Лялька (X. Щоденник старого продавця)

Я вже кілька років зі смутком визнаю, що на світі є дедалі менше добрих продавців і тямущих політиків, бо всі пристосовуються до моди. Скромний крамник чотири рази на рік перевдягається в штани нового крою, у щораз химернішого капелюха і щораз інакше зав’язує краватку. Так само теперішні політики міняють віру щокварталу: колись давніше вірили у Бісмарка, вчора в Ґамбетту, а нині в Біконсфільда[1], який ще геть недавно вчащав до синагоги.

Уже, знати, призабули, що в крамниці не вільно зодягатися в модні краватки, а можна тільки продавати їх, інакше клієнтам не вистачить товару, а крамниці — клієнтів. А політикові не належить покладатися на удачливих людей, натомість на великі династії. Меттерніх[2] був такий самий славетний, як і Бісмарк, а Пальмерстон[3] славетніший від Біконсфільда — і хто тепер про них згадає? Тим часом рід Бонапартів тряс Європою за Наполеона І, потім за Наполеона ІІІ, та й досі, нехай дехто і вважає його збанкрутілим, впливає на долю Франції через своїх відданих прибічників Дюкро і Мак-Магона.

Ви ще побачите, що утне Наполеончик IV[4], який потай навчається воєнного ремесла в англійців! Але то пусте. Адже в тій своїй писанині я хочу говорити не про Бонапарта, а про себе, щоби ви принаймні знали, яким чином з’являлися на світі добрі продавці й хоч не вчені, проте кмітливі політики. Для такої справи академій не потрібно, досить гарного прикладу — удома і в крамниці.

Мій батько був замолоду солдатом, а на старість посильним у Комісії внутрішніх справ. Тримався прямо, мов сосна, носив невеличкі бакенбарди й вуса, закручені догори, шию завинав чорною хустиною та ще й мав срібного дармовиса у вусі.

Ми мешкали в Старому місті з тіткою, яка прала й латала білизну чиновникам. Мали дві кімнатки на п’ятому поверсі, де було небагацько достатку, зате багато радощів, принаймні для мене. Найціннішим пожитком у нашій віталеньці був стіл, на якому батько, повернувшись із контори, клеїв конверти, у тітки ж перше місце посідала балія. Пам’ятаю, як у погідні дні я запускав повітряних зміїв на вулиці, а у сльоту видував удома мильні бульбашки.

На стінах у тітки висіли самі святі, але хай би як багато їх було, вони все ж таки не дорівнювали числом Наполеонам, якими батько причепурив свою кімнату. Був там один Наполеон у єгипетському поході, другий у битві під Ваграмом, третій під Аустерліцом, четвертий під Москвою, п’ятий у день коронації, шостий в апофеозі слави. Коли ж тітка, засмучена стількома світськими образами, повісила на стіну латунне розп’яття, батько, щоб — як він казав — не образити Наполеона, купив собі його бронзове погруддя і також примостив над ліжком.

—  Побачиш, недовірку, — не раз лементувала тітка, — що за ті вибрики тебе варитимуть у смолі!

—  Пхе!.. Імператор не дозволить мене скривдити, — відповідав батько.

До нас часто приходили давні батькові товариші: пан Доманський, теж посильний, але з Комісії фінансів, і пан Рачек, який тримав на вулиці Дунай ятку з городиною. То були прості люди (пан Доманський навіть полюбляв анісівку), проте тямкі політики. Усі, включно з тіткою, якнайрішучіше твердили, що хоч Наполеон І помер у неволі, рід Бонапартів ще піднесеться. Після першого Наполеона нагодиться якийсь другий, а якби і той скінчив погано, прийде наступний, аж поки вони один за одним не впорядкують увесь цей світ.

—  Треба завжди бути готовим рушити на перший поклик! — казав мій батько.

—  Бо не знаєте ні дня, ні години[5], — докидав пан Доманський.

А пан Рачек, стискаючи люльку в губах, на знак згоди плював аж до тітчиної кімнати.

—  Ото наплюй мені, мосьпане, ще в балію, то я тобі вже дам!.. — кричала тітка.

—  Може, й даси, добродійко, але я то не візьму, — буркав пан Рачек і плював у бік комина.

—  Ух… та що ж за хами ті гренадериська! — гнівалася тітка.

—  Вашій милості завжди смакували улани. Знаю-знаю…

Згодом пан Рачек одружився з моєю тіткою…

Дбаючи, щоб я був цілком готовий, коли проб’є година справедливості, батько сам працював над моєю освітою.

Він навчив мене читати, писати, клеїти конверти, а передусім — військової муштри. До муштри змушував мене у дуже ранньому дитинстві, коли мені ще зав’язували сорочину вузлом на спині. Я добре пам’ятаю, як батько командував: «Півоберта праворуч!» або «Ліве плече вперед — марш!..» і тягнув мене у певному напрямку за «хвіст» того вбрання.

Це був дуже ретельний вишкіл.

Батько не раз будив мене криком уночі: «До зброї!..», струнчив, незважаючи на лайку й сльози тітки, а закінчував сло­вами:

—  Ігнасю! Завжди будь готовий, бешкетнику, бо ми не знаємо ні дня, ані години… Пам’ятай, Бог послав Бонапартів, щоби вони навели лад у світі, і доти не буде ні ладу, ані справедливості, доки не сповниться імператорів завіт.

Я не можу сказати, щоб двоє його товаришів поділяли непохитну віру мого батька в Бонапартів і справедливість. Пан Рачек, коли йому дошкуляв біль у нозі, не раз казав, лаючись і стогнучи:

—  Ет! Бач, старий, ми вже надто довго чекаємо на нового Наполеона. Я починаю сивіти і щоразу гірше підупадаю, а його як не було, так і нема. Скоро ми підемо старцювати під костел, а Наполеон прийде хіба для того, щоби співати з нами псальм.

—  Він знайде молодих.

—  Яких іще молодих? Ліпші з них пішли в землю ще до нас, а наймолодші — дідька варті. Уже поміж них є такі, що й не чули про Наполеона.

—  Мій чув і запам’ятає, — відказав батько, підморгуючи в мій бік.

Пан Доманський іще більше занепадав духом.

—  Світ котиться до гіршого, — казав він, трясучи головою. — Харчі дедалі дорожчі, за кватиру з тебе деруть увесь зарібок, і навіть коли згадати про анісівку, то й тут шахрайство. Давніше, бува, звеселишся від келишка, а нині й по склянці ти такий порожній, буцімто води ликнув. Сам Наполеон не додав би справедливості!

А на це батько відповідав:

—  Буде справедливість, хоч би й Наполеона не стало. А й Наполеон нагодиться.

—  Не вірю, — буркнув пан Рачек.

—  А як нагодиться, то що?.. — запитав батько.

—  Ми цього не дочекаємося.

—  Я дочекаюся, — відказав батько, — а Ігнась іще ліпше дочекається.

Уже тоді батькові слова глибоко вкарбувались у мою пам'ять, однак лише згодом події надали їм чудесного, ледве не пророчого забарвлення.

Близько 1840 року батько занедужав. Іноді по кілька днів не ходив до контори, а врешті зліг насправжки.

Пан Рачек провідував його щодня, а якось, глянувши на його вихудлі руки й пожовклі щоки, прошепотів:

—  Гей, старий, ми вже, певно, не дочекаємося Наполеона.

На що батько спокійно відказав:

—  Ну я таки не помру, поки про нього не почую.

Пан Рачек покивав головою, а тітка втерла сльози, помисливши, що батько марить. Як тут мислити інакше, якщо смерть уже калатала в двері, а батько досі виглядав Наполеона…

Йому було вже дуже зле, він навіть прийняв останнє причастя, коли за кілька днів до нас забіг пан Рачек, навдивовижу зворохоблений, і, ставши посеред кімнати, заволав:

—  А чи знаєш ти, старий, що відшукався таки Наполеон?[6]

—  Де? — скрикнула тітка.

—  Звісно, що у Франції.

Батько підхопився, але знову впав на подушки. Тільки випростав до мене руки й огорнувши поглядом, якого я ніколи не забуду, прошепотів:

—  Пам’ятай!.. Усе пам’ятай!..

Із тим і помер.

У подальшому житті я пересвідчився, якими пророчими були батькові погляди. Усі ми бачили другу Наполеонову зорю, що пробудила Італію й Угорщину[7], нехай і впала під Седаном[8], я не вірю в те, що вона згасла остаточно. Що мені той Бісмарк, Ґамбетта або Біконсфільд! Несправедливість доти владарюватиме над світом, доки не підросте новий Наполеон.

