Посестри. Часопис №35 / У мене немає дому

Трамвай із номером 1 їде центром Кракова. Обганяє карету, запряжену білими конями. Проїжджає повз фонтан, там на лавці цілуються закохані. З-за повороту виходить екскурсовод, піднявши вгору яскраву парасольку – веде групу туристів у напрямку Вавелю. А трамвай неспішно їде далі. Біля вікна сидить моя доня, я – поряд із нею, тримаю її за руку й кажу: 

– Глянь, на тому будинку наш прапор!

– Блакитно-жовтий, тут так багато блакитно-жовтого, – всміхається доня і додає: – поляки нас люблять.

Навпроти сидить дідусь у капелюсі. Давно спостерігає за нами, надто пильно, мені від його погляду ніяково. Трамвай зупиняється, дідусь нахиляється ближче до нас і промовляє повільно і чітко, тому я чудово розумію його польську:

– Я хочу вибачитися за те, що путін зробив із вами.

– Ви не винні, винні росіяни, – відповідаю українською.

– Ні, – хитає дідусь головою. – Весь світ винен у тому, що в вас немає дому…

У мене немає дому. Ці слова пронизують наскрізь. Як дідусь зрозумів, що в мене немає дому? На зупинці заходить вагітна жінка, я хочу звільнити їй місце, та вона зупиняє мене усмішкою: не треба – і йде далі, сідає позаду нас. Вона теж знає, що в мене немає дому? І та пані, що сидить попереду: в гарному платті, з зачіскою, таке враження, що їде в театр чи на концерт. Вона час від часу поглядає на мене чи мені лише здається? Можливо, пані теж бачить мій біль? В очах, у жестах, як? Чим я видаю те, що трапилося зі мною? 

– Пшепрашам, – каже на прощання дідусь і виходить на наступній зупинці.

А я закриваю очі – це єдина можливість не заплакати. Трамвай із номером 1 рушає вперед, а мої думки летять назад. Я втекла від війни так далеко – з Ірпеня у Краків. А війна все одно зі мною, кожної миті зі мною. Розриває зсередини, зрадницькими сльозами, як от зараз, підступає до очей. Війна не дає мені спати, війна не дає мені жити, навіть тут – на мирних польських вулицях. Донечка моститься мені на коліна і засинає, я цілую її в тім’я, вдихаю запах її волосся, намагаюся всміхнутися. Але замість усмішки – сльози з очей. Я не втримала їх. Не змогла. Згадала чоловіка і зрозуміла, що пам’ятаю його очі, але вже не пам’ятаю, як він пахне  Які на дотик його руки? Як це, коли він мене обіймає? А коли сердиться? Коли ми сваримося? А потім миримося? Я починаю забувати, як то – бути разом. І ми не бачилися лише три місяці – з дня, коли він пішов у військкомат. Що буде, якщо наша розлука триватиме пів року? Рік? Більше? Ні, не можу про це думати. І не хочу його забувати. Не хочу, щоб забувала доня. Щодня кажу їй, що татко захищає нас від російських окупантів, захистить, переможе і приїде до нас у Польщу, і тоді всі разом – у рідний Ірпінь. А донечка все повторює: «Чому тато вибрав бути військовим, чому не вибрав бути просто людиною?» За три місяці я так і не знайшла слів, щоб відповісти на це питання. У мене в телефоні є фото – теж трамвай, тільки їде він із Пущі-Водиці у Київ, за вікном – сніжна зима, чоловік і доня сидять майже так само, як зараз ми, доня обіймає тата і щось шепоче йому на вухо. Я фотографую їх і кажу: «Більше двох – говорять уголос!» Ми сміємося, ми щасливі, ми не знаємо, ще через два тижні росія нападе на Україну і зруйнує наше «ми». 

Я так часто чую від знайомих і друзів: «Головне, що ви живі, ще будете разом і дім свій відбудуєте, це дрібниці». А я не вважаю, що це дрібниці. Бути окремо і не мати дому – це не дрібниці. І дім – це не про матеріальне. Але як пояснити тим, хто не втрачав? Що дім – це про найдуховніше, що в нас є, це про наші мрії. Мрії, які от-от могли статися, але не сталися, розпалися на шматки, як вікна, двері і стіни мого будинку. Ми купили цей будинок рік тому – маленький, красивий, із крихітним, але нашим двориком. Ми робили ремонт, сварилися з чоловіком за колір стін і розмір плитки на підлогу, ми мріяли зробити дерев’яну терасу і пити на ній каву вранці, ввечері – липовий чай. От тут була би будка нашого білого собаки. Он там – гойдалка для донечки. Тут я би посадила квіти. А та найменша кімнатка – то мій кабінет. Усе життя мріяла про свій кабінет. Щоб дубовий стіл, полиця з книжками і якась абстрактна картина – коли запнулася, не знаєш, що писати, задивилася, задумалася і от – осяяла слушна думка. 

Ми майже закінчили ремонт, майже втілили мрії в життя. Майже. 14 квітня, в день народження мого чоловіка, ми мали святкувати новосілля. Натомість 14 квітня друзі вислали нам фото нашого понівеченого будинку – вибиті вікна, двері, дірки від куль і уламків у стінах, зім’ятий паркан, а на воротах російською мовою напис «міни». От так був дім, а тепер – нема дому. Ні дому, ні життя, яким би я зараз могла жити, якби 24 лютого не сталося. Хоча сам факт життя в мене є, як і сам факт дому – чотири стіни, дах дивом уцілів. Але… я це домом тепер не відчуваю, як і не відчуваю повною мірою життя. 

Трамвай із номером 1 доїжджає до кінцевої. 

–  Вставай, донечко, ми приїхали, – шепочу.

–  Додому? – сонно питає доня.

–  Ні, у нас немає дому…

Краків, червень 2022 року

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури