Посестри. Часопис №33 / Початок романтизму. Із книжки «Історія польської літератури»
Початок романтизму: Казімєж Броздінський
Казімєж Броздінський (1791–1835), уже згаданий як автор оди на честь праці Лінде, – сьогодні призабутий поет. Народився у Малопольщі. Син убогого шляхтича, швидко втратив матір, невдовзі й батька; залишився з неприязною до пасинків мачухою. Бродзінського виховували прості люди, тому ще в дитинстві він переконався у їхній природній доброті та навчився шанувати художню цінність фольклору. Згодом потрапив до школи, де погано вчився. Малопольща була анексована Австро-Угорщиною, тому навчання відбувалося німецькою мовою, застосовувались також тілесні покарання за будь-яку провину. Під впливом брата і німецьких книжок, прочитаних добровільно, а не з примусу, несподівано відбулися зміни. У період існування Варшавського князівства Бродзінський вступив до лав польської армії, брав участь у поході Наполеона на Москву, у відступі, у Битві народів під Лейпцигом. Пізніше мешкав у Варшаві, став учителем, членом Товариства друзів науки.
Окрім класичних од, повʼязаних зі стилем, що домінував у колі Товариства друзів науки, писав ідилії та вірші, стилізовані під народні приспівки. Найбільшу славу здобула ідилія «Wiesław» («Вєслав», 1820), до такої міри, що навіть затьмарила решту творчості і Бродзінський став «автором “Вєслава”». Цей твір має розбудовану фабулу. На початку бачимо сцену, як багатий селянин Станіслав рахує гроші. Він дає їх своєму вихованцеві, сироті Вєславові, щоб той купив двох коней. У зв’язку з цією подією у родині пригадують минуле та обговорюють плани на майбутнє, один зі спогадів старої господині сягає часів повстання під проводом Костюшка. Тоді пропала безвісти їхня донька, а мати і батько досі не можуть пережити цієї втрати. Друга донька – ще дитина, їй лише дванадцять років, але в родині хочуть, щоб Вєслав у майбутньому одружився з нею. Вєслав вирушає в дорогу, а коли повертається з купленими кіньми, у далекому придорожньому селі його запрошують на забаву, де він слухає пісні, танцює. Вєслав закохується у красуню Галину. Прибуває додому з важким серцем, сумний, зізнається у тому, що сталося. Старий мудрий сусід радить йому освідчитися і бере на себе обов’язки сват, вони їдуть з піснями. Виявляється, що красуня Галина – сирота, її виховала добра жінка, що знайшла дівчину та турбувалася про неї. Коли Галина разом із Вєславом їдуть до його садиби, усе навколо здається їй знайоме. Виявляється, що вона є тією донькою, яка пропала багато років тому.
Це сентиментальна розповідь, у багатьох місцях прикрашена слізливими сценами, має викликати сльози. Спосіб зображення глибоких почуттів простих людей позначений виразним упливом ідилій Соломона Ґесснера, хоча приводи для плачу тут відтворені більш переконливо. Крім того, з’являється регіоналізм, краківський фольклор і народні звичаї, соціально-побутові пісні, повʼязані з розвагами та сватанням. Психологія постатей вимальована тут набагато глибше, ніж в ідилії «Лаура і Філон» Карпінського, де єдиним приводом для суперечки є запізнення на побачення під явором та ревнощі. Ця фабула має також історичний контекст, якого не було в ідилії Ґесснера, адже тут реалістично відтворено жорстокість російських військ щодо селян. Село було пограбоване та спалене, військо гнало перед собою переляканих людей. Потім мати безрезультатно намагалась знайти загублену дитину. Підкреслено також патріотизм селян: ми дізнаємося, що у той час Станіслав бився під проводом Костюшка.
Казімєж Бродзінський був також автором праці «O klasyczności i romantyczności tudzież o duchu poezji polskiej» («Про класичність і романтичність, тобто про дух польської поезії»), опублікованої 1818 року. Бродзінський вважає, що класичність і романтичність – це два різні шляхи, які вимальовуються у польській поезії. Класичний шлях окреслений досить чітко, в історії Європи встановлений від появи грецької поезії, спонтанної і природної, зміцненої в Римі, потім підхопленої Францією, особливо у часи Людовіка XIV. У польській літературі надзвичайно важливою була творчість Яна Кохановського, після нього – Шимоновича, потім настав період занепаду, після якого зʼявилися поети, представники станіславівського класицизму, що творили за панування Станіслава Августа, – Нарушевич, Красіцький, Трембецький. Другий шлях – романтичний – вимальовується слабше, це лише стежка, де чекають пригоди, повʼязані з поверненням до витоків, до народної поезії, а за посередництвом поезії – до національного коріння. Її проклали німці, а унаочнюють зразки давньої героїчної лірики, як, наприклад, скандинавська «Едда» та, звичайно, згідно зі смаком епохи, «Пісні Оссіана». Польська поезія має віднайти давній лицарський дух та містити християнські мотиви.