За кілька місяців після батькової смерті пан Рачек і пан Доманський разом із тіткою Зузанною зійшлися на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів забрати мене до своєї контори й поволі вивести в чиновники, тітка радила ремесло, а пан Рачек — торгівлю зелениною. Однак коли запитали мене: до чого в мене є охота, я відповів, що до крамарства.

—  Хтозна, чи це не буде найліпше, — зауважив пан Рачек. — А до якого купця ти хотів би піти?

—  До того, що на Підваллі, який має на дверях шаблю, а у вітрині козака.

—  Знаю, — втрутилася тітка. — він хоче до Мінцеля.

—  Можна спробувати, — мовив пан Доманський. — Адже всі ми знаємо Мінцеля.

Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у комин.

—  Боже милосердий, — простогнала тітка, — той солдафон вже, певно, й на мене плюватися почне, коли не стало брата… Ой, бідолашна я сирота!..

—  Велика мені річ! — озвався пан Рачек. — Виходь, добродійко. заміж, то й не будеш сиротою.

—  А де ж надибати такого дурня, щоб він узяв мене?

—  Пхе! Може, і я з вами оженився би, бо нема мені кому хвору ногу розтирати, — буркнув пан Рачек, тяжко схиляючись до землі, щоби вибити попіл із люльки.

Тітка розплакалась, а тоді озвався пан Доманський:

—  І пощо такі довгі церегелі розводити? Ти, добродійко, не маєш опіки, він не має господині, то поберіться і прихистіть Ігнася — у вас навіть дитина буде. Ще й яка дешева, бо Мінцель дасть йому кватиру і харчі, а ви лиш одіж.

—  Га? .. — запитав пан Рачек, поглядаючи на тітку.

—  Ну, то віддайте спершу хлопця в науку, а потім… може, я і зважуся, — відказала тітка. — Завжди мала передчуття, що погано скінчу…

—  Тоді гайда до Мінцеля! — мовив пан Рачек, підводячись зі стільчика. — Тільки не підведи мене, добродійко! — додав, погрожуючи тітці кулаком.

Вони з паном Доманським вийшли і, може, за півтори години повернулись, обоє сильно зарум’янені. Пан Рачек ледве дихав, а панові Доманському було важко триматися на ногах, нібито через те, що наші сходи дуже невигідні.

—  І що?.. — запитала тітка.

—  Нового Наполеона всадили до буцегарні! — відповів пан Доманський.

—  Не до буцегарні, а до фортеці. Ай-ай… — докинув пан Рачек і пожбурив шапку на стіл.

—  А з хлопцем що?

—  Завтра мусить прийти до Мінцеля з одежею й білизною, — відказав пан Доманський. — Не до фортеці, гик-гик… а до Гам-Гам[9] або Хам… бо я навіть не знаю…

—  Ви показились, пияцюри! — скрикнула тітка, хапаючи пана Рачека за плече.

—  Тільки без фамільярностей! — обурився пан Рачек. — Фамільярності будуть по шлюбі, а тепер… Він мусить прийти завтра до Мінцеля з білизною й одежею… О бідолашний Наполеоне!..

Тітка випхала за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула шапку їм услід.

—  Геть мені звідси, пияцюри!

—  Віват, Наполеоне! — заволав пан Рачек, а пан Доманський заходився співати:

Мандрівче, щойно ти в той бік знічев’я скинеш оком,

Наблизься і над написом оцим замислися глибоко.

Наблизься і над написом оцим замислися глибоко…

Його голос поступово стихав, потім змовк на сходах, однак знову долетів до нас із вулиці. За мить там зчинився якийсь галас, а коли я визирнув у вікно, побачив, що пана Рачека поліціянт веде до ратуші, де була міська каталажка.

Такі-от події випередили моє входження до купецького ремесла.

Крамницю Мінцеля я знав віддавна, бо батько посилав мене до нього по папір, а тітка по мило. Я завжди біг туди з радісною цікавістю, щоб намилуватися іграшками, які висіли за склом. Якщо я добре пам’ятаю, там у вікні був великий козак, котрий сам стрибав і розмахував руками, а на дверях — барабан, палаш і шкіряний кінь зі справжнім хвостом.

