Прощання з Марією

І

За столом, за телефоном, за стосом канцелярських книг – вікно і двері. У дверях дві гладкі шиби – чорні, вилискують ніччю. І ще небо – тло вікна – вкрите набряклими хмарами, які вітер спихає до низу рами, на північ, за стіни згорілого будинку.

Згорілий будинок чорніє по той бік вулиці, навпроти хвіртки, в захисній сітці, увінчаній сріблястим колючим дротом, яким, наче звук струною, ковзає фіолетовий відблиск мерехтливого вуличного ліхтаря. На тлі грозового неба, праворуч від будинку, огорнуте молочними клубами перелітного локомотивного диму, патетично вимальовується безлисте дерево – нерухоме посеред вихору. Завантажені товарні вагони минають його і з гуркотом сунуть на фронт.

Марія відірвалася від книги й підвела голову. Смуга тіні лежала на її чолі й очах і сповзала по щоці, як прозора шаль. Вона поклала руки на світильник-грибок, що стояв між порожніми пляшками, тарілками з недоїденим салатом, череватими кармазиновими келишками на темно-синіх підставках. Різке світло, яке заломлювалося на кордонах предметів і, мов у килим, усотувалось у сизий дим, що застилав кімнату, відскакувало від ламких, крихких країв склянок і мерехтіло всередині келишків, як жовте листя на вітрі, тепер цівкою набігло в її долоні – і кисті підсвіченим, рожевим куполом щільно зімкнулися над ним, і лише ледь помітно пульсували ще рожевіші лінії між пальцями. Притемнена кімнатка наповнилась довірливими сутінками, стягнулася до рук і змаліла до розмірів мушлі.

- Дивись, немає межі між світлом і тінню, – шепнула Марія. – Тінь, як приплив, підповзає до ніг, огортає нас і до нас зводить світ: є лише ти і я.

Я нахилився до її вуст, до прихованих у кутиках маленьких тріщинок.

- Ти пульсуєш поезією, як дерево соками, – сказав я жартівливо, струшуючи з голови нав’язливий пияцький гармидер. – Стережися, щоби світ не надрубав тебе сокирою.

Марія розімкнула вуста. Між її зубами легенько задрижав кінчик язика: усміхалася. Коли вона міцніше затисла пальці довкола грибка, блиск на дні її очей потьмянів і згас.

- Поезія! Для мене це річ така ж незбагненна, як звучання форми чи дотик звуку. – Вона замислено відкинулась на спинку козетки. У напівтіні червоний обтислий светр набрав пурпурової соковитості і лише на гребенях складок, де ковзало світло, пихато полискував карміном. – Але тільки поезія вміє точно показати людину. Я маю на увазі людину цілком.

Я забарабанив пальцями по склі келишка. Той відізвався крихкими короткими звуками.

- Не знаю, Маріє, – сказав я, знизавши із сумнівом плечима. – Гадаю, мірою поезії, а може, й релігії є любов однієї людини до іншої, яку вони викликають. І це найоб’єктивніший критерій оцінки речей.

- Любов, ясно, що любов! – промовила, мружачи очі, Марія.

За вікном, за згорілим будинком, широкою, розділеною сквером вулицею зі скреготом їздили трамваї. Електричні спалахи освітлювали фіолет неба, синюватими бризками магнієвого полум’я пробивалися крізь морок, заливали місячним сяйвом будинок, вулицю і браму та, досягнувши чорних віконних шиб, стікали ними і безшумно згасали. Миттю пізніше згасав і високий, жалібний спів трамвайних рейок.

За дверима, в іншій кімнаті, знову запустили патефон. Притлумлена, мовби грана на гребінці, мелодія губилася в наполегливому шурканні розтанцьованих ніг і горловому дівочому сміхові.

- Як бачиш, Маріє, крім нас, є ще й інший світ, – засміявся я і підвівся з козетки. – Така справа. Якби можна було розуміти цілий світ, відчувати цілий світ, бачити цілий світ так, як розумієш власні думки, відчуваєш власний голод, бачиш вікно, браму за вікном і хмари над брамою, якби можна було бачити все одночасно й остаточно, тоді, – сказав я задумливо, обійшовши козетку і ставши біля гарячої пічки, між Марією і майоліковими кахлями та мішком картоплі, закупленої восени на зиму, – тоді любов була б не лише мірою, а й найвищою інстанцією всіх речей. На жаль, ми приречені на метод спроб, на самотній, оманливий досвід. Яка ж це неповна, яка фальшива міра!

Двері кімнати з патефоном відчинилися. Увійшов Томаш, похитуючись у такт мелодії й опираючись на руку дружини. Її злегка вагітний, хоч і віддавна статечний живіт викликав незмінну цікавість у друзів. Томаш підійшов до столу і помотав над ним великою, м’ясистою, масивною, як у вола, головою.

- Слабо стараєшся, горілки нема, – сказав він із м’яким докором, дослідивши посуд, і відплив, підштовхуваний дружиною, до виходу. Він вдивлявся в неї тупим поглядом, наче в картину. Подейкували, що це в нього професійне, адже Томаш гендлював підробними Коро, НоаковськимиСтаніслав Ноаковський (1867 – 1928) – історик мистецтва, маляр, автор фантазій на архітектурні теми.[1]й ПанкевічамиЮзеф Панкевіч (1866 – 1940) – живописець і графік, професор Академії мистецтв, здійснив величезний вплив на еволюцію польського малярства.[2]

Крім того, він був редактором синдикалістського двотижневика і вважав себе лівим радикалом. Вони вийшли на скрипучий сніг. Клуби морозної пари прокотилися підлогою, як волохаті мотки білої бавовни.

Слідом за Томашем до контори урочисто вступили танцювальні пари, покрутилися сонно біля столу, майоліки й картоплі, старанно оминаючи патьоки під вікном, і, рознісши червоні сліди від свіжонапастованої підлоги, повернулися туди, звідки увійшли. Марія встала з-за столу, машинально поправила волосся й сказала:

- Я вже мушу йти, Тадеуше. Керівник просив починати раніше.

- У тебе ще добра година часу, – відповів я.

Округлий конторський годинник із вигнутим бляшаним циферблатом рівномірно цокав, повішений на довгій шворці між напівзгорнутим плакатом із вигаданим краєвидом і композицією вугіллям, що зображала замкову щілину, крізь яку виднівся фраґмент кубістської спальні.

- Я візьму Шекспіра, постараюся підготувати вночі «Гамлета» на вівторкові заняттяЙдеться про таємні заняття (пол. tajne komplety), які під час німецької окупації – зазвичай у приватних помешканнях – проводилися на всіх рівнях від початкової до вищої школи. Тадеуш Боровський та його майбутня дружина Марія Рундо були студентами полоністики підпільного Варшавського університету.[3]

Вона перейшла до іншої кімнати і присіла перед книжками. Примітивна полиця була збита з негембльованих дощок. Дошки вгиналися під книжковим тягарем. У повітрі висіли сині й білі пасма диму та стояв тяжкий горілчаний дух, змішаний зі смородом людського поту і вапняним запахом вологих, грибкових стін. Яскраво розмальовані аркуші погойдувалися на них, як білизна на вітрі, і, як морське дно, просвічували кольоровими лініями медуз та коралів крізь блакитну імлу. У чорному вікні, відгороджений шибою від ночі, заплутаний у тонке мереживо фіранки, видуреної за безцінь у залізничної злодійки, сумний, спитий скрипаль (який вважав себе імпотентом) даремно намагався заглушити стогоном інструмента харчання патефона. Згорблений, наче під мішком цементу, він із понурою затятістю видобував зі скрипки один і той же пасаж: готувався до недільного музично-поетичного концертуПопулярна в часи окупації форма культурного життя, перенесеного з театрів і філармоній до приватних помешкань.[4]Там він виступав умитий, у парадному костюмі в смужку, з меланхолійним виразом обличчя і сонними очима, мовби читав ноти в повітрі.

На столі, на обрусі в червоні квіти, також видуреному у залізничної злодійки, між келишками, книжками і надкушеними бутербродами лежали голі брудні ноги Аполлонія. Аполлоній гойдався на стільці і, звертаючись до дерев’яного, побіленого вапном від блощиць тапчана, на якому, мов риби на піску, лежали, задихаючись, напівп’яні люди, промовляв гучним голосом:

- Чи Христос був би хорошим солдатом? Ні, радше дезертиром. Принаймні перші християни втікали з війська. Не хотіли противитися злу.

- Я злу противлюся, – сказав ліниво Пьотр. Він лежав, розвалившись між двома розхристаними дівицями і порпав руками в їхніх зачісках. – Зніми ноги зі столу або помий їх.

- Помий ноги, Польку, – сказала дівчина з-під стіни. У неї були товсті, розплилі стегна і червоні, м’ясисті губи.

- Забагато хочете! Прикиньте, було таке плем’я – вандали. Дуже боязке, – тягнув Аполлоній, згорнувши п’ятою тарілки на купу, – всі їх молотили і з Данії чи Угорщини вигнали до Іспанії. Там вандали сіли на кораблі, попливли до Африки і пішки дійшли до Картаґену, де єпископом був святий Авґустин, син святої Моніки.

- А тоді святий виїхав на ослі і навернув вандалів, – сказав із-під пічки молодик, пихнувши люлькою. Він надував пухкі рожеві щоки, вкриті, як персик, золотистим пушком. Під очима у нього були великі синці. Цей піаніст віддавна жив із піаністкою з чарівними ямочками і хижим, пристрасним поглядом. Влітку ми його охрестили (бо він належав до національного віросповіданняТ. зв. Польський національний католицький костел – церква, не залежна від Риму і в міжвоєнній Польщі не визнана державою.[5]із запаленими свічками, оберемками квітів і мискою холодної капличної води, якою запопадливий ксьондз ретельно вимив йому голову, а відразу після хрещення нам довелося в найжвавішому місці Ґруєцької ушиватися від вуличної облави. Оженили ми їх нескоро, щойно пізньої зими. Батьки відмовлялися дати своє благословення з огляду на мезальянс. І хоча вони відступили музикантам кімнату для спання та фортепіано для репетицій, а також кухню для самогоноваріння, однак не захотіли запросити на весілля друзів, тож друзі влаштували весілля самі. Молода у штивній блакитній сукні сиділа в кріслі нерухомо, наче кіл проковтнула. Вона була сонна, втомлена і п’яна.

- Знаєш, мило тут у вас, дуже мило, – євреєчка, що втекла з ґетто і цієї ночі не мала де спати, присіла біля Марії при книжках і обійняла її одною рукою. – Дивно, я так давно не тримала в руці зубної щітки, канапки, горнятка чаю, книжки. Знаєте, це навіть важко сформулювати. І весь час таке відчуття, ніби треба йти. Я панічно боюсь!

Марія мовчки погладила її по пташиній голівці, оздобленій лискучими хвилями прилизаного волосся.

- Але ж ви, пані, були співачкою? Певно, нестачі ні в чому не відчували. – На ній була жовта сукенка в хризантеми з викличним декольте. З-під нього кокетливо виглядало кремове мереживо нічної сорочки. На довгому ланцюжку погойдувався між грудьми золотий хрестик.

- Нестачі? Ні, нестачі не відчувала, – відповіла вона з блиском здивування у вологих, коров’ячих очах. Її стегна були широкі, розложисті, добрі для пологів. – Розумієте, з артистками навіть німці інакше… – вона затнулась і замислено втупилась у книжки. – Платон, Тома Аквінський, Монтень, – євреєчка торкалась пурпуровим лакованим нігтем корінців куплених на розкладках і вкрадених в антикваріаті книжок. – Але якби ви, пане, бачили те, що бачила за мурами я…

- Авґустин написав шістдесят три книжки! Коли вандали взяли в облогу Картаґен, він якраз робив коректуру і за нею помер!Св. Авґустин помер під час облоги міста Гіппон (нині – Аннаба), а не Картаґену.[6]– маніякально продовжував Аполлоній. – Від вандалів не залишилося нічого, натомість Авґустина читають і сьогодні. ErgoErgo (лат.) – отже. [7]– він підняв до стелі руку з розчепіреними пальцями, – війна мине, а поезія залишиться. І разом із нею залишаться мої віньєтки!

Під стелею сушилися на мотузці обкладинки поетичної збіркиДебютна збірка віршів Боровського «Будь-де земля…». Автором обкладинки був Аркадій Журавський.[8]Від них сильно заносило друкарською фарбою. Світло пробивалося крізь чорні й червоні поверхні пакувального паперу і плуталося серед аркушів, мов у лісовій гущавині. Обкладинки шелестіли, як сухе листя.

Євреєчка підійшла до патефона і змінила платівку.

- А я думаю, що на арійському боці теж буде ґетто, – сказала вона, скоса поглядаючи на Марію. – Тільки виходу з нього не буде, – і відпливла в танці, підхоплена Пьотром.

- Вона знервована, – тихо промовила Марія. – Її родина залишилася за мурами.

Голка натрапила на тріщину в платівці й монотонно заводила одне і те ж. У дверях з’явився рум’яний Томаш. Його дружина поправила сукню на злегка випуклому животі.

- Ще тільки кілька хмар тяжких, яких не здули ніздрі конейЦитата з вірша Ципріана Норвіда «Святий мир». Тут – у перекладі Миколи Бажана.[9]– задекламував він і, вказавши рукою за вікно, у бік брами, вигукнув з інтонацією: - Кінь, кінь!

У крузі золотистого світла з-над дверей сліпучо білий і гладкий сніг лежав, як тарілка на попелястому обрусі, далі, в тіні, сірів і синів, мовби в ньому відбивалося небо, і щойно біля хвіртки вигравав під променями вуличного ліхтаря. Завантажена, як фіра сіном, підвода стояла в темряві нерухомою горою. Червоний каганець гойдався під колесами, кидаючи на сніг хиткі тіні й освітлюючи ноги та черево коня, який здавався вищим і масивнішим, ніж зазвичай. Від нього валили клуби пари, так, наче кінь дихав шкірою. Він був змучений і звісив голову.

Візник стояв обіч підводи і терпляче чекав, поплескуючи себе руками по грудях. Коли ми з Томашем відтягнули крила воріт, він неспішно дістав батіг, змахнув віжками і цмокнув. Кінь скинув головою, шарпнувся всім тілом, але віз не зрушив з місця. Передні колеса застрягли в стічному жолобі.

- За вузду скотину й назад, – сказав я компетентно. – Зараз кину дошку на жолоб.

- Назад! – крикнув візник, напираючи на голоблю.

Жандарм у синій шинелі, що пильнував сусідню будівлю колишньої муніципальної школи, напаковану, як в’язниця, «добровольцями» на роботу до Пруссії, глухо гупаючи підкованими чоботами по плитах тротуару, підійшов з боку ліхтаря. На грудях у нього, причеплений до портупеї, висів ліхтарик. Жандарм увімкнув його і люб’язно присвітив.

- Забагато дрантя наклали, – слушно зауважив він. З-під дашка каски, з глибокої тіні його очі виблискували над струменем світла яскраво, як вовчі вирла. Щоранку він заходив до контори зателефонувати про зміну варти і завжди доповідав, що нічого важливого протягом ночі не сталося.

Кінь фиркнув, перемістив вагу на задні ноги, подався всім тілом назад – і підвода відкотилась бруківкою. Тоді кінь потягнув уперед. Підвода, як плоскодонка, завантажена доверху валізами, клунками, постільною білизною, меблями і брязкітливим алюмінієвим посудом, погойдуючись в’їхала по дошках на подвір’я. Жандарм згасив ліхтарик, поправив на собі реміння і розміреним кроком віддалився у напрямку школи. Зазвичай він її минав, доходив до невеличкого костелу отців-паллотинівОтці-паллотини – засноване Вікентієм Паллоті Товариство Католицького Апостольства. У Польщі діє від 1907 року.[10](частково згорілого у вересні й турботливо та безнастанно відновлюваного впродовж усього сезону матеріалами з нашої фірми) і звертав під прогнилою стіною притулку для безробітних, який містився в колишніх заводських цехах відразу біля залізничної колії. Це був жвавий транзитний порт, адже через нього пропливали гуртом і вроздріб ковдри, тканини, теплий одяг, шкарпетки, консерви, сервізи, фіранки, обруси, рушники та всіляке інше добро, крадене з товарних потягів, що йшли на фронт, а також куповане в обслуги санітарних вагонів, які, повертаючись із фронту з годинниками, продуктами, пораненими, білизною і запчастинами, меблями і збіжжям, часто зупинялися на станції, як біля портового молу.

Візник задля примхи ще раз траснув батогом, потягнув коня на себе і задом під’їхав під дерев’яну комору. Кінь роздував боки і димів парою. Розпряжений із суворою ніжністю візником, він, мовби втомлений понад силу, постояв ще хвилю в голоблях, нарешті, рішуче підігнаний, повільно рушив під кран і запхав морду у відро. Допивши до дна, сьорбнув води з другого і, тягнучи за собою упряж, пішов у напрямку відчинених дверей стайні.

- Нівроку привіз, Олеку, – сказав я, оглянувши скарб на підводі.

- Наказала забрати все, – відповів візник. – Дивись, пане, завантажив навіть табурети з кухні й полиці з лазнички. Стара стояла наді мною, як кат над невинною душею.

- Не боялася посеред білого дня?

- Зять роздобув для неї дозвіл у свого дружка, – сказав Олек. Лице його було кістляве, худе, стягнуте морозом. Він зняв шапку. Жорстке від вапна волосся скуйовдилося над чолом.

- А дочка?

- Лишилася з чоловіком. Гиркалася зі старою, що мусить лишитися ще на день. – Він поплював на жилаві, покручені руки, виїдені вапном, гіпсом і цементом. – Ну, будем здоймати.

Візник вліз на підводу, розплутав мотузки і почав подавати одне за одним кріселка, вазони, подушки, кошики з білизною, старосвітські скрині, зв’язані мотузками книжки. Ми з Томашем підхоплювали їх і в чотири руки заносили до затхлої, темної комори, складаючи крам на бетонній підлозі між мішками з напівскам’янілим цементом, стосом чорного, із запахом смоли, толю та купою сухого вапна, призначеного на роздрібний продаж селянам. Вапно курявою витало в повітрі і нестерпно щипало в носі. Томаш спазматично відсапував, у нього було хворе серце.

- Скажи мені, пане, нащо керівник узяв її до себе? – запитав візник, закінчивши з вантажем.

- Зробила з нього людину, от і віддячує. – Я зачинив двері комори і замкнув їх на колодку.

- Вдячність – прекрасна річ, – сказав Томаш, який дихав тепер рівномірно, глибоко втягуючи повітря. Він набрав у пригорщі снігу, вимив ним руки і витер їх об штани.

- Ех, наробився я сьогодні, – сказав візник, злізаючи з підводи. Йому було важко рухатись у цупкому кожусі, вкритому шкаралупою з вапна, смоли і дьогтю. Візник оперся на віз, полегшено потягнув носом і витер чоло рукою. – Пане Тадеку, пане Тадеку, що я там бачив – ти би, пане, не повірив… Діти, жінки… Хоч і єврейські, але все одно…

- Чи ви бодай без пригод звідти виїхали?

- Інженер нас бачив дорогою. Щось буде за це?

- Та, – зневажливо відповів я, – що нам ті розтелепи можуть зробити? Якщо керівник хоче купити філію, то вони мусять з ним по-доброму, правильно? Вранці зробиш ходку. Куб вапна наліво. Повернешся перед сьомою.

- Ага, треба зранку вибрати з ями. Піду, коня приведу в порядок, – він поволочився слідом за твариною до стайні. Проходячи повз контору, візник підняв шапку.

У золотому крузі світла, наче в німбі, огорнута синявою ночі, що виблискувала кільцем зірок, стояла Марія. Вона причинила за собою двері від музики й людей і очікувально вдивлялася в темряву. Я обтрусив долоні від пилу.

- То що завтра з розливанням і розвезенням? – я взяв її під руку і повів по витоптаній у хрумкому, затверділому снігу стежці до хвіртки. – Може, почекаєш до обіду? Розвеземо разом.

Ми стояли у відчиненій хвіртці. Порожньою вулицею, у мерехтливому світлі ліхтаря, глухими кроками проходжався жандарм у синій шинелі, який пильнував школу. Над вулицею, над світлом ліхтаря, над гострим дахом утиснутої в мур комори із шумом пролітав вітер і ніс дим від потягів, мчали перисті хмари, а над вітром і хмарами дрижало небо – глибоке, як дно темного потоку. Місяць просвічував крізь хмари, мов грудка золотого піску.

Марія ніжно усміхнулася.

- Ти прекрасно знаєш, що я сама розвезу, – сказала вона з докором, підставляючи мені вуста для поцілунку. Великий чорний капелюшок, мов крило, кидав тінь на її лице. Вона була на півголови вища за мене. Я не любив цілувати її у присутності сторонніх.

- Бачиш, ти, поетичний соліпсисте, на що здатна любов, – сказав погідно Томаш. – Бо любов – це самопожертва. Говорю з висоти власного досвіду, оскільки мав багато коханок.

Присмерк, який розмиває риси людини, надав йому брилоподібності й ваговитості, так, наче Томаш був грубо отесаним каменем. Родимка під його лівим оком чорніла грайливою цяточкою на монументальному, мовби вирізьбленому із сірого піщаника обличчі.

- Ясно, що любов! – пирснула безтурботним сміхом Марія і, зробивши нам вишуканий кніксен, пішла вулицею вздовж сітки назустріч хмарам, які вітер гнав над нашими головами. Вона минула крамницю спекулянта, де я купував хліб і кров’янку на сніданок, а селяни – своїх замкнених у школі дітей, і зникла за рогом, не оглянувшись. Я дивився за нею ще хвилю, мовби вишукуючи в повітрі її слід.

- Любов, ясно, що любов! – сказав я, усміхаючись до Томаша.

- Дай візнику горілки, якщо маєш десь під ліжком, – відповів Томаш. – Ходи, треба брататися з народом.

ІІ

Уночі випало трохи снігу. Перш ніж я, випровадивши п’яних гостей і прибравши в кімнаті, офіційно відчинив браму на знак початку денної торгівлі, візник, який встав удосвіта, встиг вибрати вапно з ями і завезти його на будову, а повернувшись, розпрягти коня і замести на подвір’ї сліди від коліс. Такого раннього ранку надворі ще було синьо, а на вулиці – порожньо. Від залізниці долітав гуркіт потягів. Патрульний жандарм посірів і змалів у відпливі мороку, що залишив його на березі безлюдної вулиці, як забуту водорість. У вікнах колишньої школи почали з’являтися голови ув’язнених людей. У спекулянтській крамничці біля складу грілися під гарячою пічкою двоє темно-синіх поліцаїв«Темно-сині» (пол. granatowi) – польська поліція в довоєнних темно-синіх мундирах на німецькій службі в Ґенеральному Ґубернаторстві.[11]Крамар, кліпаючи по-пияцьки червоними очима, розкладав тремтячими руками на вітрині за склом сир, кашу і хліб. Селянка діставала з кошика кільця ковбаси, які зникали під прилавком у подвійній стіні. Крізь замерзлі шиби просочувався сірий світанок. Брудні краплі котилися заіржавілими ґратами, монотонно падали на підвіконня і цівкою стікали на підлогу.

Влітку, восени, взимку й навесні вуличку – сліпу, вимощену бруківкою, засмерджену гнилизною стічних канав, загублену між драглистим, як розкладений труп, полем і вервечкою змиршавілих одноповерхових будинків, де містилися пральня, перукарня, миловарня, кілька продуктових крамниць і паскудний бар – день у день заливав бурхливою повінню натовп, який підпливав під бетонні стіни школи, наводив погляди на новочасні вікна, на покритий червоною черепицею дах, задирав голови, розмахував руками й кричав. З відчинених вікон школи лунали вигуки й біліли руки – люди подавали знаки, наче з корабля, що відчалює від берега. Стиснутий, мов греблями, двома шеренгами поліцаїв, натовп відкочувався руслом вулиці, відступав аж до гирла площі, звідки відкривалася приємна для очей перспектива на дикі річкові мілини, порослі обшарпаними кущами верболозу і де-не-де вкриті лишаями снігу, на міст, під яким на мерехтливій течії лежав туман, на жовті пастельні будинки міста, що танули в чистій, спокійній блакиті неба, розпачливо вирував на площі і знову з галасом повертався.

Спекулянтська крамниця була маленькою, затишною затокою. Над склянкою бурячанки поліцаї браталися за прилавком із селянами і торгували людьми зі школи. Вночі поліцаї подавали через вікно школи товар, який або негайно зникав у закамарках вулиці, або, страшно ранячись, перелазив через колючий дріт у двір нашої будівельної фірми, де тинявся аж до ранку, оскільки контора, звісно, була зачинена. Зазвичай це були дівчата. Вони безпорадно блукали подвір’ям, розглядаючи купи піску й глини, куби цегли, ДСП, дерматину, заходили до засіку з будівельною крихтою, яка, залежно від величини й відтінку, використовувалась для сходів або надгробків, і безтурботно справляли там нужду. Прокинувшись, я цілком альтруїстично викидав їх за ворота, а зиск від цієї процедури, крім поліцаїв (і, мабуть, неприступного, далекого від пласких людських справ жандарма), отримував винятково сусід-спекулянт. Однак зобов’язаним чи вдячним він не почувався. День у день я забігав до нього купити чвертку житнього хліба, сто грамів кров’янки і двадцять масла. Він, як правило, не доважував, зате ціну суттєво заокруглював. І сором’язливо усміхався, але його рука, згрібаючи гроші, тремтіла.

Зрештою. Він не доливав до повної сотку самогону, не доважував десять грамів масла, різав хліб на нерівні скиби і немилосердно витягував у селян копійчину за кожну потай випущену дівчину, бо сам хотів жити, мав жінку, синочка у другому класі гімназії і дочку-підлітка – ученицю підпільного ліцею, що вже відчувала звабливу красу нарядів, принадливість хлопців, смак науки і чари конспірації. Натомість будівельна фірма хоч селянам, хоч інженерам продавала розмоклу малярну глину, скам’янілий цемент, змішувала вапно з водою і мастику з піском, а також, приймаючи вагони з товаром, виявляла – за мовчазним порозумінням із залізничним комірником – серйозну недостачу, про що тут-таки складався акт. Офіційний постачальник набирав у рот води, оскільки мав із фірмою окремі рахунки, які до жодних бухгалтерських книг не потрапляли.

Будівельна фірма! Вона, як терпляча дійна корова, роздавала засоби існування всім. Її законний власник – обтягнутий картатою камізелькою з брелоком черевань, патріархально сивий, апоплектично нервовий Інженер із борідкою клином – на утримання дружини-святенниці, що тринькала гроші на жебраків, ченців і костели, та сина-еротомана під час великого голоду (коли ми їли лушпиння і пайковий хліб-сіль) витискав із неї, як молоко з вимені, гроші тисячами, розбудував при управлінні склади, орендував територію спаленої у вересні фірми і заснував там філію свого підприємства, купив королівський екіпаж, цугового коня з підстриженим хвостом, найняв візника, придбав за півмільйона поміщицький маєток під столицею, щоправда, трохи занедбаний і підупалий, але придатний до полювань (із чималим шматком лісу) та індустріалізації (з покладами глини), врешті-решт на третьому році війни розпочав і вдало провів перемовини з Німецькою Східною Залізницею про закупівлю й прокладання власної бічної лінії та будування при ній транзитних складів.

Так само вдало складалася доля працівників Інженера. Насправді окупаційне законодавство забороняло Інженерові встановлювати тижневу зарплату понад 73 злотих, проте він кільканадцятьом своїм людям виплачував із власної ініціативи майже сотню на тиждень без вирахувань, податків і внесків. У невідкладних випадках, як от вивезення родини до таборів, хвороба чи хабар, Інженер зовсім не ухилявся від обов’язку. Три місяці він фінансував моє навчання в підпільному університеті, висунувши єдину вимогу: щоб я вчився задля Вітчизни.

Філія влаштувалася інакше. Фірмани продавали вапно на вулиці, привозячи на будівництво неповні кубометри. Робили приватні ходки. Крали на залізниці. Я спочатку виносив зі складу в кошику малярну глину і крейду та продавав їх довколишнім миловарням, але, тісніше потоваришувавши з керівником, увійшов з ним у долю: ми поділили фронт робіт і узгодили бухгалтерський облік. Також нас пов’язувало виробництво самогону, який варився моїм коштом у його помешканні. Віддавши мені левову частку роздрібної торгівлі, керівник занурився у великий бізнес, використовуючи фірму як перевалочний пункт, а складський телефон – як надійний засіб комунікації. Керівник розумівся на золоті й коштовностях, продавав і купував меблі, знав адреси маклерів і навіть сам приторговував нерухомістю, мав зв’язки із залізничними злодіями і допомагав їм контактувати з комісійними крамницями, приятелював із водіями і продавцями автомобільних запчастин, а також вів активний обмін із ґетто. Але гендлем він займався з виразним страхом, мовби через силу, всупереч власним уявленням про законність, і відчував болісну ностальгію за безпечними довоєнними часами. Тоді він працював комірником у єврейському закладі: під пильним оком власниці вперто вибивався в люди, купив під таксі спортивне авто і щодня заробляв на ньому, відрахувавши зарплату водієві, до трьохсот злотих. Невдовзі придбав біля автостради за містом одну ділянку під будівництво, а за кілька місяців до початку війни – другу, у близькому передмісті. Він знав, що робить це згідно з людськими законами, і жив на повну, не відаючи надокучливих докорів сумління. З тодішнього доробку керівник зберіг землю, валюту і глибоку прив’язаність до старої докторської вдови.

Стара сиділа на Маріїному місці в ногах дерев’яного тапчана. Лице її було землисте, сточене, пусте, як обезлюдніле місто. Вона була одягнена в чорну єдвабну сукню, на ліктях витерту й лискучу. На шиї мала широку оксамитну стрічку, а на голові – оздоблений букетом фіалок старосвітський капелюшок, з-під якого вибивалися пасма ріденького сивого волосся. На колінах стара тримала старанно складене пальто з облізлим коміром. Вона була одягнена занадто бідно як на довоєнну власницю величезного складу будівельних товарів, кількох вантажівок, персональної залізничної гілки, десятків робітників та невичерпних рахунків у вітчизняних і швейцарських банках, занадто бідно навіть як на власницю підводи всілякого краму, великої кількості точних лічильних машин, дбайливо й передбачливо відданих на зберігання до швейцарського консульства, не кажучи вже про золото й діаманти, які – на переконання людей з арійського боку – приносив із ґетто кожен єврей. Вона була одягнена бідно і сиділа скромно в кутку. Погляд втупила під стелю, розглядаючи павутиння на верхній книжковій полиці. Павутиння погойдувалося, бо павук спинався вгору.

- Ясику, вони зателефонують, правда? – промовила стара до керівника після довгої мовчанки. Я здивовано відірвав голову від книжки про середньовічні часи і забобони. Вона говорила хриплуватим шепотом, мовби терла каменем о камінь. Свистячий шепіт видобувався з горла разом із видихом. Два масивні ряди золотих зубів, які виблискували в роті, клацнули і, здавалося, мало не задзвеніли. – Вони ж мусять дати знати, чи прийдуть. Правда, мусять? – вона спрямувала на нього збляклі, мертві, мовби замерзлі очі.

- Ну, пані, треба трохи зачекати, – рішуче сказав керівник. Він старанно вихухав отвір у скрижанілій шибі й одним оком поглядав скоса на подвір’я, на відкриті ворота, на вулицю, яку вже затоплював натовп, і барабанив пальцями по віконній рамі: чекав на клієнта. – Адже пан директор обіцяв задзвонити. Певно, вийде сьогодні разом із вашою донечкою.

- Добре вам, Ясю, говорити. А якщо їм не вдасться, Ясику? – стара знову перевела погляд зі стелі на вікно. Вона поклала зів’ялі, покручені, мовби сточені шашелем руки на жовту хустку, наче хотіла зірвати її з плечей, і безсило опустила їх на коліна.