Ідилія «Вєслав» не мала б такого великого значення, якби не той факт, що Бродзінський був першим, хто сформував програму романтизму на майбутнє. Автор надихався філософією Йоганна-Ґотфріда Гердера, який бачив словʼянські народи працьовитими, мирними, аграрними та навіть занадто гостинними. Бродзінський також покликався на Мадам де Сталь та її книжку «Про Німеччину». Він не був оригінальний, але запропонував ідею нової естетики. Водночас Бродзінський радив не протиставляти ці дві течії, бо кожна з них має свої переваги і кожну з них можна культивувати. Класична традиція вже існує, не треба з нею боротися, як і не треба протиставляти «французьке» і «німецьке» та наслідувати їх, адже можна від одних і від інших багато чого навчитися та шукати власний шлях розвитку літератури. «Поезія – це дзеркало кожного століття і народу, так само, як кожен під іншим небом має інші звичаї», отож польська поезія має знайти власний характер. Треба створити «поезію народу», відкрити власну версію середньовіччя, переказати легенди, віднайти власне уявлення Бога і християнства. Як і Гердер, Бродзінський бачив народ крізь призму ідеалізму, як «вроджену ідею», яку треба втілити.
1818 року Бродзінський вдало визначив майбутнє польської літератури, хоча не передбачив одного, що разом із появою Міцкевича почнеться затята боротьба класиків із романтиками, а, може, інакше – бій молодих романтиків із міцно закостенілими класиками.
Мозаїка ідентифікації
У феодальному становому суспільстві культурне значення має насамперед ідентичність вищого класу, що має доступ до культури письма та створює тексти і літературні твори. На східних теренах Речі Посполитої склалася особлива ситуація: шляхта, незалежно від історичного етнічного походження (окрім польського, також литовського, руського, татарського чи іншого), протягом кількох століть ідентифікувала себе з польською мовою та культурою, що було повʼязано з державністю та приналежністю до освіченої політичної і культурної еліти. У Речі Посполитій шляхетський стан був досить великий, а приналежність до нього досить нестійка, адже не вистачало однозначних критеріїв, окрім традиції роду та історичних привілеїв предків. Сини з бідніших родин намагалися працевлаштуватися у державних установах, у римо-католицькій церкві або війську, поповнюючи ряди інтелігенції, хоча й далі відчували приналежність до шляхетського стану. Втрата державності відбулася у момент, коли польська культурна ідентичність була вже розвинена, мала історичну свідомість та багатий набір стилів і літературних текстів польської мови. Ця ідентичність відрізнялася від культурної ідентичності в рамках політичних організмів держав, які брали участь у розподілі, тобто Пруссії, Австрії та Росії. На це впливало багато чинників: релігійні відмінності (домінування католицизму на відміну від православʼя в Росії та протестантизму у Пруссії), мовні (самостійність щодо німецької і російської мов) і, нарешті, зовсім інша демократична політична традиція. Усі держави-загарбники мали імперсько-авторитарні амбіції, міцну централізовану владу, що ґрунтувалася на успадкуванні трону в межах династії, натомість у польській традиції від XVI століття розвивалася особлива форма парламентаризму – шляхетська демократія.
Відхід від феодалізму розпочався в епоху просвітництва і продовжувався формуванням капіталістичної економіки в аграрній країні у ХІХ столітті, хоча перебування під окупацією інших держав зупинило процес та не давало можливості приймати самостійні суспільно-економічні рішення. Уже в XVIIIстолітті одночасно з реформами (що виникали з положень Конституції 3 травня) відбулося поширення відчуття громадянського обовʼязку на класи і групи, на які не звертали увагу, яких рідко було чути, їх позбавили права доступу до культури письма (селяни) або оминали з огляду на релігійно-культурні особливості (євреї). Окрім того, на теренах давнього Великого князівства Литовського наклалася складна ситуація етнічної мозаїки і поступового формування національної литовської приналежності (спираючись на мову села), серед східнословʼянських груп – білоруської, а насамперед української. Найбільш драматичний перебіг подій відбувався в Україні. У XVII і XVIII століттях між козаками та шляхетською елітою точилися криваві конфлікти на політичному та економічному тлі, що впливало на зростання почуття окремішності серед двох груп, які проживали на спільній території та у ХІХ столітті були позбавлені власної державно-політичної ідентичності. З іншого боку, польська література дуже сильно впливала на українськомовну літературу, що формувалася у ХІХ столітті.
