Посестри. Часопис №13 / Над річкою, якої скоро не буде

НАД РІЧКОЮ, ЯКОЇ СКОРО НЕ БУДЕ

Коли задумуюсь, а що ж мене потягнуло до Низького Бескиду, на перший погляд – небагато тут чого й є, низькі, зарослі лісом вершинки, як долинки у Забежові що під Краковом, то була це Пустка. Простір, вільний від людини, в силу цих обставин є ближчим до Природи, ліс, скрізь який будеш йти день і легко не вийдеш, а можеш й кілька днів, великих здібностей не треба, щоби не загубитися, хоча буває, що люди, стурбовані склеюванням сторіз в інстаграмі, зазвичай – з міста, гублять у лісі орієнтацію і у паніці блукають.

Я втікав з міста, задовбаний зіпсутим повітрям, надлишком світла, вічним галасом та звичайною людською агресією, яка виникає, очевидно, з надмірної концентрації людини на квадратний метр. Змучений містом, шукаєш спокою і тиші, простору, вільного від скарг та проблем, штучно накачаного щастя, гарячкової релігійності у кожному журналі і багатьох інших дивовижних винаходів цивілізації. Хочеш зануритися хоч на мить у Природу, яка живе собі без людини. Людина, якій набридло місто, шукає контакту з Нею. Вона є Богом, фундаментом і до Неї маємо молитися – і цю очевидність людство діловито замітає під килимок. Без Природи – здохнемо, байки про втечу на Марс…, мало залишилося місць, де можна переконатися в існуванні натуральної екосистеми, з якою треба рахуватися, щоби вижити. Це вчить смиренності.

Низький Бескид тридцять років тому, коли перший раз ступив до нього, був Пусткою, місцями й далі нею є (як довго?). Пустка притягувала як магніт, згодом дізнався, що вона не завжди була такою порожньою. Моя родина походить з сондецького села[1], карпатські горці, так звані Ляхи. Кожні канікули, свята, щоб там не було, весілля, хрестини, похорони, до п’ятнадцятого року життя проводив на селі, у бабці, матері батька та тітки, її дочки. Мати моєї мами жила біля Старого Сонча, тоді вже там було тісно, а зараз це місце змінилося на алею підміських продуктово-будівельних магазинів. Може, це добре, може – погано. Бабця, а не дідусь, була справжнім літописцем роду, тому для жінок завжди повага, ніхто тут на жінку руки не піднімав. Можливо, це не ідилія – мої канікули серед сондецьких долин; як у житті, добре й погане, раз нудно, раз цікаво, але фоткі маю з тих часів гарні. Пагорби, корови на зелених пасовищах, курки на подвір’ї, качки на обійсті, сади, повні старих дерев, маса сливок та яблук, собаки, коти, слимаки, свині, маленький ставок, за шопою борони, саморобний трактор і великий гарман, де молотилося збіжжя, кошене тоді косою, сам в’язав перевесла. Господарка як з дев’ятнадцятого століття, глухомань як у «Коноплянці»[2], але панував святий спокій, тишу далекого молота перебивало щебетання птахів і дзижчання джмелів.

Цивілізація — це валик, який дробить послідовні шари земного тіста. Згадування раю відходить у непам’ять. Гарна (з перспективи міської людини) піщана дорога заросла асфальтом, проведено газ, зроблено каналізацію, поділено поля, продано ділянки. То ж гарна мальовнича околиця, хто б не хотів мати будиночок на вершині пагорбу з видом на озеро, води якого тягнуться аж до сондецького горизонту.  Процес був ледве помітним, але тривав, село ставало підміською спальнею, ліс – парком, пасовище – земельною ділянкою для тридцятип’ятиметрових будинків під оренду. Зникла Пустка, порожній, темний, тихий пейзаж, ніхто не оре коровою – і добре, а може, ні, хто знає? У місті хочуть жити як у селі і пити молоко від корови, реставрувати старі хліви, на селі роблять дизайн інтер’єрів, щоби нагадували міський апартамент. Світ не перший рік робить сальто через голову.

