Посестри. Часопис №22 / Хор хлопчиків

                              Пам’яті Ернста Юнґера

 

Це хлопчики, що приручають змій.
Вони безстрашні, і вони співають.
Їх білі сорочки, неначе сніг
над свіжою могилою, літають.

 

Під чорним оксамитом їх штанців
горять коліна, зідрані в походах
на мармурових скелях. Голоси 
тонкі, але ще тонший чистий подих.

 

Їх абсолютний слух гримить, як грім,
від капловухих вух до ніжних ребер.
…Немає фальші в почутті моїм
до Тебе, мій Володарю, до Тебе.

 

О ця любов, холодна і ясна,
ця честь сталева;
немов кристал, солева й крижана
і кришталева!

 

Це ті уста, що закривають шов
на рані сонній;
неначе кров, що крапле з підошов,
стає росою.

 

Це та любов, що приручає змій
і б’є без жалю;
і вбити може, якщо образ Твій
змигне з кришталю

 

і вкаже пальцем на кривавий шлях
поміж покоси,
де сніг лежить на мертвих кораблях
і сплять матроси.