У двадцяті роки ХІХ століття почала інтенсивно розвиватися фольклористика. Збирали народні пісні, зокрема пісні малоруською мовою. Величезний здобуток на цьому полі мав Зоріан Доленґа Ходаковський (справжнє імʼя – Адам Чарноцький). Він документував народну творчість, вважаючи, що саме у фольклорі збереглися залишки первинної, дохристиянської культури словʼян. Етнографа найбільше цікавила генеза словʼянських народів, а його міркування відрізнялися від панівних поглядів у Росії.
Поети, що походили з України, усвідомлювали складний історичний досвід регіону. З «українською школою» повʼязують насамперед імена трьох поетів: Антоній Мальчевський (виховувався у Княгинині на Волині), Северин Ґощинський (народився в Іллінцях) та Юзеф Богдан Залеський (народився в Богатирці на Київщині), хоча цю літературну групу створили двоє останніх разом із критиком Міхалом Ґрабовським, коли вони навчалися у школі в Умані. Назву групи «За-Ґо-Ґра» утворено з перших складів у прізвищах молодих творців. Поети впровадили до своєї творчості образи природи, історії та народної культури України. Надихаючись творами романтиків (знали з французьких перекладів поеми Вальтера Скотта), митці звернулися до культури рідної землі. Упровадивши мотиви, запозичені з «оссіанізму» й історизму Скотта, вони створили міф України – країни свободи, великих територій, розлогих степів, що їх долали вершники, та драматичних конфліктів кривавого характеру. Поети використовували байронівську форму фабулярної поеми («narrative poem»), яку в Польщі називали поетичною повістю («powieść poetycka»). Оскільки жанр повісті ще не розвинувся, поетична повість, тобто поема, створювалана за зразком творів Байрона, стала одним із популярних жанрів.
Одним із перших був Антоній Мальчевський. У період існування Варшавського князівства 1811 року він залишив Україну, де вчився у Кременецькому ліцеї, щоб вступити до війська. Однак не взяв участі у поході наполеонівських військ на Москву 1812 року, мабуть, тому що був поранений на дуелі, де боровся за жінку. Згодом подорожував Європою у товаристві гарної аристократки. Окрім французької, знав англійську, під час подорожі його зачарувала поезія Байрона і Томаса Мура. У Парижі поет цікавився магнетизмом (Франц Месмер проголошував теорію флюїдів). Ці теорії, часто у поєднанні з містичними захопленнями, були популярні у той час і мали також своїх прихильників у Польщі. Мальчевський вважав магнетизм одним із методів заспокоєння болю, що давав можливість лікувати шляхом магнетичного впливу. Згодом він повернувся на Волинь, там заприязнився із сусідкою, з якою мав нагоду випробувати новий метод: її розхитані нерви заспокоював його магнетичний вплив. Разом із дівчиною утік до Варшави, де познайомився з іншими творцями «української школи» – Ґощинським і Залеським. Помер 1826 року у великих злиднях, його покинула і дама, яка ще раніше отруїла поетові життя.
Мальчевський на Монблан
Антоній Мальчевський був одним із перших, хто підкорив Монблан, ставши сьомою або дванадцятою особою, якій вдалося подолати вершину. У липні 1818 року він прибув до Шамоні, а 4 серпня у товаристві одинадцятьох провідників підкорив вершину, випробовуючи перед тим нову трасу через Шпиль Півдня. У листі до Марка Огюста Пікте, швейцарського природознавця і співзасновника часопису «Універсальна бібліотека», детально описав шлях і показники, зафіксовані під час сходження за допомогою барометра та призми для вимірювання світла і кольорів. Ця інформація набула розголосу серед мандрівників, що цікавилися альпінізмом. У Шамоні він зустрів Базіля Гулла, англійського мандрівника, автора, що описав подорожі до Китаю та Кореї. Генрі Метью в «The Diary on an Invalid» (1820) описав його шлях, а в «Narrative of a Journey to the Summit of Mont Blanc» (1821) Уільяма Говарда можна знайти інформацію про те, що «польський граф» відморозив собі ніс.
Відкриття дикої природи, де не ступала людина, – це одна з романтичних тем. Мальчевський захоплювався горою Монблан, як і Байрон та інші романтичні поети, які мріяли, щоб поглянути на світ, що розкинувся під ногами, так як дивиться людина, що його підкорила, як творець або великий самітник. У листі до Пікте Мальчевський писав: «Свіжість дерев і долин, гарні завороти озера можуть приємно милувати очі й розум, але, залишаючись у середині цього невпорядкованого натовпу гір, цих величезних і безформних брил, які можна побачити серед снігу і льоду, споглядачеві здається, що він є свідком створення речей, коли все, що має людські риси, зникає, ледве можна побачити легкі контури міст, які рука призначення креслить, щоб побудувати у майбутньому; здається, усе передвіщає цю велику годину, і наляканий цією думкою мандрівник похапцем спускається вниз, щоб не розчинитися в океані великих змін, які мають відбутися».