- Що ви таке кажете! – недовірливо присвиснув керівник. Він погладив своє буйне, золотисте, хвилясте волосся і нетерпляче відкинув його рухом голови. При цьому з-під манжета поплінової сорочки визирнув золотий longinesLongines – швейцарська годинникова фірма.[12]овальний, зручно вигнутий під зап’ясток: пам’ятка з добрих часів у фірмі на Товаровій. – Не беріть, пані, в голову! Ваш зять, директор складів, може вийти коли захоче. Залагодить що треба, гаманець у кишеню – і фіть! Лиш його й бачили. Ви, пані, не журіться, як вони вийдуть. – Він присунув собі стілець і сів, зручно витягнувши ноги в офіцерських чоботах. – Тут треба думати, де взяти на помешкання. Знаєте, скільки просять? П’ятдесят тисяч! Щастя, що я в перший рік війни купив собі сякий-такий куток, бо не знати, що би тепер робив. Знімав би у когось? Чи пішов би в житлоуправління?

- Ви, Ясю, собі завжди порадите, – шепнула стара і ледь усміхнулася кутиками губ.

- Чоловік має, дякувати Богу, руки й ноги, думає, де і як щось можна хапнути. І тому живий! Пане Тадеку, – нахилився він до мене, – ваша наречена зварила двадцять п’ять літрів. Економна дівчина – розцілував би! І вугілля спалила удвічі менше. Працьовита, нема що казати.

- Дзвонила, – буркнув я з-над книжки. – Поїхала в місто розвозити самогон. Скоро повинна повернутися.

Між пічкою і вішаком було темнувато, але тепло. Нагрітою спиною ширився розкішний лоскіт. Голова була важкою й шуміла. Відригувалося горілкою і яйцями. Книжка про середньовічні монастирі будила напівсонні видива темних келій, де посеред забобонів мас, різанини племен і міських пожеж тривала праця над спасінням людського духу.

- Ясику, а валізи в порядку? – прошепотіла стара, глухо, наче з колодязного дна. – Ви ж розумієте, що тепер це єдиний скарб дочки. Вона така безпорадна. Звикла до маминої опіки.

Вигріваючись під пічкою, я вперся поглядом у підлогу. Спущене з тапчана покривало не сягало натертих червоною пастою дощок. З-під нього виднілася кришка «ремінґтона»Remington – друкарська машинка однойменної американської фірми.[13]Я забрав машинку з комори, щоб не відсиріла, і про всяк випадок поставив під ліжко.

- У нас, пані, все мусить бути в порядку, – керівник звично потер руки і подивився хвильку на мене, – в порядочку, як у страховій компанії. Чи ж ви мене не знаєте?

- А якщо вони мене тут не знайдуть? Ця вуличка така маленька і на периферії, – знічев’я занепокоїлася стара. – Я зателефоную, – вирішила вона і поворушилася на тапчані.

- Пані, чи ви здуріли на старість? – раптом зашипів керівник і гнівно примружив добрі блакитні очі, майже прикрив їх віями кольору соломи. – Німців на свою голову накликати? Дати їм підслухати? Скільки завгодно, але не від нас!

Стара злякалася і настовбурчилась, як розбуджена зненацька сова. Вона сплела руки на грудях, мовби їй було холодно, і машинально вертіла в пальцях пришпилену до сукні брошку.

- А як ви дісталися до нас? – запитав я, аби підтримати розмову.

Двері контори траснули. Клієнт загупав ногами, збиваючи з черевиків сніг. Керівник копнув стілець і вийшов до клієнта. Стара підвела на мене порожні очі.

- Я двадцять сім разів потрапляла у вуличну блокаду. Він знає, що таке блокада? Мабуть, не дуже. Ну, нічого, – схвильовано захрипіла вона, киваючи приязно рукою. – У нас була криївка за шафою, у такій спеціальній ніші. Двадцять осіб! Малі діти навчилися, і коли солдати ходили і били прикладами в стіни, і коли стріляли, малі діти лише мовчали і дивилися такими відкритими очима, він знає? Чи вони встигнуть вийти?

Я підійшов до книжкової полиці. Вставив книжку поміж середньовіччя. Оглянувся на стару. І запитав здивовано:

- Діти?

- Ні, ні, ні! Діти там, що діти! Зять із дочкою – вийдуть? Він дуже приятелює з шефом. Ще з Гайдельберзького університету.

- А чому з вами не вийшов?

- Має там свої інтереси. Ще день, ще два… Там усе закінчується. Весь час aus, aus, aus! У будинках порожньо, пір’я на вулицях, а люди вивозять, вивозять…

Вона засапалась і замовкла.

Із-за дверей долинали грайливі деренчливі голоси. Клієнт і керівник узгодили ціну постачання деревини із покинутих євреями будинків отвоцького ґетто, які крайсгауптманKreishauptmann (нім.) – окупаційний голова повіту.[14]гуртом продав польському підприємцю. Скрипнули двері: клієнт із керівником вийшли до крамнички замочити угоду. Керівник був непитущим, але давав себе спокусити, коли події розгорталися особливо вдало.

- Мені треба до своїх речей, – сказала раптом стара. Вона відкинула пальто з колін і квапливо потупала у двір.

Конторська функціонерка усміхнулася до мене з-за столу. Дрібненька й суха, вона зручно вмостилася на козетці: цілий день читала бульварні романи. Її прислав Інженер стежити за касою. Згідно з його підрахунками, фірма давала надто низькі прибутки. На другому тижні її функціонування з каси зникла тисяча злотих. Керівник покрив недостачу з власної кишені, а Інженер утратив до функціонерки довіру. Зрештою, вона приходила в контору лише на кілька годин, жодного разу не заглянула до складу, не знала, де мастика, а де бітум, зате з регулярністю пошти забезпечувала мене підпільними газетками, оздобленими гербом у вигляді меча і плуга«Меч і Плуг» – польська підпільна християнсько-націоналістична організація.[15]Я заздрив її приналежності до підпілля, оскільки сам задовольнявся тим, що напівприватно розмножував бюлетені, багато читав, пописував вірші та виступав на поетичних ранках.

- І що з тою старою? Багато меблів? – іронічно запитала функціонерка. Її голову увінчувала висока, непокірна копиця скуйовдженого волосся.

- Кожен рятується як може.

- З допомогою ближніх, – її очі зло зіщулилися. Напудрена вона була абияк, тонкий ніс вилискував, мов начищений салом. – Гей, пане комірнику, а як вірші? Обкладинка висохла?

Керівник за руку привів стару до контори. Прийшов фірман, зігрітися. Присів перед пічкою і, посапуючи, простягнув до вогню потріскані від вітру й морозу руки. Кожух на ньому парував і смердів вологою шкірою.

- Машини з будками в місті, – сказав фірман. – Я був в управлінні. На вулицях пусто, аж страшно їхати. Кажуть, ніби закінчать з євреями, то й нас почнуть вивозити. У нас також лапають. Коло церкви і перед вокзалом аж зелено від жандармів.

- Прекрасно, – фиркнула дрібна функціонерка і нервово встала з-за столу. Вона човгала ногами у надто великих капцях, вихляючи з несвідомим кокетством кістлявими стегнами, що просвічували крізь тонку сукенку. – Як же я повернуся додому?

- PerpedesPer pedes (лат.) – ногами, пішки.[16]– сказав я кисло і, квапливо натягнувши куртку, вийшов із контори. Різкий вітер зі снігом шмагнув мені в обличчя. Над коритом з вапном ритмічно схилявся робітник. Притупуючи від холоду ногами, як кінь уві сні, він гасив вапно, помішуючи його лопатою. Клуби білої пари здіймалися над киплячим місивом і огортали його лице. Вапняр працював цілу зиму без перерви, готуючи вапно для літнього сезону. Щоденно він переробляв на морозі до двох тонн сухого вапна.

Ворота складу керівник лише причинив. Коли облава охоплювала вуличку, ми замикали їх на колодку. П’яні поліцаї очищали вулицю від залишків натовпу, який драпав у поля. Німецький жандарм, вищий від натовпу і його турбот, але уважний до кожного жесту поліцая, байдуже вистукував кованими чобітьми по бруківці. На площі під стінами будинків було ще гамірно і людно. Під вікнами й парапетами трясли колінами, тупали ногами в постолах і дерли захриплі горла перекупники над кошиками з булками, цигарками, кров’янкою, пончиками, білим і житнім хлібом. Здавалося, що це кричить і трясеться чорна стіна будинку. У брамах важили на примітивних вагах свіжу свинину і поспішно переливали самогон. На земельній ділянці позаду школи все ще тривала забава. Карусель з одним ошалілим дитинчам на коні величаво оберталася під акомпанемент верескливої музики. Порожні дерев’яні автомобілі, велосипеди, лебеді з розчепіреними крилами плавно пропливали в повітрі, гойдаючись, як на хвилях. Заховані за дошками робітники ходили під каруселлю в кираті. Біля яскраво розфарбованого тиру і в зоологічному саду під наметом (де, як твердила поблякла від снігу афіша, мали бути крокодил, верблюд і вовк) зяяло безнадійною пусткою. Кілька газетярів із притулку з пачками німецьких газет під пахвами нерішуче крутилися на зупинках. Трамваї без людей описували петлю довкола площі і, подзенькуючи ланцюгами, тяглися вздовж алеї. Дерева стояли засніжені й іскрилися під яскравим сонцем, мовби вирізані з ламкого кришталю. Небо лежало чисте, прозоре, високе. Був звичайний базарний день.

У глибині вулиці простір замикали кам’яні корпуси будинків і групки голих виснажених дерев. За віадуком, оснащеним іспанськими рогатками, колючим дротом і застережними таблицями, в оточенні кордону жандармів бурлив і підпливав до колій натовп. З нього виринали вкриті брезентом пузаті вантажівки і, місячи колесами сніг, важко сунули на міст. За останньою машиною з натовпу вибігла жінка. Не встигла. Вантажівка набрала швидкість. Жінка підняла в розпачливому жесті руки і вже мала впасти, якби не допоміг жандарм. Він заштовхав її назад у натовп.

- Любов, ясно, що любов, – розчулено подумав я і втік до складу, оскільки площа порожніла перед облавою.

- Телефонувала наречена, – сказав керівник. Він був у доброму гуморі, мугикав з-під рудих вусів і виписував ногами танцювальні півкола. – Їде з ОхотиРайон Варшави.[17]але не може швидше, бо скрізь хапають. Буде під вечір.

Суха, скуйовджена функціонерка кинула на мене короткий, приправлений в’їдливістю погляд.

- Видно, і з нами почнуть, як з євреями. Ви хвилюєтеся?

- Повинна дати собі раду, – промовив я до керівника. Я промерз до кісток. Подлубав коцюбою в пічці і підклав торфу. З відчинених дверцят бухнуло димом на всю кімнату. – Мабуть, цього місяця вагонів не дістанемо. ЗашперуютьВід нім. Sperre – блокада.[18]певно.

Керівник мимохіть скривився. Він присів на стілець і витонченими, як у піаніста, пальцями стукав по столі.

- А якби й пустили вагони – нам від того яка користь? – сказав він із гіркотою. – Інженер боїться тримати цемент і гіпс, вапно має лише для німецьких робіт у форті БемаСтара фортифікаційна споруда в передмісті Варшави, яку німці укріплювали під час окупації.[19]то що ви хочете? Щоб ми процвітали? Ґроховські заклади отримали три вагони цементу, Боровик і Срібний мають усе, чого душа забажає, а ми? Черепиця, кам’яна крихта, мастика й рогожа!

- Та вже не прибідняйтеся, – сказала функціонерка. – Якби попорпатися в коморах, то одне та друге…

- Ясно, що одне та друге! Бо я кручуся на власний розсуд. А інакше – чи прийшов би хтось до складу? Хіба що крамар гирі позичити.

Заторохтів телефон. Керівник розвернувся на стільці, випередив на півсекунди дрібну функціонерку і, мовчки жестикулюючи, передав слухавку мені.

- Наша машина, – шепнув я, прикривши трубку рукою. – Що сказати?

- Хай дасть п’ятдесят.

- Fünfzig, – сказав я в трубку. – Abends?Abends (нім.) – увечері.[20]Хай буде увечері.

- Чудово, ходімо, раз таке діло, щось з’їмо, – потер руки керівник.

Стара нерухомо сиділа на тапчані, як загнаний у кут звір. Керівник заметушився по кімнаті, поставив на плитку бульйон і прибрав на столі.

- Якщо Інженер буде мати менше прибутку від нас, то, по-перше, вижене цю малолітку, а по-друге… Ну що, ви наважились?

- Куди мені до вас? – сказав я понуро. – Ми все вклали в самогон. Знаєте, як воно: трохи книжок купили, трохи лахів та й вже. Папір теж грошей коштував.

- А ви хоч продасте ті вірші?

- Не знаю, я не писав їх на продаж. Це ж не цегла порожниста і не бітум, – відповів я ображено.

- Якщо хороші, то мали б купувати, – сказав примирливо керівник, відкушуючи булку. – Назбираєте тих пару тисяч до складчини. Голова на плечах у вас є.

Стара їла повільно, але з апетитом. Масивний ряд золотих зубів хтиво занурювався у м’якоть булки. Я вдивлявся в їхнє сяйво, мимоволі оцінюючи вагу і вартість цілої щелепи.

Траснули двері, увійшов клієнт. Паллотин із сусіднього костелика був у рогових окулярах і несміливо усміхався. Повідомивши про облаву, він замовив кілька мішків цементу і жовту крихту. Заплатив наперед перев’язаними в пачки однозлотовими купюрами.

- Слава Йсусу Христу, – сказав паллотин і, вдягнувши чорний капелюх, вийшов, шарудячи сутаною.

- Слава навіки, – відповіла функціонерка. Вона закрила пічку і витерла пальці клаптем газети. – Як ви думаєте, що та стара зробить?

- Керівник знайде для неї помешкання. У старої забагато грошей, щоб він її випустив з рук, – сказав я упівголоса.

- А, – фиркнула вона зневажливо, – то ви нічого не знаєте? Коли керівник вийшов, стара задзвонила до дочки. Вони не можуть вийти з ґетто. Вже запізно. Шпера на повну.

- Стара пожуриться трохи і перестане.

- Дуже може бути.

Функціонерка загорнулася в облізле хутро, вмостилася зручніше на козетці і повернулася до книжки. Бажання вести розмову далі вона не виявила.

ІІІ

Вечорами я залишався на фірмі сам серед розвішаних, як мокра білизна, обкладинок поетичної збірки. Аполлоній вирізав їх із паперу у форматі in folio, допасувавши до сітки ручного гектографа. Позичений мені для копіювання безмежно цінних радіоповідомлень і вартісних порад (разом із рисунками) на тему ведення вуличних боїв у великих містах, він водночас прислужився до друку піднесено метафізичних гекзаметрів, які виражали моє неприхильне ставлення до апокаліптичних поривів вітру історії. Виконана з використанням революційно новаторської техніки копіювання, обкладинка була з обох боків оздоблена чорно-білими віньєтками: наклеєні на сітку шматки білкової матриці давали білі плями, натомість сама сітка – плями чорні. Спосіб був дуже винахідливий, але поглинав надто багато фарби: обкладинки сушилися вже тиждень – без результату. Отже, я зняв їх обережно з мотузки, переклав цупким пергаментом, тісно спакував і запхав під дерев’яний тапчан. За опущеним до підлоги покривалом сховалися зіпсоване радіо в очікуванні механіка, портативний, плаский, як портсигар, гектограф, солідна друкарська машинка Remington, принесена з комори, щоб не відсиріла, а також зібрання публікацій певної імперіалістичної організації, залишене тут на зберігання приятелем, який мусив покинути дім, але не мав сили позбутися своїх антикварних і колекціонерських захоплень.

Також вечорами, не шкодуючи ні спини, ні колін, я старанно шурував підлогу, витирав стіл і більш-менш вікно, а коли вирішував, що в кімнатці вже затишно, як у вусі, прикривав салатовим абажуром увімкнений грибок і дбайливо зачиняв двері, щоб кімната набрала тепла. Сидів я зазвичай при пічці в конторі: робив детальні бібліографічні нотатки, якими заповнював спеціальні коробки, записував на окремих картках знайдені в книгах глибокі сентенції та влучні афоризми і вчив їх напам’ять. Тим часом надходили сутінки і засипали сторінки книги. Я переводив погляд на двері і чекав на Марію.

За вікном сніг утрачав блакить, змішуючись із сутінками, наче з сірим цементом. Висока стіна згорілого будинку, поруділа, як волога цегла, набрякала чорнотою, мовби змовкала, безголосий вітер здіймав над залізничною колією клуби рожевого диму, рвав їх на клапті і кидав у синяву неба, наче пластівці снігу на прозору воду. Звиклі речі, грузька, як гнила диня, купа піску, звивиста стежка, брама, тротуари, мури й будинки вулиці зникали в мороці, як у хвилях припливу. Залишився тільки невловимий шум, яким пульсує найглибша тиша, гаряче стугоніння людського тіла і глуха туга за речами і почуттями, яких так і не судилося пізнати.

На подвір’ї ще крутилися люди. Візник, мов із торби, витягав із темних глибин комори пакунки і з розмаху кидав їх на підводу. На підводі, розставивши ноги, стояв старий вапняр. Покректуючи, він підхоплював багаж і професійно трамбував його, як укладав би мішки з цементом чи гашеним вапном. Від напруження вапняр випнув язиком щоку.

Керівник стояв за возом біля старої: оперся рукою на дошку і машинально відколупував скалки.

- Не знаю, не знаю, я так не навчений, – сердито промовив він, відкопиливши губи. – Але, як на мене, то не варто було так відразу. Є в голові розум? Нащо була вся ця морока?

Стара нахилила до плеча голову в капелюшкові з квітами. На її землистих щоках виступив від морозу бурячковий рум’янець. Її губи дрижали від холоду. З-під них виблискували золоті зуби.

- Обережно складайте, – строго сказала вона вапнярові. Лице старої смикалося від кожного кинутого пакунка, так, наче її саму жбурляли на підводу. – Вибачте, Ясю, – звернулася вона до керівника, – що завдаю йому клопоту. А ви особисто ж на цьому не втратили, правда?

- Про що ви, пані, говорите? – сказав керівник, знизуючи плечима. – Гроші від вас я віддав на помешкання, а трохи того шмаття, що ви у мене залишили, завжди можна… Я особисто на цьому не розбагатію.

Згорблена під сірою стіною комори, стара переминалася від холоду з ноги на ногу у витертих, розтоптаних черевичках, шмигала носом і дивилася на керівника, часто, як заведено у короткозорих, кліпаючи почервонілими повіками. Її очі сльозилися. Вона мовчала й усміхалася.

- Дуже ви їх там захистите. Хоч так, хоч сяк – хана, – продовжував керівник, дивлячись у землю, на спиці колеса і болото під колесами. – Що, ви не знаєте, як воно буде? Уб’ють, спалять, знищать, розтопчуть – і все. Чи ж не краще жити? Я, наприклад, вірю, що настануть такі часи, коли людям дозволять спокійно торгувати.

Потужний дизель із причепом, харкаючи димом, заїхав у вулицю і підкотився під браму. Керівник полегшено усміхнувся і поквапився відчиняти другу комору, а я снігом навпростець підбіг до воріт. Трактор втиснувся задом на протилежний хідник і, як жук, переповзши через стічний жолоб, під’їхав під розчахнуті двері комори. З кабіни вискочив шофер у брудному комбінезоні й німецькому кашкеті, хвацько насадженому на кучеряву, лискучу чуприну.

- Abend. П’ятдесят? – запитав він і, плеснувши розмашисто в долоні, погойдуючи стегнами, увійшов до комори, де зацікавлено роздивився по кутках. – О ля, ля! Все продали? – сказав він, прицмокнувши губами. – Великий обіг, великі прибутки. Але тепер на десять злотих з мішка дорожче. По тридцять п’ять?

- Цей номер не пройде, – відповів керівник, красномовно розвівши руками.

- Тридцять два. На ринку п’ятдесят п’ять і більше, – сказав солдат без роздратування.

- Він має людей, щоб розвантажити? – запитав мене керівник. – Треба брати.

- KeineLeuteKeine Leute (нім.) – тут: Теж мені люди.[21]– широко засміявся солдат. У нього були здорові кінські зуби і старанно, до блиску виголені щоки. Він підійшов до причепа і, розшнурувавши тент, скомандував: - MeineHerren, raus! Дуже вас прошу, ausladen!Meine Herren, raus! … ausladen! (нім) – Панове, вилазьте! … розвантажити![22]

Двоє робітників, що дрімали на мішках із цементом, відкинули пальта, якими були вкриті, вискочили, перелякані криком, із глибини кузова й опустили борт. Один підтягував пласкі мішки до краю, другий брав їх на руки, притискав до грудей, заносив у комору і з тріском кидав на підлогу. Я пояснив йому, як слід складати цемент, зв’язуючи мішки, щоби стіс не завалився до дідька.

Заспаний помічник водія висунувся з вікна кабіни:

- Хай поквапляться, Петере. Нам треба їхати далі.

Він підпер голову руками і сонно вдивлявся всередину комори. Золотий жіночий браслет вільно висів на його зап’ястку. У нього були волохаті руки і смагляве, чорне від заросту лице.

- Швидше, швидше, dualteSlawedu alte Slawe (нім.) – ти, старий слов’янине.[23]– цідив він крізь зуби. Наткнувшись на мій допитливий погляд, помічник приязно усміхнувся.

У коморі обваляний в цементі робітник (якщо хтось не вміє обходитися з товаром, то завжди, переносячи, порве кілька мішків і наробить шкоди) підняв на мене сріблясте, запорошене лице і, вдаючи, ніби протирає верхом долоні очі, пошепки запитав:

- Є п’ять зайвих мішків, візьмете сьогодні?

- По двадцять, – промимрив я, не відкриваючи рота, а солдатові сказав: - Komm до контори, розрахуємося. – Він загасив сірник, дбайливо притоптав його підошвою і смачно затягнувся димом. Слабенький рожевий вогник освітив його щоки і відбився в очах.

- Fünfzig штук? П’ятдесят? – він показав робітникові п’ять розчепірених пальців.

- Ja, ja, шеф, я рахував! Жодним більше! – із запалом вигукнув подавальник з-під тенту.

Фірман закінчив вантажити віз. Вапняр поправляв багаж і затягував мотузки. Вони оперезали підводу сумлінно, мов ящик зі склом: уміли пакувати. Всередину приховали речі цінніші, шкіряні валізи і брезентові мішки з білизною, натомість на верх і по боках поскладали плетені кошики, стільці і брязкітливий посуд. Підвода стояла терпляче, як ковчег. Стара тупцювала під коморою, тримаючи руки в муфті. Побачивши солдата, що проходив поряд, вона злякалася і чкурнула за двері складу.

- Переїзд? – запитав мимохідь шофер.

- Переїзд, звичайно, переїзд, а що ще може бути?

Небо стискалося, осідало над мороком безшелесно, мов падаючий птах. Безлисте дерево над колією борюкалося з вітром затято, як людина, що вирішила не піддаватися.

- Але ж ви тут спокійно живете, – з добродушною зневагою сказав солдат. – А наші б’ються за ваш спокій.

Керівник попросив сідати. Він розмовляв по телефону з дружиною.

- То як, удався обід чи ні? Бурячок – ні! Візьми капусту. – Він поблажливо усміхнувся. – Малий? Спить? То розбуди його, уже дві години спить.

- Книжок стало більше, га? – сказав солдат, прочинивши двері до кімнати. – О, що за атмосфера! Ще лиш патефон завести! Дівчина, правда, дівчина? – він показав пальцем на червоний халат на вішаку. Потім оглянув картини Аполлонія: жебрачку, яка під шерхлою стіною тримає за ручку дитину з вибалушеними очима, і натюрморт із жовтим дзбаном. Наніс до кімнати болота і солдатського смороду.

Керівник дістав із гаманця пачку ретельно перев’язаних банкнот і, перелічивши їх молитовним шепотом, віддав шоферові.

- Знову середа, наступний тиждень, ja? – запитав шофер.

- Ist gut, – сказав керівник, – ist sehr gut. Бачите, пане Тадеку, якби в мене був власний склад, то я б не ховався з товаром. Перетримав би кілька днів, гарантований заробіток.

- Функціонерка тут же побіжить до Інженера.

- Якщо нічого не знайде, то й не повірить. Відступимо зразу черняківським закладам. Але Інженер і так мусить жити з нами мирно: вгатив купу грошей у бічну гілку і ледве зводить кінці, – сказав керівник.

- Метикуйте, як купити цю халабуду. Я докладу, що буду мати.

- А якщо зовсім заборонять будувати?

- Тепер теж забороняють, а люди будують. Вижити ви можете і з того, що маєте в шухляді. Ділянка і склади залишаться на після війни. Як знайдете. Ну що, ходімо відпровадимо стару.

- Вона забула тут машинку, – сказав керівник, пригладив рукою волосся і не без елеґантності надягнув трамвайницький картуз. На вулиці він удавав трамвайника: їздив містом безкоштовно і почувався безпечно під час облав.

- Машинка придасться на фірмі.

- Ja, ist gut. – Солдат перерахував гроші, сховав їх до кишені комбінезона, приязно, але нещиро потиснув нам руки і вийшов, рипнувши чобітьми.

Фірман забрав з-перед коня мішок із фуражем, запалив каганець, почепив його під возом, узявся за віжки, урочисто цмокнув – і підвода, криваво підсвічена миготливими відблисками, поскрипуючи, рушила, мов карнавальний фургон, за ворота, пірнувши у вулицю, наче в темну алею.

Між пурпуровою, як запечені вуста, ковдрою, стягнутою білою шворкою від фіранки, і бокастими валізами, згорнута в клубок, як пес, сиділа, підібгавши під себе ноги, стара єврейка, прикрита зверху перевернутим навскіс столом, ніжки якого стриміли мертвими куксами в небо і, підскакуючи разом зі стільницею від кожного поштовху підводи, здавалося, мстиво йому погрожували. Очі старої були заплющені, голову вона увіткнула в хутряний комір: очевидно, спала. Кілька обідраних дітлахів побігло за підводою, сподіваючись щось украсти.

Увечері вулиця оживала. Золотий місяць на темно-синьому небі котився кружальцем ананаса назустріч перистим хмарам і опадав металевим сяйвом на дахи будинків, у загати мурів, на рипучий, як срібна бляха, сніг тротуару. Перед школою проходжався дорідний жандарм, весь синій від сутінків. Дівчата з пральні прошмигували під фіолетовим ліхтарем і зникали в тіні згорілого будинку. Від крамаря на нічне патрулювання виходили підхмелені поліцаї. Маленький дзвін у відновлюваному нашим цементом і вапном костелику защебетав радісно, мов розсмішене дитя, сполошивши заснулих на парапеті дзвіниці голубів, які, лопочучи крилами, здійнялися над вежею і пелюстками хризантем сонно осипалися на дах.

Трактор із цементом обережно оминув вапняні ями і, посигналивши на прощання, залишив подвір’я. Я кинувся до причепа і тицьнув гроші у простягнуту руку робітника.

- Десять було, десять! – крикнув він. Тент закрився за ним.

- День відбули, – сказав керівник, підперезуючи трамвайницьку шинель. Він стягнув ремінь сумлінно, на силу, оскільки любив здаватися худорлявим. – Залишаю вас на самоті. Що ж ваша наречена все не приходить?

- Я боюся за неї. Облава триває цілий день. Певно, багато наловили.

- Що поробиш, – важко зітхнув керівник. – Наречена, мабуть, не може до вас пробитися. – Він запхав до портфеля шматок м’яса, відібраний на завтрашній обід.

- Зачекайте, я теж піду, куплю щось на вечерю. Після такого дурнуватого дня хочеться їсти. – Ми вийшли, закривши хвіртку. Німецький трактор замикав перспективу вулиці, вібрував і димів. Перехожі скупчувалися на хіднику і дивилися на площу. Обіч стічної канави стояла підвода з манатками. Візник терпляче чекав, доки звільниться проїзд.

Западав дедалі глибший вечір. За чорною смугою поля, над срібною течією річки кам’яний міст напинався на тлі неба, як лук. На тому березі чорна брила міста западала у в’язку темряву. Над нею високі стовпи прожекторів устромлювалися ртутним світлом у небо, перекреслювали його і, як відпущені руки маріонеток, безвладно простягались по землі. Світ на мить стискався до розмірів однієї вулиці, що пульсувала, як відкрита вена.

Із хрускотом, з увімкненими фарами, проїжджою частиною сунули напхані людьми вантажівки, перевалюючись на вибоїнах із боку на бік. Білі, мовби посипані борошном, обличчя людей вигулькували з-під брезенту і, наче здуті вітром, щезали в темряві. Мотоцикли з солдатами в касках виринали з-під віадука і, тріпочучи крилами тіней, як потворні мотилі, з гуркотом зникали слідом за машинами. Ядучий дим двигунів внутрішнього згорання стелився дорогою. Колона йшла у бік мосту.

- Наловили під церквою, – сказав позад мене крамар. Він важко опустив мені руки на плечі. Від нього відгонило самогоном і смерділо махоркою. – А щоб під ними земля трісла!

- Беруться й за нас, – понуро сказав поліцай з ремінцем, службово застібнутим на підборідді. Він зняв кашкет і витер чоло рукавом. Червона смуга, відтиснута кашкетом на лисині, поблідла на холоді. – Ага, отак, – додав він крізь зуби.

- Та єврейка що, з’їжджає від вас? – довірливим тоном шепнув крамар. – Так швидко?

- З’їжджає куди інде.

- А що буде з помешканням? – занепокоївся крамар і нахилився до мого вуха. – Я вже з людьми перебалакав. Пан керівник мав сьогодні дати завдаток.

- То шукай пана керівника, – відповів роздратовано я і струсив із себе його лапи.

- Перепрошую, – шепнув крамар. Світло прожектора пройшлося його лицем. Він заблимав повіками, відганяючи від себе промінь. Прожектор освітив надра вулиці, лице крамаря огорнув морок.

- Вона повертається в ґетто. У неї там дочка, яка не може вибратися.

- Ну і правильно, – переконано сказав крамар. – Принаймні помре з нею, як людина… – він тяжко зітхнув і втупився у вулицю.

На повороті алеї виник затор. Колона зупинилася, машини наздогнали одна одну. Залунали горлові команди. Мотоцикли виїхали з-за вантажівок й освітили фарами проїжджу частину, трамваї, тротуар і натовп. Фари ковзнули людськими обличчями, як вибіленими черепами; зазирнули в чорні, сліпі вікна помешкань; охопили зупинену на півтакті, сяючу зеленими лампіонами карусель із розгойданими на линвах кониками на полозах, лебедями з плавно вигнутими шиями, дерев’яними автомобілями, велосипедами; обмацали кінський майданчик; торкнулися намету зоологічного саду з крокодилом, вовком і верблюдом; дослідили нутрощі трамваїв, що стояли з вимкненими світлами; шарпнулися вліво і вправо, як голова розлюченої змії; повернулися до людей, засліпили ще раз очі й наставилися на вантажівки.

Лице Марії, обрамлене широкими крисами чорного капелюшка, було біле, як вапно. Мертвотно бліді, крейдяні руки вона, мовби у прощальному жесті, спазматично піднесла до грудей. Марія стояла на машині, втиснута в натовп, відразу ж біля жандарма. Вона напружено дивилася в моє обличчя, як сліпа, просто в рефлектор фари. Поворушила губами, наче хотіла покликати. Хитнулася, мало не впала. Вантажівка задрижала, загарчала і різко смикнула. Я зовсім не знав, що робити.

Згодом я довідався, що Марію, як арійсько-семітську помісь, вивезли з єврейським транспортом до сумнозвісного табору на узбережжі моря, загазували в камері крематорію, а з її тіла, ймовірно, зробили мило.