Посестри. Часопис №28 / Перший вірш без назви

Це серце б’є по очах, серце б’є в костомахи пальців,

у плечах малечі на колінах мам. Невдержимо

живе, помирає щоразу інакше й несамовитіше.

 

Велика, панове, помпа, яка пульсує, мільйони судин,

дверей вибитих, повисмикуваних засувів. Просторінь білих

полотен, і смужок червоних, і стягів чорних.         

 

Це серце б’є так шалено, що може перевернути

дорослого. Золоте серце, де не кинь – золотий ланцюг;

метал у крові. Артерії рухом налиті, причому рух

 

вивірений, рвійний, налагоджений. Без згустків,

це серце могутнє, пропустить усе, що схоче,

якщо розіпнешся на підхожій щоглі. Гучно

 

воно і дзюркюче, і дудонить: па-пам, па-пам, –

якщо тільки захочеш, хоч де відкриєш себе,

газету, плаский екран. Рине ритм незмінно

 

і триватиме безкінечно; є стрічки на фабриках,

винахідливі рóзв’язки, іменини, вітрини –

нова мода й невмирущий калашников, усе 

 

має своє місце. Маєте рацію, панове, маєте

велике серце.