Усередині крамниця скидалася на великий льох, кінця і краю якого я ніколи не міг розгледіти через темряву, що там панувала. Знаю лише, що по перець, каву й бобкове листя треба було йти ліворуч від столу, за яким стояли величезні шафи з шухлядами від склепіння аж до підлоги. А папір, чорнило, тарілки та склянки продавали біля столу з правого боку, де були засклені шафи, тоді як по мило і крохмаль слід було йти вглиб крамниці, де видніли бочки і стоси дере­в’яних ящиків.

Навіть на склепінні не було вільного місця. Там висіли довгі гірлянди пузирів, наповнених гірчицею і фарбами, величезна лампа з абажуром, яка взимку горіла цілий день, сітка, повна корків від пляшок, і, врешті, — опудало крокодильчика, завдовжки, мабуть, у півтора ліктя.

Власником крамниці був Ян Мінцель, старигань із рум’яним обличчям і жмутиком сивого волосся під бородою. У будь-яку пору дня він сидів під вікном на кріслі, оббитому шкірою, зодягнений у блакитний байковий жупан, білий фартух і такий самий нічний ковпак. Перед ним на столі лежала велика книга, в якій він занотовував дохід, а одразу над його головою висів пук батіжків, призначених головно на продаж. Старигань приймав гроші, віддавав клієнтам решту, писав у книзі, деколи дрімав, однак попри таку запрацьованість із незбагненною увагою чував над обігом торгівлі в усій крамниці. А ще він для потіхи перехожих раз-по-раз смикав за мотузку козака, який скакав у вікні, і врешті таки він — що мені подобалось найменше — карав нас батіжком із пука за всілякі прогріхи.

Кажу «нас», бо було нас троє, кандидатів на тілесне покарання: я і двоє племінників стариганя — Франц і Ян Мінцелі.

У чуйності начальника і його вправності в користуванні сарнячою ногою, з яких робили рукояті для батіжків, я пересвідчився одразу на третій день по тому, як зайшов уперше до крамниці.

Франц зважував якійсь жінці родзинок на десять грошей. Помітивши, що одна ягідка впала на прилавок (очі старого були тоді заплющені), я тихцем підняв її і з’їв. Саме хотів витягнути кісточку, яка застрягла між зубів, коли відчув на спині щось на кшталт міцного дотику розпеченого заліза.

—  Ох, шельмо! — вереснув старий Мінцель, і поки я встиг зорієнтуватися в ситуації, оперезав мене кілька разів батіжком, від маківки аж до підлоги.

Я згорнувся від болю в клубок, однак відтоді не смів взяти до рота нічого у крамниці. Мигдаль, родзинки, навіть плоди ріжкового дерева мали для мене смак пекучого перцю.

Учинивши так зі мною, старий повернув батіжок назад у пук, записав родзинки і з щонайдобродушнішою міною заходився потягати козака за мотузок. Поглядаючи на його напівусміхнене обличчя і примружені очі, я майже не йняв віри, що цей життєрадісний старенький має таку замашну руку. І лише тепер виявив: той козак, коли дивитися зсередини крамниці, здається мені вже не таким потішним, як із вулиці.

Наша крамниця була колоніально-галантерейно-мильною. Колоніальні товари відпускав покупцям Франц Мінцель, молодик тридцяти з гаком років з рудою чуприною і заспаною фізією. Той найчастіше діставав від дядька батіжком, бо курив люльку, пізно ставав за прилавок, ушивався з дому по ночах, а над усе — недбало зважував товар. А молодший, Ян Мінцель, який завідував галантереєю і, попри незграбні рухи, вирізнявся лагідністю, був так само битий за те, що цупив кольоровий папір і складав на ньому листи до панянок.

І лиш Август Кац, який працював при милі, не підлягав жодним сиром’ятним процедурам. Той змарнілий чолов’яга вирізнявся надзвичайною пунктуальністю. Приходив на роботу раніше за всіх, краяв мило і важив крохмаль, немов автомат, їв, що дадуть, у найтемнішому кутку крамниці, майже соромлячись того, що має людські потреби. О десятій вечора він кудись щезав.