За рік до передчасної смерті (мабуть, від раку) Антоній Мальчевський видав за власний кошт свій основний твір – поему «Maria. Powieść ukraińska» («Марія. Українська повість»). Твір розпочинається з опису козака, що мчить верхи степом. Ми не знаємо, чому він поспішає, можливо, йому подобається швидка їзда, можливо, його кличе безкінечний простір. Образ самотності як безкінечний простір – це основна асоціація, яку викликає степ, хоча й має багато спільного з самотністю на Монблані.
Однак потім з’являється садиба прекрасного воєводи, входить і він сам, пихатий, владний, роздає накази. Його супроводжує син Вацлав. Далі дія розгортається у старому шляхетському домі, де батько, одягнений у польське вбрання, розмовляє зі сумною донькою. Це дійові особи драми. Марію, доньку шляхтича, та сина воєводи, Вацлава, поєднало кохання, вони таємно одружилися. Це розлютило воєводу, він вирішив зробити все для того, щоб шлюб визнали недійсним. У цей момент зʼявляється козак із листом примирення і стверджує: якщо син гідно покаже себе в бою, тоді буде достойний шлюбу. Трохи пізніше з’являється Вацлав на чолі загону, висланого проти татар. Сумна, бліда Марія ще раз зізнається йому в коханні. Потім її батько разом із Вацлавом вирушають слідами давніх лицарів битися із татарами. Події розгораються успішно, але серед усіх витає незрозуміле передчуття нещастя. Друга частина поеми розпочинається епіграфом із поеми Байрона «Корсар» (процитований в оригіналі). Тут переплітаються два мотиви: бою і драми, що відбувається з Марією, яка залишилась вдома. До неї прибувають люди в масках, яких наслав воєвода. Вацлав, що повертається зі славою, застане Марію мертвою. Це лише підступність воєводи, а не справжня перемога. В основу поеми покладено відому історію молодого Станіслава Щенсного-Потоцького про те, як викрали і задушили його першу дружину. Однак дію перенесено у XVII століття.
«Марія» – це поема, що презентує абсолютно новий імпресіоністичний спосіб розповіді. Ми бачимо окремі епізоди: козака на коні, що мчить, кілька замальовок битви, хоровод масок, які наближаються до дому Марії і співають пісні. Сцени вбивства немає. Картини поєднані досить вільно, але цілісні з огляду на настрій. Навіть коли розмовляє закохана пара, над ними витає тінь смерті. Марія бліда, а Вацлав похмурий. Передчуття мучать навіть дитину, яка на питання про те, чого хоче, відповідає так: «Утекти від розпачу», і, не промовивши ані слова, переживає романтичний сплін або трагічні передчуття. Карнавальні маски, повʼязані з польським звичаєм катання на санях, тобто обʼїзду сусідніх домівок по колу, як у хороводі, тут підступні. Їхня веселість несправжня, театральна. Марія кохає Вацлава сентиментально, проте Вацлав нещасливий. «Марія» – це краса суму, хвора краса. Не можна нічого вдіяти, бо сама дійсність є трагічною.
У «Марії» пейзажі України, українські мотиви і фатальні пристрасті формують особливий клімат розповіді. У поемі Северина Ґощинського «Zamek kaniowski» («Канівський замок», 1828) бачимо трохи інший спосіб представлення України. Головні герої – це козак Небаба і його кохана Орліка. Правитель замку, польський пан, хоче одружитися з Орлікою, підступом і силою оволодіває нею. Це провокує помсту і вибух кривавого народного повстання, одним із його ватажків стає Небаба. Однак він є трагічною постаттю, його переслідує постать-привид. Це Ксеня, божевільна, яку він колись спокусив для розваги, а потім утопив.
Поема Северина Ґощинського стосується подій, пов’язаних із Уманською різаниною та повстанням, що отримало назву Коліївщина. Воно вибухнуло під час Барської конфедерації 1768 року і було спрямоване проти польських панів та євреїв. Очолили селянське повстання Іван Гонта і Максим Залізняк. Обидві сторони були неймовірно жорстокі, нікого не шкодували і нищили значні групи населення.
У поемі «Канівський замок» історичні факти представлено досить вільно. Небаба – це не історична постать, а інший ватажок повстання наділений рисами, характерними для кількох автентичних постатей. Тут важливе щось інше: уперше козак стає головним героєм, постаттю із складною психологією.
Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини
