День у Гармензе

Я дістаю годинник, старе срібне дрантя зі смішними римськими цифрами. Люблю його, бо він схожий на годинник батька. Купив за пачку інжиру.

- Одинадцята.

Хирляк підводиться з-під стіни і спокійно забирає його з моєї руки.

- Дай мені. Він мені дуже подобається.

- Не можу, бо це мій особистий, з дому.

- Не можеш? Ні, то ні.

Він розмахується і жбурляє годинником об стіну. Після чого знову сідає в тіні, підібгавши ноги. – Спека сьогодні, га?

Я мовчки піднімаю годинник і починаю насвистувати зі злості. Спочатку фокстрот про веселу Йоанну, потім старе танґо про Ребеку, потім «Варшав’янку» і «Присягу»Поль. «Rota» – патріотична пісня на вірш Марії Конопніцької і музику Фелікса Нововєйського. Містить, зокрема, такі слова: «Не буде німець нам в лице плювати».[5], нарешті – лівосторонній репертуар.

Я саме насвистував «Інтернаціонал», промовляючи подумки «это есть наш последний и решительный бой», коли мене раптом накрила висока тінь, і важка рука впала на мій карк. Я підняв голову і завмер. Наді мною нависло величезне, червоне, брезкле лице, а держак від лопати загрозливо розгойдувався в повітрі. Бездоганно білі смуги різко контрастували з далекою зеленню дерев. Пришитий на грудях малий червоний трикутник з номером 3277 дивно коливався і розростався на очах.

- Що свистиш? – запитав капо, дивлячись мені прямо в очі.

- Один такий дуже інтернаціональний заклик, пане капо.

- А знаєш цей заклик?

- Ну... трохи... з різних країв, – додав я завбачливо.

- А це знаєш? – запитав він і хрипким голосом заспівав Rote Fahne«Rote Fahne» (нім.) – комуністична пісня «Червоний прапор».[6]. Капо відкинув держак, очі його тривожно засяяли. Раптом обірвав, підняв палицю і помахав головою, напівзневажливо, а напів – шкодуючи:

- Якби це чув справжній есес, ти б уже не жив. Але цей...

Хирляк під стіною засміявся широко й добродушно:

- І це ви називаєте каторгою? Побувати б вам на Кавказі, як мені!

- Ми, командофюрере, вже засипали один став людськими кістками, а скільки засипано перед тим і скільки пішло до Вісли, того ані ви не знаєте, ані я.

- Стули писок, ти, свинюко собача! – і він підвівся з-під стіни, сягаючи по випущений шпіцрутен.

- Бери людей і йди по обід.

Я кидаю заступ і зникаю за рогом інкубатора. Здалеку ще чую голос капо, захриплий і ядушний:

- Так, так, то свині собачі. Їх усіх треба вибити до ноги. Маєте рацію, пане командофюрер.

Я кидаю на них ненависний погляд.

ІІІ

Ми виходимо дорогою, що веде через Гармензе. Високі каштани шумлять, тінь ще зеленіша, але мовби сухіша. Як сухе листя. Це тінь полудня.

Коли вийдеш на дорогу, обов’язково мусиш пройти повз маленький будиночок із вікнами у зелених віконницях, посередині яких незграбно вирізані сердечка, та з білими напіврозсуненими фіранками. Під вікнами пнуться вгору ніжні бліді троянди матового кольору, а в ящичках ростуть якісь дивні фіолетові квіточки. На сходах із ґанком, оповитим темно-зеленим плющем, бавиться маленька дівчинка з великим безголосим псом. Пес, виразно знуджений, дає тягати себе за вуха, лише покручує головою, відганяючись від мух. Дівчинка – у білій сукенці, у неї засмаглі коричневі руки. Пес – породи доберман, у нього коричневе підгруддя, а ця дівчинка – дочка унтершарфюрера, господаря Гармензе. А ця садибка з трояндами й фіранками – його дім.

Доки вийдеш на дорогу, треба ще здолати кілька метрів грузького, липкого болота – землі, змішаної з тирсою і политої дезінфекційною рідиною. Це щоб не занести жодної зарази в Гармензе. Я обережно обходжу збоку цю гидоту, і ми гуртом вибираємося на дорогу, де рядами стоять казани з юшкою. Їх привезла вантажівка з табору. Кожна команда має свої казани, позначені крейдою. Я обходжу довкола них. Ми встигли вчасно: наші ніхто ще не вкрав. Треба спробувати самому.

