Люди, що йшли
Спочатку ми будували на пустирі, за бараками лікарні, футбольний майданчик. Пустир був розташований «добре»: ліворуч – циганський
Будували ми майданчик навесні і ще до його закінчення почали сіяти під вікнами квіти і викладати кришеною цеглою червоні доріжки довкола бараків. Сіяли шпинат і салат, соняшник і часник. Клали газони зі знятого біля майданчика дерну. Підливали все це щодня водою, яку привозили бочками з табірної умивальні.
Коли поливані квіти підросли, ми закінчили майданчик.
Тепер квіти росли самі, хворі самі лежали на ліжках, а ми грали у футбол. Щодня, після роздачі вечірніх пайків, кожен бажаючий виходив на майданчик і кόпав м’яч. Інші йшли до дротів і через усю ширину рампи розмовляли з FKL.
Одного разу я стояв на воротах. Була неділя, величенький натовп флеґерів і підлікованих хворих оточив майданчик, хтось ним бігав за кимось і напевно – за м’ячем. Я стояв на воротах – спиною до рампи. М’яч вийшов за лінію і покотився аж під дроти. Я побіг за ним. Піднімаючи його з землі, глянув на рампу.
На рампу саме заїхав потяг. Із товарних вагонів почали виходити люди – і йшли в напрямку ліска. Здалеку було видно лише плями суконь. Певно, жінки вже були одягнені по-літньому, вперше в цьому сезоні. Чоловіки зняли піджаки і світили білими сорочками. Процесія рухалась повільно, до неї весь час долучалися нові люди з вагонів. Нарешті зупинилася. Люди посідали на траві і дивилися в наш бік. Я повернувся з м’ячем і вибив його в поле. М’яч пометався від ноги до ноги і повернувся дугою до воріт. Я вибив його на кутовий. М’яч закотився в моріжок. Я знову пішов за ним. І, піднімаючи з землі, заціпенів: рампа була порожня. На ній не залишилося жодної людини з барвистої, літньої юрби. Вагони теж від’їхали. Як на долоні виднілися бараки FKL. При дротах знову стояли флеґери і голосно віталися з дівчатами, які з протилежного боку рампи відгукувалися до них.
Я повернувся з м’ячем і подав його до кутової позначки. Між двома кутовими за моєю спиною загазували три тисячі людей.
Потім люди почали йти двома дорогами до лісу: дорогою навпростець від рампи і другою, з іншого боку нашої лікарні. Обидві вели до крематоріїв, але декому щастило йти далі, аж до «сауни», яка означала не лише лазню й дезінфекцію, перукарню й нові, оливкового кольору лахи, але й життя. Звичайно, життя в таборі, але – життя.
Коли я вставав зранку мити підлогу, люди йшли – обома тими дорогами. Жінки, чоловіки й діти. І несли клунки.
Коли я сідав до обіду – кращого, ніж їв удома, люди йшли – обома тими дорогами. Барак був залитий сонцем, ми повідчиняли навстіж вікна й двері, покропили підлогу, щоб не було куряви. Після обіду я приносив посилки зі складу, привезені ще вранці з головпошти, з табору. Писар розносив листи. Лікарі робили перев’язки, уколи і пункції. У них, зрештою, був один шприц на цілий барак. Теплими вечорами я сідав на порозі барака і читав роман П’єра Лоті «Мій брат Ів», а люди йшли і йшли – обома тими дорогами.
Вночі я виходив і стояв перед бараком: у темряві світили ліхтарі над дротами. Дорога лежала в пітьмі, але я виразно чув віддалений гомін тисяч голосів – люди йшли і йшли. Над лісом здіймалося полум’я й освітлювало небо, а разом із полум’ям здіймався людський крик.
Я вдивлявся вглиб ночі отупіло, мовчки, нерухомо. Всередині все моє тіло дрижало й бурлило без моєї участі. Я вже не панував над ним, хоча відчував кожне його здригання. Я був абсолютно спокійний, але тіло бунтувало.
Невдовзі я перейшов з лікарні до табору. Дні були сповнені великих подій. На узбережжі Франції висаджувалися союзницькі війська. Ось-ось мав рушити російський фронт і підійти аж під Варшаву.