У цьому колі спливли вісім років мого життя, з яких кожен день був схожий на всі решту, наче краплина осіннього дощу на інші. Я вставав уранці о п’ятій, мився й підмітав у крамниці. О шостій відчиняв центральні двері, а також віконниці. Цієї миті звідкись із вулиці з’являвся Август Кац, знімав сюртука, надягав фартуха й мовчки ставав між бочкою із сірим милом і колоною, викладеною із цеглинок жовтого. Потім у двері, що вели на подвір’я, забігав старий Мінцель, бурмочучи: «Morgen!»[10], поправляв ковпак, витягав книгу з шухляди, втискався у крісло і кілька разів смикав козака за мотузочку. Лише після його приходу з’являвся Ян Мінцель і, поцілувавши дядькові руку, ставав за свій прилавок, на якому влітку ловив мух, а взимку креслив пальцем або кулаком якісь фігури.

Франца зазвичай приводили до крамниці. Він заходив із заспаними очима, позіхаючи, байдуже цілував дядечка в плече і цілий день длубався в голові у спосіб, який міг водночас означати й безмежну сонливість, і глибоку зажуру. Майже не було ранку, щоб дядечко, споглядаючи його маневри, не передражнював би його й не запитував:

—  Ну… і де ж ти, шельмо, вештався?

Тим часом на вулиці пробуджувався галас, і за вітринами крамниці дедалі частіше мелькотіли перехожі. То служниця, то дроворуб, то добродійка у каптурі, то посильний від шевця, то добродій у шапці-конфедератці сновигали то в один, то в другий боки, наче фігури в рухомій панорамі. Серединою вулиці котилися вози, бочки, брички — туди й назад… Дедалі більше людей, чимраз більше повозів, аж урешті утворювався один великий вуличний потік, із якого хтось запливав до нас на мить з метою щось придбати:

—  Перцю на троячку…

—  Фунт кави, будь ласка…

—  Зважте мені рису…

—  Пів фунта мила…

—  Бобкового листя на грошик…

Поступово крамниця наповнювалася переважно служниками й убого одягненими добродійками. Тоді Франц Мінцель скривлявся найбільше: відчиняв і замикав шухляди, загортав товар у фунтики із сірого папіросного паперу, забігав на драбинку, знову скочувався з неї, виконуючи все це з жалібною мармизою людини, якій не вільно навіть позіхнути. Зрештою, скупчувалася така кількість покупців, що і Ян Мінцель, і я мусили допомагати Францові в торгівлі.

Старигань безперервно писав і видавав решту, раз-по-раз торкаючись пальцями до ковпака, блакитний кутасик від якого звисав у нього над оком. Часом шарпав козака, а подеколи з блискавичною швидкістю знімав батіжка і хльоскав у бік котрогось зі своїх небожів. Я вельми рідко міг збагнути: чого він хоче? Бо небожі знехотя пояснювали мені причини його поривчастості .

Близько восьмої наплив покупців малів. Тоді в глибині крамниці з’являлася гладка служниця з кошиком булок і чашками (Франц повертався до нею спиною), а слідом за нею — мати нашого начальника, худенька бабуся в жовтій сукні, у величезному чепці на голові й зі дзбаночком кави в руках. Примостивши своє начиння на столі, старенька озивалася хрипким голосом:

—  Gut Morgen, meine Kinder! Der Kaffee ist schon fertig…[11]

І починала наливати каву в білі фаянсові чашки.

Тоді до неї наближався старий Мінцель і цілував їй руку, примовляючи:

—  Gut Morgen, meine Mutter![12]

За що отримував чашку кави і три булки.

Потім підходили Франц Мінцель, Ян Мінцель, Август Кац, а насамкінець я. Кожен цілував старенькій суху руку, помережану блакитними жилами, й кожен казав:

—  Gut Morgen, Grossmutter![13]

І отримував належну йому чашку разом із трьома булками.

А коли ми поспіхом випивали нашу каву, служниця забирала порожній кошик і брудні чашки, старенька свій дзбанок, і обидві зникали.

За вікном безперестанку котилися вози і плинув в обидва боки людський потік, з якого щомиті хтось випірнав і заходив до крамниці.

—  Мені крохмалю, будь ласка…

—  Дайте мигдалю на десятку…

—  Лакриці на гріш…

—  Сірого мила…

Близько полудня рух біля прилавка з колоніальним товарами зменшувався, зате дедалі частіше з’являлися покупці по правий бік крамниці, у Яна. Тут купували тарілки, склянки, праски, млинки, ляльок, а часом ще й великі парасолі, сапфірового або рубінового кольору. Покупці, жінки й чоловіки, були гарно одягнені, розсідалися на стільцях і наказували демонструвати безліч предметів, торгуючись і вимагаючи щораз нових.