Стукнуло мені п’ятнадцять років, і я усвідомив, що тікаю з міста на село, щоби опинитися у кліщах чогось більш страшного – передмістя, спальні, у якій нема міських зручностей, але ти позбавлений сільських принад, контакту з Природою. Пора було рушати далі, припинив відвідувати Сондеччину і ухиляюся від неї, хоча й люблю пов’язані з нею спогади.

Їздив Польщею потягом, потім Європою автостопом і знову Польщею, цього разу велосипедом. Нема кращого транспортного засобу для пізнавання світу. Посуваєшся жваво, навіть не маючи навичок, робиш щоденно сімдесят кілометрів, при чому їдеш зі швидкістю, за якої не зникають деталі краєвиду. Низький Бескид був близько і був настільки дикий, зарослий, порожній, що можеш стати де завгодно і розбити бівуак на березі річки, завтра поїхати далі і вискочити на іншу порожню галявину, жити як кочівник, анархіст. Тоді вперше побачив руїни будинків і зарослі сади, але де їх нема, під Краковом також повно халуп і нічиїх льохів. Кам’яні колодязі у лісі не викликали зацікавлення. Маю досить обмежений спектр бачення, але певно це таке у кожного, бачимо те, що хочемо побачити, те, що нам потрібно, чуємо те, що нам пасує. Пережита дійсність – це проєкція, кінофільм, прокручений у мозку – так каже наука. Пустку Низького Бескиду споживав як щось очевидне, ось безлюдні рубежі краю, дичина, до якої не досягнула цивілізація, як то кажуть – Дикий Схід.

Одного разу потрапив до Новиці, укритої в горах, гарного дерев’яного села, тоді ще безлюдного. Жили у Новиці тільки музиканти у двох розташованих навпроти річки будинках, біля дороги на сім бродів і маленького цвинтаря, на котрому стояли хрести, кожен з косою перекладиною, звідки тут щось таке? Болек, господар однієї з халуп та втікач з міста від десяти років, відкрив мені очі на зарослі підвали, здичавілі сади, придорожні хрести з виламаними перекладинами. У Новиці відбувалися регулярно православні свята, пізніше довідався, що половина мешканців – активні релігійні лемки. Екзотично, подумав я, а вони молилися навколо священного джерела, мурованої криниці серед полів, потім я пив з нього воду, якою запивав горілку, повертався до міста з багажем світлин і про все забував. До Новиці заглядав при першій-ліпшій можливості, мріяв тут поселитися, шукав землю і навіть знайшов – гарну, бо під лісом і з лісом, з видом на долину. Вже побував на городі, вже з гускою привітався, якір був майже закинутий, коли тимчасом, а тимчас у бескидських умовах є цінністю умовною і може тривати від місяця до кількох років, долину ріки Ропи залило, і за горою утворилося чарівне озеро. Звичайно, землі навколо були загосподаровані, і зелене лісисте узбережжя було поділено на сотні ділянок. Цей тренд і зростаючий фейм Новиці як культового місця послужили причиною того, шо відрізана від світу тиха й порожня долина заселилася прибульцями з міста. Пагорби було поділено на кавалки, збудовано хатинки, деякі гарні, у підгалському стилі[3], інші загорнуті у білий сайдинг. Абсолютне будівельне свівілля, хто з чого мав – з того й зробив, адже відомо, що боролися за свободу, то хай кожен робить що хоче, але ж це знищення давніх, вписаних у краєвид екосистем, підрізання коренів дерева, щоби розширити ділянку, бо треба збудувати гараж. А те дерево колись засохне і впаде на дах. Новиця перетворилася на курорт, дорогами якого їздять стада позашляховиків.