Але у нас вдень і вночі чекали на станції шереги ешелонів, завантажених людьми. Відчинялися вагони, і люди йшли – обома тими дорогами.
Біля нашого трудового табору був незаселений і незакінчений сектор С. Готові стояли лише бараки і дротяна огорожа під напругою. Але на дахах не було толю, а в декотрих бараках – нар. У кінських бараках Біркенау з їхніми триповерховими нарами могло поміститися до п’ятиста осіб. У секторі С до тих бараків запакували по тисячі й більше молодих жінок, відібраних із людей, що йшли. Двадцять вісім бараків – понад тридцять тисяч жінок. Цих жінок обстригли під нуль і вдягли в літні сукенки без рукавів. Білизни їм не видали. Ані ложки, ані миски, ані ганчірки до тіла. Біркенау лежало на мочарах біля підніжжя гір. Удень їх чудово було видно крізь прозоре повітря. Зранку вони тонули в імлі і здавалися вкритими інеєм, оскільки ранки були дуже холодні й просякнуті туманом. Такий світанок бадьорив нас перед спекотним днем, але жінки, які в двадцяти метрах праворуч од нас стояли від п’ятої ранку на перекличці, були посинілі від холоду і тулилися одна до одної, як зграя куріпок.
Ми назвали цей табір перським базаром. У погожі дні жінки виходили надвір і роїлися на широкій дорозі між бараками. Барвисті літні сукні й кольорові хустки, що прикривали голомозі голови, здалеку справляли враження яскравого, рухливого, гомінкого базару. Завдяки своїй екзотичності – перського.
Здалеку в жінок не було ні облич, ні віку. Лише білі плями і пастельні силуети.
Перський базар був табором незакінченим. Команда Wagner будувала в ньому дорогу з каменю, яку трамбував великий каток. Інші вовтузилися з каналізацією й умивальнями, наново облаштовуваними в усіх секторах Біркенау. Ще інші закладали підвалини добробуту сектора: звозили ковдри, покривала, бляшаний посуд і ретельно запихали все до складу, яким завідував есесівець. Звісно, частина речей, розкрадена тими, хто там працював, відразу потрапляла в табір. Зрештою, стільки й було користі з усіх тих ковдр, покривал і мисок, що їх можна було красти.
Усі дахи над будами старост бараків
Так само, як ми латали дахи, електрики проводили світло, теслі робили буди та обстановку з організованого дерева, а мулярі приносили крадені залізні пічки і мурували, де було треба.
Тоді я пізнав обличчя цього дивного табору. Вранці ми приходили до його воріт, штовхаючи поперед себе візок із толем і смолою. На воротах стояли вахманки, широкі в стегнах білявки у високих чоботах. Білявки обшукували нас і запускали всередину. Потім вони йшли самі перевіряти бараки. У багатьох із них були свої коханці серед мулярів і тесль, яким вахманки віддавались у незакінчених умивальнях чи будах старост.
Ми в’їжджали вглиб табору і там, на плацу між бараками, розпалювали вогонь і гріли смолу. Жінки негайно обступали нас оравою. Жінки благали про складаний ножик, носову хустинку, ложку, олівець, шматок паперу, шнурівку, хліб.
- Ви ж чоловіки і все можете, – казали вони. – Ви так довго живете в цьому таборі і ще не повмирали. У вас напевно є все. Чому ви не хочете поділитися з нами?
Ми роздавали їм усі дрібнички, вивертали кишені, демонструючи, що більше нічого не маємо. Знімали з себе сорочки для них. Врешті-решт ми почали приходити з порожніми кишенями і не давали їм нічого.
Ці жінки не були всі однакові, як нам здавалося з перспективи другого сектора, у двадцяти метрах звідси.
Були серед них маленькі дівчатка з необстриженим волоссям, заблукані херувимчики на картині Страшного Суду. Були юні дівчата, які здивовано дивилися на тлум жінок біля нас і зневажливо – на нас, жорстких, брутальних мужчин. Були заміжні, які розпачливо просили нас повідомити їм щось про їхніх зниклих чоловіків, були матері, які шукали сліду своїх дітей.
