Інфанта

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми

Зійшлись,  – і стріча та жива.

На землю тканками прозорими

Лягли осінні дерева.

 

Акордами проміннострунними

День хвилював і тихо гас.

Над крилами вогнелунними

Венера кинула алмаз.

 

У завивалі мрійнотканному

Дрімала синя далечинь,  –

І от на обрії туманному

Замиготіла ваша тінь.

 

Дзвінкою чорною сильветою

Вона упала на емаль,

А поза нею вуалетою

Стелився попелястий жаль.

 

Ви йшли, як сон, як міф укоханий,

Що виринає з тьми століть.

Вітали вас – мій дух сполоханий,

Румʼяне сяйво і блакить.

 

Бриніли в серці домінантою

Чуття побожої хвали,

Коли величною інфантою

Ви поуз мене перейшли.

 

Ви усміхнулись яснозоряно

Холодним полиском очей, –

І я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей.

 

Освячений, в солодкій муці я

Був по той бік добра і зла...

А наді мною Революція

В червоній заграві пливла.