Посестри. Часопис №11 / [біженці. театр]

першу ніч у безпечному місті – так ми кажемо про захід країни –

ти проводиш на підлозі театру мов реквізит

до війни яку можна дивитись у вільному доступі

відразу в усіх очах переляканих на смерть тварин

 

[ви ще встигаєте купити квиток у перший ряд третьої світової –

писав напередодні великої повені відомий західний журналіст]

 

світло падає добре

і світ встигає побачити бруд у тебе під нігтями

і ще довге нестрижене з польщі волосся

яке потріскує єврейськими гілками родоводу

коли крейда добра креслить на ньому хрест

 

а манікюру в тебе немає – вісім років як його не було –

і коли ти читаєш «це за ту жінку з бучі»

(шкільні вчителі розкажуть про цю фотографію?)

під чиїмось садочком вишневим на пещених пальцях

то питаєш в червоної фарби: чи їй не соромно за це порівняння

 

але нам мов нарцисам у бабусь на зупинках

тепер ніколи не соромно бути й не бути

гіркими цибулинами дерев що ростуть на узбіччі історії

 

це за кілька днів ти йтимеш проспектом свободи (це не метафора)

щоби кинути всі віщі сни на підлогу чоловічої перукарні –

але це не рятує: мов божевільний з лезом туги під нігтями

пам'ять водить тебе запиленим полем з мертвими картоплинами –

таким довгим що ти і в дітей бачиш землю замість очей

 

а нині ти лежиш на підлозі театру мов реквізит

і здригаєшся від дзеленчання трамваїв –

цих цивільних півчих у хорі військової авіації

і не можеш вийняти віск з вух любителів сучасної музики

 

12.04.2022