- Нам так погано, холодно, ми голодні, – плакали вони. – Чи хоча б їм краще?
- Їм точно краще, якщо тільки є справедливий Бог, – відповідали ми серйозно, без звичних насмішок і глузувань.
- Але ж вони живі? – запитували жінки, тривожно заглядаючи нам у вічі.
Ми мовчки відходили, кваплячись до своєї роботи.
Старостами бараків на перському базарі були словачки, які знали мову цих жінок. Дівчата ці вже мали позаду по кілька років табору, пам’ятали початки FKL, коли жіночі трупи валялися під усіма бараками й гнили, залишені на лікарняних ліжках, а людські випорожнення огидними кучугурами громадилися в бараках.
Попри зовнішню суворість ці дівчата зберегли в собі жіночу лагідність і – доброту. Певно, вони теж мали своїх коханців і так само крали маргарин та консерви, щоб могти заплатити за привезені покривала чи сукні зі складів, але…
…але я пам’ятаю Мірку, повняву, невисоку дівчину, всю в рожевому.
Її буда теж була обставлена в рожевий колір, із рожевими фіранками на вікні, що виходило в барак. Повітря в буді осідало рожевим відблиском на обличчя, і дівчина здавалася мовби оповитою ніжним вельоном. У неї був закоханий єврей з нашої команди, який мав зіпсовані зуби. Єврей купував для неї зібрані з цілого табору свіжі яйця і, запакувавши, обережно перекидав їх через дріт. Він проводив із нею багато годин, не зважаючи ні на перевірки есесівок, ні на нашого шефа, який ходив із величезним револьвером, притороченим до білого літнього мундира. Шефа ми небезпідставно прозвали Пилипом, бо він вічно виростав, де його не сіяли.
Котрогось дня Мірка підбігла під дах, на якому ми клали толь. Вона махнула рукою євреєві і крикнула мені:
- Спустіться! Може, і ви чимось допоможете!
Ми з’їхали з даху по дверях барака. Вона схопила нас за руки, потягла за собою і завела між нари. Вказавши на барлогу, повну кольорових ковдр, і на дитя, що лежало всередині, вона пристрасно промовила:
- Подивіться, воно ж невдовзі помре! Скажіть, що мені робити? Чому воно так зненацька захворіло?
Дитя спало дуже неспокійно і виглядало, як троянда в золотій облямівці: розпашілі щічки й ореол золотистого волосся.
- Яке гарне дитя, – прошепотів я тихо.
- Гарне! – вигукнула Мірка. – Ясно, що гарне! Але воно може померти! Я мушу його ховати, щоб не пішло до газу! Есесівка може його знайти! Допоможіть мені!
Єврей поклав їй руку на плече. Вона рвучко вивернулась і заридала. Я знизав плечима і вийшов із барака.
Здалеку було видно вагони, які йшли вздовж рампи. Вони привозили нових людей, що будуть іти. Одна «канадська» група поверталася дорогою між секторами від вагонів і порівнялася з іншою, яка йшла на зміну. Над лісом здіймався дим. Я присів біля киплячого казана і, помішуючи смолу, надовго замислився. Якоїсь миті спіймав себе на думці, що хотів би мати таке дитя з рум’яними уві сні щічками й розкиданим волоссям. Від недоречності цієї думки я розсміявся і поліз на дах прибивати толь.
Пам’ятаю також іншу старосту – високе руде дівчисько з широкими стопами і червоними руками. У неї не було окремої буди: лише кілька покривал, розстелених на ліжку, і ще кілька, завішених на мотузці замість стіни.
- Хай вони не думають, – говорила вона, вказуючи на жінок, які лежали голова до голови на нарах, – що я їх уникаю. Я не можу нічого їм дати, але й нічого у них не заберу.
- Віриш у потойбічне життя? – запитала вона мене під час якоїсь жартівливої розмови.
- Інколи, – відповів я стримано. – Одного разу вірив у в’язниці, а ще раз – коли був при смерті в таборі.