Вірний пісні у серці, далі шукав Пустки, але вже трохи без надії, скоріш просто пересувався вперед, поглинаючи краєвиди, аніж закидаючи якір, мрія про дерев’яний будиночок над річкою ставала далеким спогадом. На щастя вистачило вирватися з Новиці, проїхати кілька селечок далі – і був де треба. Влаштовувався часом на Чорному, пам’ятаю – приятель поруч жив у вігвамі, обвішаному коров’ячими черепами, а далі був знаменитий будинок, у якому Стасюк[4] сидів два літа. Чорне – відрізане від світу, самітне, трохи похмуре, з гарним потічком, що в’ється дном долини, тоді пастухи над ним жили і було тільки дві хати – дві хати на все село і яка велика Пустка! Чи усе, що є гарним, мусить скінчитися? Бо і до Чорного приповзла чума джипів, форсуючих потічки. Пора було рушати далі, до Бескид, влітку, найчастіше на Солинське озеро.

Солина була тоді знаним курортом, але за її «брамою» тягнулося дике поле, вистачало заїхати на другий кінець озера до Грефту, хутірця з кількома хатинками, що пам’ятають останню чверть минулого століття – і вже відчуваєш чудовий аромат Пустки. Ми винаймали човни у маленькому порті, біля берегу зазвичай гойдалося кілька дерев’яних вітрильників, потім плили на дальній, на годину веслування, мис з маленьким, більш кам’янистим, аніж піщаним пляжем. З одного боку широкий горизонт на озеро, з другого затока, яка вривається в ліс як Амазонка, вище стає рікою, потім струменем, шукаючи витоку, я знайшов у його річищі геть заіржавілий маузер. Повертаючись, натрапив на старі сліди та залишки фундаментів, між якими росли дерева і стояв могутній бик, тривав гін, пристрасть вирувала у ньому настільки, що він не боявся людини, яка є найбільшим хижаком у світі. Я ступився поволі, він дозволив мені то. Вночі все навколо вило, ричало, вирувало, малі тварини виходили з води і скакали до неї з плюскотом, ліс кипів життям, хтось вмирав, хтось народжувався, на березі навпроти було джерело чистої води, у лісі гриби. На мисі ціле літо жив знайомий художник. Він був завзятим рибалкою, тож цілими днями стирчав з вудкою й ловив, а потім прилаштовував рибу на ватрі. Я довідався, що колись тут всюди були села і жили люди, на дні озера далі стоїть костел, який не встигли розібрати та перенести до іншого місця.

З плином часу людей на озері прибувало, вітрильники ставали більшими і гарнішими, ліс позаростав людськими відходами, ніхто не переймався тим, щоби їх закопати. Гарні пагорби, на яких випасалися корови, були поділені на відпочинкові ділянки, з можливістю побудови альтанки, але усі нехтували правилами й ставили конкретні будинки. Солина, курорт за часів ПНР, стала луна-парком, копією «рибацького» села на узбережжі. Можеш насолоджуватися усіма принадами Балтики, всісти на чортове колесо, полетіти на банджі, поїсти риби у пабі, який виглядає як піратський корабель, ввалити кулаком у шкіряну кулю, купити бартку, картинку з Папою римським, зробити фото з піратом, купити мокасини, осципки, і всюди навколо вібрує мантра «кинь монету, кинь монету». Дикі Бескиди, у вісімдесятих порожній фронтир, наповнені хіпі, диваками, художниками та втікачами з міста, зазнали дегенеративного скурортовіння, левел Закопане, який, як відомо, був селом, улюбленою криївкою митців Молодої Польщі, а тепер є туристичним молохом, безконтрольне будівництво і хабарництво, бо що ж інше, призвело до спустошення усього, що було гарного і Порожнього.

Одного разу в дорозі до Солини проїжджали з приятелем через найнижчу частину Низького Бескиду. Не хотів заснути за кермом, тож приятель-гей розповідав, що в універі мав колежанку, яка у нього закохалася, а її батько був шефом мисливського гуртка у бескидській глухомані і організував їм живописний пленер, ну це вона батька змусила, бо думала, що щось з того буде, що приятель з нею…Тим часом він заприязнився з колегою, який був сторожем того будинку й мешкав у сусідній хаті. Не йшлося про те, що чувак на нього клюнув, але той мав самогонку, а він тоді вичавлював з себе свою ідентичність і хотів набухатися. Виникла пропозиція відвідати одне з нанизаних на бескидську петлю сіл. Я любив зупинки на вогнище з вогняною водою (теж тоді багато чого вичавлював), пропозиція здалася адекватною.