Пам’ятаю, що коли по ліву руч крамниці я змучувався від біганини і загортання товарів, по правий — мене найбільше спантеличувала думка: чого той чи той покупець хоче насправді і — чи він щось купить? Однак урешті-решт і тут багато розпродувалося, денний дохід від галантереї був навіть у кілька разів вищий, аніж від колоніальних товарів і мила.

Старий Мінцель бував у крамниці і в неділю. Вранці молився, а близько полудня наказував мені приходити до нього додому, де відбувалося щось на кшталт уроку.

—  Sag mir, скажи мені: що воно таке? Das ist Schublade — це шубляда. Глянь, що в та шубляда. Es ist Zimmt — це є цинамон. Для чого потрібна цинамон? До супу, до десерту потрібна цинамон. Що є цинамон? Це така кора одного дерево. Де живе такий дерево цинамон? У Індії живе такий дерево. Дивися на глобус — тут лежить Індія. Дай мені цинамон на десятку… O, du Spitzbub!..[14] Як дам тобі десять раз батіжок, то знала, скільки продати цинамон на десять гроші…[15]

Таким чином ми проходили кожну шухляду в крамниці й історію кожного товару. А коли Мінцель не був стомлений, він диктував мені ще й арифметичні завдання, наказував підсумовувати в книзі або писати листи у справах нашої крам­ниці.

Мінцель був дуже педантичним, не зносив пилюки, витирав її з найдрібніших предметів. І лише батіжки він не мусив витріпувати від пилу завдяки недільним лекціям із бухгалтерії, географії й товарознавства.

Поволі, впродовж кількох років, ми так призвичаїлись один до одного, що старий Мінцель не міг обійтися без мене, а я навіть його батіжки почав сприймати як частину родинних стосунків. Пам’ятаю, що довго був невтішний, коли якось був зіпсував коштовний самовар, а старий Мінцель замість ухопитися за батіжка, озвався:

—  Що ти наробила, Ігнась?.. Що ти наробила?..

Я волів би дістати прочуханки всіма батіжками нараз, ніж знову колись почути цей тремкий голос і побачити настраханий погляд свого начальника.

У будні дні ми обідали в крамниці, спершу двоє молодших Мінцелів та Август Кац, а потім ми з начальником. На свята всі збиралися нагорі й сідали до спільного столу. На кожне Різдво Мінцель давав нам подарунки, а його мати у найбільшій таємниці влаштовувала для нас (і для свого сина) ялинку. Зрештою всі отримували платню у перший день місяця (я брав десять злотих). За такої оказії кожен мусив звітуватися про свої заощадження: я, Кац, двоє небожів хазяїна і служники. Якщо хтось не робив заощаджень, а радше якщо хтось не відкладав щодня принаймні кілька грошиків, це було в Мінцелевих очах таким самим прогріхом, як крадіжка. На моїй пам’яті через нашу крамницю промайнуло кілька продавців і учнів, яких хазяїн позбувся лишень тому, що вони не заощаджували гроші. День, у який це вийшло на яв, був останнім у їхньому перебуванні на посаді. Не допомагали клятви, благання, обціловування рук, навіть падати до ніг було даремно. Старий не рушав з крісла, не дивився на прохачів, тільки вказував пальцем на двері та вимовляв одне-єдине слово: «fort! fort!»…[16] Принцип заощаджування вже перетворився в нього на хворобливе дивацтво.

Цей добрий чоловік мав лише одну ваду — отакої, він ненавидів Наполеона. Сам ніколи не згадував про нього, проте коли чув ім’я Бонапарте, його охоплювало щось на кшталт нападу люті, він синів на обличчі, плювався й верещав: «Шельма! Spitzbub! Розбійник!»

Коли я вперше почув таку огидну лайку, ледве не знепритомнів. Хотів сказати старому що-небудь зухвале і втекти до пана Рачека, який уже був одружився з моєю тіткою. Раптом помітив, що Ян Мінцель, заслонивши вуха долонями, буркоче щось і корчить гримаси до Каца. Я напружив слух — і ось що казав Ян:

—  Плете старий, плете плетеники! Наполеон був хватом, хоч би й тому, що витурив отих швабів[17]-живодерів. Еге ж, Каце?