- А якщо людина зробить щось зле, то буде покарана, правда?
- Мабуть, так – якщо не існує якихось вищих за людські норм справедливості. Розумієш: виявлення пружин, внутрішні мотиви, неістотність вини на тлі істинного сенсу світу. Чи злочин, скоєний на площині, може бути покараний у тривимірному просторі?
- Але по-людськи, по-простому! – крикнула вона.
- Мав би бути покараний, зрозуміло.
- А ти робив би добре, якби міг?
- Я не шукаю винагороди: крию дахи і хочу пережити табір.
- І вважаєш, що їх, – вона кивнула головою в невизначеному напрямку, – не треба карати?
- Я вважаю, що людям, які страждають несправедливо, не досить самої лише справедливості. Вони хочуть, щоб винні теж постраждали несправедливо, й аж це сприймуть як справедливість.
- Розумний ти парубок! Але юшку роздати справедливо, так, щоб не вділити своїй коханці, ти б не потрафив! – з іронією сказала вона і пішла вглиб барака. Жінки лежали штабелями на буксах, голова до голови. На їхніх нерухомих обличчях світилися великі очі. У таборі вже починався голод. Руда староста ходила між буксами і заговорювала жінкам зуби, щоб вони не думали. Вона витягала з нар співачок і наказувала їм співати. Танцюристок – і наказувала танцювати. Декламаторок – і наказувала читати вірші.
- Весь час, весь час вони питають мене, де їхні мами, тати. Просять до них написати.
- Мене теж просять. Нічого не вдієш.
- Тебе! Ти прийдеш і підеш, а я? Прошу їх, благаю, як котра вагітна, хай не йде до лікаря, котра хвора, хай сидить у бараку. Думаєш, вірять? Я ж їм тільки добра бажаю. Але як їм допомогти, якщо вони самі пхаються до газу!
Якась дівчина співала на печі модний шляґер. Коли вона закінчила, жінки з букс заплескали. Дівчина усміхалась і вклонялася. Руда староста схопилася за голову.
- Я більше не можу! Це ж огидно, – прошипіла вона і вискочила на піч. – Злазь! – крикнула дівчині.
У бараку настала тиша. Староста підняла руку.
- Тихо! – гукнула вона, хоч ніхто слова не вимовив. – Ви мене питали, де ваші батьки й ваші діти. Я вам не казала, бо мені вас шкода. Тепер скажу, аби знали, бо і з вами зроблять те саме, якщо ви захворієте. Ваші діти, чоловіки й батьки зовсім не в іншому таборі. Їх запхали в підвал і отруїли газом! Розумієте, газом! Як мільйони інших, як моїх батьків! Вони горять на купах і в крематоріях. Дим, який ви бачите над дахами, – це зовсім не з цегельні, як вам кажуть. Це з ваших дітей! А тепер співай далі, – спокійно сказала вона переляканій співачці, зістрибнула з печі і вийшла з барака.
Відомо, що Освєнцим і Біркенау рухалися від гіршого до кращого. Спочатку на роботі били і вбивали регулярно, потім – спорадично. Спочатку люди спали на підлозі боком і поверталися за командою, потім – на нарах, як хто хотів, і навіть по одному на ліжках. Спочатку люди стояли по два дні на перекличці, потім – лише до другого ґонґу, до дев’ятої години. У перші роки були заборонені посилки, згодом дозволили п’ятсот грамів, нарешті – скільки хочеш. Не можна було мати кишень, згодом дозволили навіть цивільний одяг на терені Біркенау. В таборі було «дедалі краще». По трьох-чотирьох роках ніхто не вірив, що може бути як давніше, і кожен був гордий, що пережив. Що гірше німцям на фронті, то краще в таборі. А позаяк їм буде дедалі гірше…
На перському базарі час відступив назад. Ми знову бачили Освєнцим сорокового року. Жінки жадібно хлебтали юшку, яку в наших бараках ніхто не їв. Смерділи потом і жіночою кров’ю. Від п’ятої години ранку стояли на перекличці. Коли їх закінчували рахувати, була майже дев’ята. Тоді вони отримували холодну каву. О третій пополудні починалася вечірня перекличка – і вони отримували вечерю: хліб і щось до хліба. Оскільки ці жінки не працювали, їм не належалась цулаґа
Часом їх виганяли посеред дня з бараків на позапланову перекличку. Вишикувані щільними п’ятірками, вони шеренга за шеренгою входили назад до барака. Розложисті білявки, есесівки у високих чоботах, вихоплювали з рядів худіших, марніших, череватих – і вкидали їх досередини «ока». «Око» – це штубові, які трималися за руки й утворювали замкнене коло. Заповнене жінками «око» переміщалося в моторошному танці до воріт табору і всякало в «око» загальне. П’ятсот, шістсот, тисяча відібраних жінок. Усі йшли – тією дорогою.