Мар’ян, сторож будинку, жив на той момент у запущеній дерев’яній хатині на краю села, біля знищеної дороги на Словаччину. Жив з матір’ю, яка була хворою і не вставала з ліжка. Був він людиною надзвичайно гостинною, першого вечора виставив на стіл усе, що в хаті найкраще: мариновані рижики, овечий будз, власні помідори, квашені огірки і те, що треба. Під час спогадів про Новицю, невдалу спробу купівлі землі, вийшло, що Мар’ян саме хоче кавалок землі продати. Ми пили самогонку, закинута приманка знайшла жертву, звичайно, що я хотів купити. Ну й пішла брехня по селі, найближчі два роки приїжджав до Мар’яна довести торг до кінця (пам’ятаєте бескидський тимчас) і щохвилини відбувалося щось, що робило неможливим щасливий фінал. Торгівля зрештою йшла тут помалу. Не те, що коли входиш по щось до магазину, платиш і виходиш, бо більшість скоріш один з одним розмовляють, ніж щось купують, так як ніби покупка була приводом для розмови, зустрічі з іншою людиною. Після двох років торгів я дивом закінчив їх, то було ще перед входженням до європейських структур, земля була дешева, а бескидська глуш нікого не цікавила, бо виглядала так собі. Низькі, зарослі густим лісом пагорби, без перспектив на майбутнє, ну хоча б горизонт, нічого вражаючого, жодних розваг, ніхто навіть не краде, нуль вбивств і яка чудова Пустка. Оця прихована в очевидній ніякості краса вдарила мене з першого погляду. Місцева Пустка пригорнула мене як свого, відтоді проводив тут кожну вільну мить, винаймаючи куток у Мар’яна, у якого померла мама і йому потрібна була компанія. Мар’ян був самодіяльним поетом, писав вірші на замовлення, на весілля, хрестини. Дуже прості і влучні віршики, потім я дізнався, що колись він виграв конкурс на п’єсу, дія якої розгорталася в селі, а вистава була показана. Ми з ним подружилися, і дякуючи його розповідям я роздивився околиці, друге дно тої Пустки. Мар’ян жив у старій, напівзруйнованій хатці, до якої після війни перебралася його родина. Десь у лісі я натрапив на густо зарослий цвинтар, з гарно викутими  хрестами, про які вже знав, що вони православні. Потім ще один цвинтар, придорожній хрест з поламаними кінцями. Мар’ян пояснив, що це те, що лишилося від лемків, що він живе у їхній хаті, була якась акція «Вісла», дійсно була, щось у школі казали, поїхали на фірах до нового світу, до нових господарств та урожайних гектарів. Тоді історія ще була гарна, бо усі народи були дружніми, щаслива комуністична сім’я.

Коли Мар’ян виїхав, то я поселився у його хаті і в силу обставин почав пізнавати Бескиди у деталях. На забутих дорогах росли хрести, розквітали каплички і гарні костели – колишні церкви. Були тут церкви спалені, церкви – музеї, церкви, позбавлені сакральних функцій, перенесені церкви, рештки церкви, у них вцілілі іконостаси, а частіше – ні, або село і церква, від якої залишилася тільки кам’яна купіль, зараз захована глибоко у лісі над річкою. По ближчому знайомстві місцеві почали нарешті говорити, розповідати історії, згадувати хто де жив, з ким добре жилося, хто робив хліви, а хто сири, і ото ця несвідомо зібрана та узагальнена інформація почала вибудовуватися у чітку картину, краще пізно, ніж ніколи. Я зрозумів потреби Пустки, знаючи, що Пустка – це результат виселення.

Двадцять років тому, коли Мар’ян ще жив і почувався добре, я позичив у нього велосипед і поїхав долиною, що планував вже давно, але відкладав, бо ближня околиця була наповнена цікавими мікрокосмосами. Наприкінці битого шляху стояли руїни радгоспу, далі дорога бігла через ліс, який відкрився на чудову, порожню й тиху долину, з хвилястим потічком посередині. Закохався тоді у це місце, кохання було крапкою над «і», я вирішив, що залишуся тут. Зараз, коли йду шукати усамітнення, знаю, що та райська долина – це неіснуюче лемківське село, п’ятдесят будинків, все згоріло. Це місце, яке лежало на перетині фронтів, спірних кордонів, було об’єктом зацікавлення темних сил, хоча й світлих теж, через село протікала річка «Ясна», хоча темні сили напевно виграли. Зараз, коли я йду дорогою по селі, яке випарувалося, тиша вібрує голосами духів, диханням дерев’яних халуп, німим цвіркотінням пташиних зграй і усвідомлюю собі, що завжди тут на лемківщині були духи, але ніколи їх не бачив, не вмів їх почути. Проводячи струм, я розорав фундамент старої хати, ліс поруч – це колишній сад, який зараз позаростав тополями та терном, де й не побачиш рештки тамтого світу; цегляні підвали, кам’яні криниці, кавалки бляхи, зірваної з дахів, чи то після бійки чи то пожежі? У землі купа іржавої луски, розірваних снарядів, війна у землі поволі іржавіє.

Того року до дверей хати постукав веселий, як незабаром виявилося, вісімдесятирічний дідусь і сказав, що у сорок сьомому році він ще тут жив. Поруч була ще одна хата (то її камінний фундамент я виорав), а навпроти ще один будинок, жили тут три брати, там родили яблуні, за річкою працювали на полі, а тут на низу був ставок, за ним кузню мав циган, дорога тягнулася ближче до ріки… Йому було десять років, прийшли вночі, наказали забиратися і погнали двадцять кілометрів до поїздів, які не приїхали, дехто хотів вертатися, горіли хати, прикордоння стояло у вогні, котрий вже раз. Коли падає сніг, а сонце хилиться на захід, схили вкриваються сіткою зморшок, старих доріг і стежок, забутих меж. Перед очима виразно стоїть той лемківський Ангкор-Ват, цивілізація волоських пастухів, якою заволодів ліс. Те, що нині густо позаростало глодом, було полем, всюди тут цвіла землеробська культура, у згоді з Природою – інакше й бути не могло. Зараз тут я, але я не маю сили і потреби, щоби повернути плодючість Землі, я просто не знаю – як! Позбавлений струму – я стаю дитиною у темряві, як напевно кожен з нас. Відріж людину від гніздечка, і розвалиться його життя, пральна машина, холодильник, кухня, машина, скутер, смартфон – і зникає та чудова база даних, що пояснює крок за кроком, як жити.

Парадокс, Пустка, якої я так прагнув і далі досліджую, то є дитя ґвалту і сліз. Пам’ять про гекатомбу заросла лісом, лемківщиною керує Природа, як надовго? Каток цивілізації вже запускає сюди око. Дорога з дірками метрового діаметру вкрилася рівним асфальтом, державні ліси можуть без запізнення реалізувати шалений господарський план, у лісах триває масова вирубка. Такої кількості вивезеного з лісу дерева не бачив, відколи я тут є. Якщо кілька років тому раз на кілька днів їхала дорогою вантажівка, наповнена деревом, то зараз за сезон навігації то чотири тіри щоденно. Ці дерева транспортуються до печей електростанції, і виникає з них так звана зелена енергія. Зелена – бо відновлювальна, адже ліс колись виросте, через сто років. Тепер та Пустка, та відреставрована екосистема, лемківський спадок зникне з втратою для світу. Знаю теж, і знову парадокс, що вирубаний ліс – то робота для місцевих. Наразі до ріки повернулися раки, чи буде ріка чи її не буде? Від цього залежить існування не тільки цього місця, але й усього, що живе.