Посестри. Часопис №19 / Маленький мій склодуве

МАЛЕНЬКИЙ МІЙ СКЛОДУВЕ

 

Усе було так просто: пасмо сонця на стіні й високі ноти.

Й ілюмінатор дзеркала у карій рамі: кімнати море хлюпотить,

піниться пил, вируючи на світлі.

 

Це ранок. Точно. Іще не проминула свіжість від води.

Ще все можливо, навіть ти. Усе іще зі мною може статись.

Бо поки ролі тут не роздали, а дійові особи сплять.

 

Але я чую, все найцікавіше не тут, не в цьому кадрі сніданку на траві.

Воно пливе й переливається лиш мить. А далі загусає і мовчить.

Це тільки спогад, маленький мій склодуве.

 

Озирнись, в дзеркальне вічко хтось зорить.

От! Знову! Лише плече його майнуло – й кружалець пустки.

І радіо жучок гуде про п’ять поранених і двоє вбитих.