Посестри. Часопис №16 / «Ще вруняться горді Славутові кручі…»

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки замріяна гладь,

та вже проминув тебе птахом летючим

твій час, твій останній. Попереду — падь.

Ще сонце високе, ще небо глибоке,

та серце замало грудей не пірве.

Урвались, подались прекрасні мороки

і щось тебе кличе, і щось тебе зве.

Розкрилені висі твої пронеслися,

попереду прірва. І ока не мруж.

Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,

бо ще ти не воїн і ще ти не муж.

Ревуть пароплави, гудуть паровози,

і аероплани прокреслюють слід.

Чіпляйся за кручу, як терен колючий,

чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

Бо вже ослонився безокрай чужинний

бо вже чужинецький ощирився край.

Прощай, Україно, моя Україно,

чужа Україно, навіки прощай.