Посестри. Часопис №29 / Монолог для Касандри

Це я, Касандра.

А це моє місто під попелом.

А це мій жезл і стрічки пророчиці.

А це моя голова, повна сумнівів.

 

Це правда, я тріумфую.

Моя слушність аж луною вдарила в небо.

Тільки пророки, котрим не вірять,

мають такі видіння.

Тільки ті, котрі погано взялися до справи,

і все могло відбутися так швидко,

ніби не було їх зовсім.

 

Чітко зараз собі пригадую,

як люди, побачивши мене, вмовкали на півслові.

Обривався сміх.

Розпліталися руки.

Діти бігли до мами.

Я навіть не знала їхніх нетривких імен.

А та пісенька про зелений листочок –

ніхто її при мені не закінчив.

 

Я любила їх.

Але любила з висоти.

З-понад життя.

З майбутнього. Де завжди порожньо

і звідки немає нічого легшого, як побачити смерть.

Шкодую, що мій голос був твердий.

Подивіться на себе з зірок – кричала я –

подивіться на себе з зірок.

Чули і опускали очі.

 

Жили у житті.

Відкриті всім вітрам.

Приречені.

Від народження у прощальних тілах.

але була в них якась волога надія,

пломінчик, що живився власним мерехтінням.

Вони знали, що таке мить,

ох, бодай одна, яка-небудь,

до того як –

Вийшло по-моєму.

Але що з того.

А це моя сукня, обпалена вогнем.

А це моє знаряддя пророчиці.

А це моє спотворене обличчя.

Обличчя, яке не знало, що могло бути прекрасним.