Оповідання з реального життя

Редактору Стефанові ЖулкевськомуСтефан Жулкевський (1911 – 1991) – літературний критик, історик і теоретик літератури, прихильник концепції «великого реалізму», редактор «Кузні», засновник Інституту літературних досліджень Польської АН.[1]

Я думав тоді, що помру. Лежав на голому сіннику, вкритий ковдрою, яка смерділа засохлим калом і гноєм моїх попередників. Я так ослаб, що перестав чухатись, аби відігнати бліх. На моїх стегнах, сідницях і лопатках утворилися обширні пролежні. Стягнута на кістках шкіра була червона й паленіла, як свіжий опік. Я відчував огиду до власного тіла і вслухався з полегшенням у хрипи інших людей. Часом я думав, що задихнусь від спраги. Тоді я розтуляв потріскані губи і, мріючи про кухоль холодної кави, бездумно втуплювався у фраґмент голого неба за відчиненим навстіж вікном. Заповідалося на негоду: попелястий трупний дим стелився низько над дахами. На дахах плавилась і ртутно виблискувала на сонці смола.

Коли м’ясо сідниць і спини розгоралося в мені живим вогнем, я вмощувався боком на зашкарублому сіннику і, підклавши кулак під вухо, наводив очікувальний погляд у напрямку розпухлого чоловіка на сусідньому ліжку. Це був капо на прізвище Квасняк. Біля нього на стільці стояв кухоль із кавою, лежало надкушене яблуко і поневірявся кусень крихкого хліба. В ногах ліжка, заховані у картонній коробці під простирадлом, достигали зелені помідори, надіслані йому турботливою дружиною.

Капо Квасняк погано зносив нерухомість і ностальгійно тужив за своєю командою, що працювала в бабському таборі. Нудився. У Krankenbau його позбавили єдиної розваги – наїдання досита, оскільки він хворів на нирки. Його сусід був євреєм, скрипалем із Голландії, і самотньо вмирав від запалення легенів. Тому-то, чуючи хрускіт мого сінника, капо Квасняк неодмінно спирався на лікоть і допитливо мружив забрезклі очі.

- Виспалися нарешті, – говорив він зі злістю, ледве приховуючи нетерплячку, яка наростала в ньому. – Ну, розказуйте щось далі. Чоловік – майже здоровий, а мусить лежати, як мусульман. Давно селекції не було.

Його не задовольняли перекази вульгарних книжок, історії з пригодницьких фільмів чи драми з класичного репертуару. Він терпіти не міг моторошних оповідок, заснованих на мотивах романтичної літератури. Натомість пристрасно заглиблювався в безглузді й сентиментальні сюжети, якщо тільки мені вдавалося переконати його, що вони зачерпнуті з мого реального життя. І справді, я вже витягнув на поверхню все цікаве, що будь-коли пережив: тітку, якій коханець-лісник грав вечорами на гітарі під вікном; живого півня на уроці фізики, який, закритий на зло вчителеві в шафі, не захотів піяти; дівчину із заїдами в кутиках рота, яка завдяки певному досвідові асоціюється в мене з польським вереснем Тобто з поразкою Польщі у вересні 1939 р.[2]etc. Також я вичерпно розповів йому про свої кохання, гірко шкодуючи, що їх було лише два. Я не шахрував і говорив найпростішими словами правду і нічого, крім правди. Але час минав дуже повільно, а я відчував дедалі вищу температуру і дедалі сильнішу спрагу.

- Коли ми сиділи у в’язниці, до нас у підвал прийшов хлопець. Сказав, що його привів поліцай. Ніби за те, що хлопець писав крейдою по стіні, – почав я стиха, провів язиком по губах і стисло розповів цікаву історію хлопця з Біблією, історію, яку врешті-решт повторив за кілька років у певній короткій новелі:

- Хлопець мав при собі Святе Письмо і цілий день його читав. Ні з ким не заговорював, а на питання товаришів відповідав коротко й неприязно. По обіді до нашої камери повернувся з допиту один молодий єврей. Він поглянув на хлопця і сказав, що бачив того в ґестапо. «Зізнайся, – каже, – ти ж єврей, як і я. Не бійся, тут усі свої». Але хлопець із Біблією відповів, що його привів поліцай і що він не єврей. Увечері його разом з іншими вивели на подвір’я і розстріляли. Треба додати, – квапливо закінчив я ще одну правдиву оповідь, – що хлопця того звали Збіґнєв Намокель і був він, за його словами, сином директора банку.

Капо Квасняк мовчки підвівся і почав нишпорити в ногах ліжка. Він видобув із коробки помідор і нерішуче потримав його на долоні.

- Це не випадок із вашого життя, – промовив він суворо, скоса дивлячись мені в очі. – Я лежу трохи довше за вас і – якщо хочете знати – він був тут, у шпиталі, цей ваш Намокель. Хворів на тиф, як і ви. Помер на цьому самому ліжку, де ви тепер лежите.

Він зручно сперся спиною на подушку і перекидав помідор із руки в руку.

- Можете випити мою каву, мені все одно заборонили, – сказав, поміркувавши, капо. – Тільки нічого більше не розказуйте.

Він кинув помідор на мою ковдру, підсунув кухоль із кавою і, нахиливши голову, з великою цікавістю дивився, як я присмоктуюсь губами до рідини.