, який, взявши в будь-якій філії публічної бібліотечної системи свого міста том Овідія, Сенеки чи Горація, зустріне не заскорузло-забутого автора, а здобуде співрозмовника, друга і навіть суперника (як висловився колись про Б.-І. Антонича Юрій Андрухович). 

Десь так із Гесіодом – першим античним автором, про якого відомо, що був історичною постаттю (на відміну від Гомера – може, збірного, може, уявного та мітологізованого автора). Зазвичай його «Роботи і дні» (дотепер більше відомі як «Труди і дні») вивчають усі, кому довелося проходити курс античної літератури в університеті. Через поданий у хрестоматіях фрагмент «Робіт...» Гесіод чомусь став стереотипом промовця-моралізатора, що, зайнявши певну риторичну позицію, навчає ефективного розпорядку в роботі і дає життєві поради з висоти власного досвіду.

А виявляється, що все це не зовсім так. Руйнує цей стереотип історія створення «Робіт...» – це не схоластична модель і спосіб показати своє становище, а доброзичливі у своїй практичності поради братові... Практичність – не лише в технологіях, тому, як поводитися з тілом (своїм; землі; будинку; знарядь), але й у тому, як поводитися з душею. Душа і тіло – нероздільні, взаємопов’язані, працюючи із землею, на землі – пізнаєш себе в природі, працюєш психологічно... Тут якраз укорінена чи не найважливіша ознака античного світовідчування, і, власне, читаючи Гесіода, чи не найкраще чути й видно контраст із тими зміщеннями, які, врешті, поступово ставалися у цивілізаційній еволюції, перетворюючи літературу із рефлексії про зцілення (духовне/культурне/емоційне/повсякденне) – на предмет споживання. Саме тому Андрій Содомора, говорячи про свій переклад Гесіодового твору «Роботи і дні», жартома хвилюється, фірмово усміхаючись, аби хтось не сплутав і подумав, що це твір із назвою «роботи і дні». 

Якщо ж про роботів і різноманітні сучасні технічні способи представлення і переживання гостросюжетних історій, батальних подій, пристрасних емоцій, то засобами слова Гесіод творить те, що сьогодні ми радше пасивно споживаємо: 

От яка сила до бою страшного з Титанами стала: 

В кожного – в дужих руках важенний скелі уламок. 

А проти них – рішучості сповнені грізні Титани 

Вже шикували ряди. Силу рук являли страшливу 

Ті, як і ті, – й заревло в неозорому безкраї море, 

Важко зітхнула земля; здригнувшись, у широчінь всю 

Ахнуло небо й затрясся Олімп до самого коріння, 

Щойно зітнулись вони. Аж до Тартару, вкритого млою, 

Струс цей сягав – тупіт ніг луною там оддавався, 

Бою оглушливий грім, разючий ляскіт ударів –  

Одні на одних вони цілі гори із грюком метали, 

Крики з обох сторін ударялись об зоряне небо, 

Крики ті, гуки зливались в одне дике ревище бою. 

(«Походження богів», 674–686) 

Схожу, як із Гесіодовими поемами, маємо ситуацію з читанням Овідія – не лише одного з найвидатніших авторів римської літератури золотого періоду, але поетом-класиком усіх часів, якого Тарас Шевченко назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної» (не востаннє, певно, тому, що мав із ним суголосний досвід заслання і натхнення тримати гідність у цьому викликові долі). 

«Любовні елегії» Овідія, писані в розквіті юності, здобули реальну читацьку популярність авдиторії авторових ровесників, і, напевно, сьогодні теж могли би сприйматися досить фривольно з огляду на тематику. Та одна річ, що для читання римських – хай і золотого віку – версифікаційних форм треба відновити читацький навик, а інша річ, що для, скажемо так, творчо-адекватного контакту з Овідієм треба налаштуватися на відповідну інтонацію – інтонацію, яка, без сумніву, веде до наративу любощів, але передусім затримує на собі, затримує на якомусь абсолютно тонкому співзвуччі настроїв між світом усередині людини і світом назовні, що його людина пізнає щодня і щодня його потребує: 

Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно, 

Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям. 

Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце, 

Й досвіток, що на межі: вже не ніч, ще не день. 

Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку: 

Милого захистку тут цнота шукає тремка. 

Я зацитував би й другу частину цього тексту («Любовні елегії», І, 5), який, до речі, виділяє і цитує повністю у передмові Андрій Содомора, але ви ж зробите це самі, знайшовши і розгорнувши цю вишневу книжку... 

Так от, із плином часу і динаміки наших рецепторних акцентів увага до майже непомітних граней Овідієвих елегій трохи притуплюється: підозрюю, що немало з нас по-читацьки зіжмакує «описи» і переходить до «головного». Хоча «любовний» Овідій занадто не завуальовує і надмірно не метафоризує любощі, проте читаючи його тексти, розумієш, що вони також і про невловимі моменти очікування, настроювання і пере-живання зв’язку. А це немале завдання для перекладача – не переважити одного над іншим, настрою – над з’єднанням тіл, запаху «спітнілості» – над запахом вечора, що розгортається за вікном. 