Часом до барака входила есесівка. Розглядалася по буксах – жінка, що дивиться на жінок. Запитувала: хто хоче до лікаря? чи є вагітні? Дістануть молоко і білий хліб.
Жінки виходили з букс і, охоплені «оком», ішли до воріт – теж на ту дорогу.
Вільний час – працювалося, аби день минув, бо матеріалу було мало – ми проводили на перському базарі у старост, під бараками або в нужнику… У старост пили чай або заходили подрімати годинку на гостинно наданому ліжку. Під бараками розмовляли з теслями й мулярами. Біля них крутилися жінки, вже у светриках і панчішках. Принеси будь-яке дрантя – і можеш робити з ними, що хочеш. Відколи табір, не було такої канади на бабів.
Нужник – спільний для чоловіків і жінок. Лише переділений дошкою. На жіночому боці – тиснява й вереск, у нас – тиша й приємна прохолода від бетонної конструкції. Можна сидіти тут цілими годинами і вести довгі любовні діалоги з Катею – малою, зграбненькою прибиральницею. Ніхто не конфузиться і на ситуацію не зважає. Людина в таборі вже стільки бачила…
Так минув червень. Удень і вночі люди йшли – обома тими дорогами. Від світанку до пізньої ночі весь перський базар стояв на перекличці. Дні були погожі, і смола плавилася на дахах. Потім прийшли дощі і повіяв різкий вітер. Ранки займалися пронизливо холодні. Потім повернулася погода. На рампу безперервно в’їжджали вагони – і люди йшли далі. Часто ми стояли вранці, не маючи змоги вийти на роботу, бо дороги були забиті ними. Вони йшли повільно, розрізненими групами і трималися за руки. Жінки, старці, діти. Йшли по той бік дротів, повертаючи до нас мовчазні обличчя. Вони дивилися на нас із співчуттям і кидали нам хліб через дроти.
Жінки знімали з рук годинники і жбурляли нам під ноги, жестами показуючи, що ми можемо їх собі забрати.
Оркестр під воротами грав фокстроти і танґо. Табір дивився на тих, що йшли. Людина володіє обмеженим діапазоном реакцій на сильні почуття і раптові потрясіння. Тому виражає їх так само, як і звичайні дрібні емоції, вживаючи ті самі прості слова.
- Скільки ж це їх уже пройшло? Від середини травня майже два місяці, рахуй по двадцять тисяч на день… Близько мільйона!
- Ну, не кожного дня стільки газували. А втім, дідько їх знає, чотири комини і кілька ям.
- То візьми інакше: з Кошиць і Мукачевого майже шістсот тисяч, що там казати, всіх привезли. А з Будапешта? Зо триста тисяч буде?
- Тобі не все одно?
- Ja, але, схоже, це скоро закінчиться. Їх же всіх переб’ють.
- Не забракне.
Людина знизує плечима і дивиться на дорогу. За групою людей потиху йдуть есесівці, доброзичливими усмішками підбадьорюючи похід. Есесівці показують, що вже недалеко, і поплескують по плечі якогось дідка. Той біжить до рову і, стрімко стягуючи штани, присідає в ньому.
Есесівець показує йому групу, що віддаляється. Дідок киває головою, підтягає штани і смішним підстрибом біжить навздогін.
Людина усміхається, розвеселена виглядом іншої людини, яка так поспішає до газової камери.
Потім ми ходили на склади наново латати діри на дахах. Там громадилися гори шмаття і невипатраних клунків. Майно, забране у тих людей, що йшли, лежало зверху, не захищене ні від сонця, ні від дощу.
Ми розпалювали вогонь під смолою і розходилися організовувати. Один приносив відро з водою, другий – мішок сушених вишень чи слив, третій – цукор. Ми варили компот і виносили його на дах – напитися тим, хто імітував роботу. Інші смажили підчеревину з цибулею і заїдали кукурудзяним хлібом.
Ми крали все, що під руку попадало, і несли в табір.
З дахів чудово було видно, як палають вогнища і працюють крематорії. Натовп заходив усередину, роздягався, після чого есесівці швидко зачиняли вікна, щільно затягуючи їх болтами. За кілька хвилин, яких не вистачало навіть, щоб нормально залити смолою шматок толю, вікна й бічні двері відчиняли і провітрювали. Підходила зондеркоманда і витягувала трупи на вогнище. І так від ранку до вечора – щодня спочатку.
Іноді після загазування транспорту приїжджали спізнілі авта з хворими у супроводі медсестер. Газувати таких окремо було невигідно. Тож їх роздягали догола, і обершарфюрер
Одного разу машиною привезли молоду жінку, яка не захотіла покинути матір. Їх обох роздягнули в камері, мати пішла першою. Чоловік, якому випало вести дочку, зупинився, вражений дивовижною красою її тіла, і зачудовано почухав потилицю. Жінка у відповідь на цей людський, простацький жест пожвавилася. Зашарівшись, вона схопила його за руку:
- Скажи, що вони зі мною зроблять?
- Будь відважна, – відповів чоловік, не вивільняючи руки.
- Я відважна! Бачиш, я не соромлюся тебе. Скажи!
- Пам’ятай, треба бути відважною. Ходи, я тебе проведу. Тільки не дивися.
Він узяв її за руку і повів, другою рукою затуляючи їй очі. Шкварчання і запах паленого жиру та потік гарячого повітря знизу вжахнули її. Вона шарпнулась. Але він м’яко нахилив її голову, відкриваючи карк. У цю мить обершарфюрер вистрілив, майже не цілячись. Чоловік штовхнув жінку до палаючого рову, і коли вона падала, почув моторошний, обірваний крик.
Коли перський базар, циганський табір і FKL наповнилися жінками, відібраними з людей, що йшли, навпроти перського базару відкрився новий табір – Мексика. Він був так само необлаштований і в ньому так само доробляли буди для старост, вставляли їм шиби і проводили світло.
Дні були схожі на дні. Люди виходили з вагонів і йшли – обома тими дорогами.
Табірні були зайняті своїми клопотами: чекали на посилки й листи з дому, організовували для друзів і коханок, плели інтриґи з іншими людьми. Після днів западали ночі, після посух надходили дощі.
Наприкінці літа перестали приходити потяги. Дедалі менше людей ішло до крематоріїв. Табірні попервах відчули деяку порожнечу. Потім звикли. Зрештою, відбувалися нові важливі події: російський наступ, повстала й випалена Варшава, щоденна відправка з табору транспортів на захід, у невідоме, на нові хвороби і смерть, бунт у крематоріях і втеча зондеркоманди, яка закінчилася розстрілом утікачів.
Потім людей перекидали з табору в табір, без ложки, без миски, без ганчірки до тіла.
Людська пам’ять зберігає лише образи. І сьогодні, думаючи про останнє літо Освєнцима, я бачу нескінченну барвисту процесію людей, яка урочисто прямує – обома тими дорогами; жінку, що стоїть із похиленою головою над палаючим ровом; руде дівчисько на тлі темного інтер’єру барака, яке роздратовано кричить мені:
- Чи людина буде покарана? Але по-людськи, по-простому!
І ще я бачу перед собою єврея із зіпсованими зубами, який приходить щовечора під мою буксу і, задираючи голову, незмінно запитує:
- Ти отримав сьогодні посилку? Продай мені, може, яйця для Мірки? Марками заплачу. Вона так любить яйця…