Август Кац примружив очі та краяв мило далі.

Я остовпів від подиву, однак тієї миті дуже полюбив Яна Мінцеля й Августа Каца. Із часом стало зрозуміло, що в нашій маленькій крамниці існують аж два великі табори, перший із яких, що складався зі старого Мінцеля та його матері, дуже любив німців, а другий — із молодих Мінцелів і Каца — їх ненавидів. Якщо добре пам’ятаю, лише я дотримувався нейтралітету.

1846 року до нас дійшли вісті про втечу Луї-Наполеона з в’язниці[18]. Той рік був важливим для мене, бо я став продавцем, а наш господар, старий Ян Мінцель розпрощався зі світом з дуже дивних причин.

Того року торгівля в нашій крамниці дещо захиріла, чи то через усезагальне сум'яття і початок повстання, чи тому, що наш начальник занадто часто й голосно лаяв Луї-Наполеона. Люди почали нас оминати, і якогось дня хтось (може, Кац?..) вибив нам скло у вітрині.

Однак отой випадок, замість щоб цілковито відштовхнути публіку, привабив її до крамниці, й за тиждень ми мали такі великі обороти, як ніколи досі, аж нам заздрили всі сусіди. Утім за тиждень штучний рух почав слабнути, і в крамниці знову бувало порожньо.

Якогось вечора, в час відсутності начальника, що вже само собою було незвичним фактом, до нашої крамниці влетів новий камінь. Налякані Мінцелі побігли нагору й шукали дядечка, Кац помчав на вулицю виглядати винуватця, і раптом з’явилися двоє поліціянтів, які тягли… Вгадайте, будь ласка, кого?.. Не більш і не менш, як нашого начальника, обвинувачуючи, що це він сьогодні вибив скло, й минулого разу, мабуть, також…

Старенький даремно віднікувався: вони не лише бачили його замах, а й знайшли при ньому камінь… І пішов неборака до ратуші.

Після численних витлумачень і з’ясувань справу, звісно, прикрили, проте старий відтоді цілковито втратив гумор і почав худнути. Якогось дня, всадовившись у своєму кріслі під вікном, він уже не підвівся з нього. Помер, опершись бородою на торговельну книгу, стискаючи в руці мотузочку, якою урухомлював козака.

Ще кілька років після смерті дядечка його небожі управляли крамницею на Підваллі на спілку й лише близько 1850 року розділилися таким чином, що Франц зостався на місці з колоніальними товарами, а Ян з галантереєю і милом перебрався на Краківське Передмістя, до приміщення, яке ми займаємо ще й досі. Кілька років опісля Ян одружився з гожою Малґожатою Пфайфер, а коли вона (нехай спочиває у мирі!) овдовіла, віддала руку Стасеві Вокульському, котрий успадкував таким чином справу, яку провадили два покоління Мінцелів.

Мати нашого хазяїна жила ще довго: коли я 1853 року повернувся з-за кордону, застав її при чудовому здоров’ї. Вона завжди сходила вранці до крамниці й завжди казала:

—  Gut Morgen, meine Kinder! Der Kaffee ist schon fertig…

Хіба що її голос тихшав рік у рік, аж поки врешті не змовк навіки.

За моїх часів хазяїн був батьком і навчителем практикантів та найпокірливішим слугою у крамниці, його мати або дружина — господинею, а всі члени родини — працівниками. Нині власник лише забирає дохід від торгівлі, найчастіше не знає її й найбільше опікується тим, щоб його діти, бува, не стали купцями. Не кажу тут про Стася Вокульського, який мав амбітніші наміри, а тільки мислю узагальнено, що купець мусить сидіти в крамниці й школити своїх людей, якщо хоче мати порядних працівників.

Чути, що Андраші зажадав шістдесят мільйонів гульденів на непередбачувані витрати[19]. Отож і Австрія озброюється, а тим часом Стась пише мені, що війни не буде. А що він ніколи не був фанфароном, то, мабуть, глибоко втаємничений у політику, і в такому разі сидить у Болгарії аж ніяк не через любов до торгівлі.

Мені так цікаво, що він зробить! Так цікаво!..