Любовна тема не є для Овідія обмеженням, тут він знаходить простір для ненав’язливих сентенцій-порад (наприклад, у наступному творі – поемі «Мистецтво кохання») і навіть експерименту з жанром елегії, що, втім, може відчути справді добре очитана в грецькій і римській літературі людина. Бо, попри відкритість до принад міста і реалізовані пориви молодої людини, освіта, закоріненість у культурі, інтерес до роботи зі своїми текстами мають в Овідія перевагу. 

Врятований текст найвідомішого Овідієвого твору – поеми «Метаморфози», яку автор перед засланням із відчаю знищив, але збереглися копії, – засвідчив глибини авторового світовідчування. По суті, бачимо відому і природну еволюцію поета (знану нам із біографій ближчих за часом авторів), коли, досягши зрілості, творчість інтелектуалізується, а радше звертається до антиномій і неминучостей екзистенції, її драматизму і навіть трагедійності. Невипадково у «Метаморфозах» помітним є перегук із давньогрецьким трагіком Еврипідом... 

Явище метаморфози стало для Овідія тою оболонкою, тим специфічним шатром, яке помістило в собі своєрідну поліфонію людських переживань глибшого і вищого порядку. Годі й розводитися про те, що це – своєрідне архетипне багатоголосся людської екзистенції, яке сьогодні може бути предметом психологічного занурення, шляхом до глибшого розуміння себе, більшого занурення в себе. Недарма «Метаморфози» справили один із найбільших впливів на світову літературу. 

Поема Овідія не містить якихось формул, що їх можна розтиражовувати, вилущивши з цілісного наративу цього насправді великого твору. Натомість рефлексії, що могли би такими формулами стати, асоціюються з твором римського імператора і мислителя Марка Аврелія з назвою «Наодинці з собою». Втім, як показує і доводить перекладач, дослідник і коментатор цього твору Ростислав Паранько, це не зовсім так. Аналізуючи цей ретельно, вдумливо і дбайливо перекладений текст, він неодноразово акцентує на потребі сприймати його автентично – як виплід живої думки, як певне наративне перетікання рефлексій одна в одну, коли важить не лише знайдена точка-пуант, «крилатість» фрази, а також шлях до неї, настрій рефлексії, якого в письмі шукав цей автор. 

Письмо як стан – характерна ознака проб (кажучи по-монтенівськи) Марка Аврелія. Достеменно не відома точна генеза цього твору, але за одним із дослідницьких припущень це був текст передусім для себе, хоча він і не щоденникового плану. Що цікаво: майже повністю базуючись на поглядах і світоглядних переконаннях інших мислителів, зокрема стоїків, по суті, бувши втіленням авторитетної традиції, Марк Аврелій найбільше прилучився (так виглядає, що мимовільно) до її помноження. У «Наодинці з собою» знайдемо не лише думки про людські чесноти, рефлексії про ті чи ті моральні вибори, але також вільніші міркування, без конкретнішої мети-фокусу. 

Попри те, що Марк Аврелій упродовж багатьох століть є знаним і популярним у світі, його твір неодноразово перекладено академічно, а також адаптовано-популяризаційно, робота Р. Паранька, що побачила світ 2019 року, є, по суті, першим його авторитетним перекладом українською мовою. Пан Ростислав є соратником старшого на покоління Андрія Содомори, творячи з колегами по цеху Уляною Головач, Дзвінкою Коваль та Маркіяном Домбровським феномен львівського середовища перекладачів-класиків. А це означає – не просто мати вишкіл і професійні компетенції, а робити свою справу занурено, відповідально, а головне – натхненно. 

Перекладацькі та дослідницькі стратегії Содомори та Паранька різняться: пан Андрій ставиться до перекладу як до письменницько-творчої нагоди (лише застережуся, що задалеких «польотів», характерних для інших письменників-перекладачів, у Содомори нема), а пан Ростислав є втіленням наукового підходу. Це помітно не лише через те, що видання Марка Аврелія містить відповідний науковий апарат, але й у перекладачевій потребі бути максимально коректним у стосунку до оригіналу: точні термінологічні відповідники, збереження живого, автентичного стилю автора. Сповнена творчих ідей і філологічного чуття перекладацька концепція Ростислава Паранька, яку обґрунтовано у передмові, орієнтована на багатство української фразеології, живість вислову, неускладненість формулювань (щоб зробити легко, буває не раз важко). 

Врешті, український читач Марка Аврелія – крізь призму філігранної роботи перекладача – матиме нагоду не лише порозважати «наодинці з собою», але й налаштуватися на автентично передану стилістику авторського наративу, а це потребує неквапності і занурення. Як на мене, добра та актуальна нагода... 

Сказати в короткій рецензії a priori не вдасться багато. Вдасться хіба що натякнути на ті можливі горизонти, які розкривають, запрошуючи до читання, живі тексти вишневої серії «Бібліотека античної літератури». Бо мета цього проєкту – не провокувати купівлю, колекціонування і зовнішню презентативність. Мета – читати, співпереживати, пригадувати, відсвіжуватись і духовно молодшати на дві тисячі років. 

Скорочений варіант рецензії опубліковано у виданні: 

Український BEST. Мініенциклопедія книжкового дворіччя: 2019–2020 / Упорядкування, редактура, коректа: О. Родіна; Робота з авторами: О. Найдюк; Художнє оформлення: Д. Родик. Київ: Майстер Книг, 2021. С. 23-27.