- П’ять наших, добре, забирайте, ті два ряди для жінок, не можна галабурду робити. Ага, є, – гучно виголошую свій монолог я і тягну казан сусідньої команди, а на його місце підставляю наш, удвічі менший, і наношу нові знаки крейдою.

- Забирайте! – голосно кричу я грекам, які споглядають операцію, сповнені розуміння.

- Е, ти чого казани підмінив? Чекай, стій! – кричать із другої команди. Вони теж ідуть по обід, лише спізнилися.

- Хто тобі підмінив? Стули писок, чоловіче!

Вони біжать, але греки, тягнучи казани по землі, стогнучи, лаючись по-своєму «путаре» і «порка», підштовхуючи і підганяючи один одного, зникають за жердиною, яка відокремлює світ від Гармензе. Я останній перелізаю за ними, чую, як ті, з другої команди, вже стоять біля казанів і клянуть мене на всі лади, наполегливо згадуючи цілу мою родину. Але все – як має бути: сьогодні я, завтра вони, хто перший, той ліпший. Наш командний патріотизм ніколи не виходить за межі спорту.

Юшка булькає в казанах. Греки кожних кілька кроків ставлять казани на землю. Вони дихають важко, мов риби, викинуті на берег, і крадькома підтирають пальцями липке, гаряче течиво, що тоненькими цівками стікає з-під недокручених кришок. Я знаю його смак, змішаний із курявою, брудом і потом рук, бо сам ще не так давно носив ці казани.

Вони ставлять їх і очікувально дивляться мені в лице. Я урочисто підходжу до середнього казана, повільно відкручую болти, безкінечно довгі півсекунди тримаю руку на кришці – і піднімаю. Кільканадцять пар очей розчаровано гаснуть: кропива. Рідке, біле питво хлюпає в казані. На поверхні плавають жовті очка маргарину. Але за кольором усі здогадуються, що на споді лежать цілі, не посічені, волокнисті стебла кропиви – гнилі на вигляд і огидні на запах; що юшка до самого дна одна і та ж: вода, вода, вода... На мить світ темніє в очах носіїв. Я кладу кришку на казан. Мовчки ми зносимо казани в долину.

Великою дугою я обходжу поле в напрямку групи Івана, яка здирає верхній шар з левади біля картоплища. Довгий ряд людей у смугачах стоїть нерухомо біля чорного валу землі. Час від часу хтось поворушить лопатою, зігнеться, завмре на секунду, повільно випростається, піднесе лопату і надовго застигне в півоберті, у незакінченому жесті, як звірятко лінивець. За хвилю ворухнеться хтось інший, махне лопатою і так само западе в безсиле заціпеніння. Вони працюють не руками, а очима. Коли на горизонті з’являється есесівець чи капо або із заглибини, де панує волога тінь свіжої землі, важко видряпується наглядач, лопати брязкають жвавіше, хоча, доки це можливо, злітають порожні, кінцівки рухаються, мов у кінофільмі: смішно, кутасто.

Я наскакую прямо на Івана. Він сидить у своїй сторожці й ножиком вирізає на корі грубого дрючка оздоби: квадрати, змійки, сердечка, українські написи. Поряд стоїть на колінах старий довірений грек і пакує щось до його торби. Я ще встигаю зауважити біле, пернате крило і червону голову гуски, дивно вигнуту назад, коли Іван, побачивши мене, накидає на торбу куртку. Сало розм’якло в моїй кишені, і тепер у мене бридка пляма на штанах.

- Від пані Ганці, – кажу коротко.

- Не говорила нічого? Мала принести яйця.

- Казала подякувати тобі за мило. Дуже їй сподобалося.

- Це хорошо. Я його вчора купив у жида з канади. Дав йому три яйця.

Іван розгортає сало. Воно вим’яте, розпарене і жовте. Мене починає нудити від його вигляду, може, через те, що вранці я з’їв забагато підчеревини, яка мені все ще відбивається.

- О, блядь! За такі два бруски тільки це й дала? Пирога не було? – Іван дивиться на мене з підозрою.

- А знаєш, Іване, вона справді дала тобі замало. Я бачив те мило.

- Бачив? – Іван занепокоєно ялозиться. – Мушу йти підігнати людей до роботи.

- Бачив. Замало вона тобі дала. Належиться більше. Особливо від мене. Постараюся тобі віддячити. – Хвилю ми жорстко дивимося один одному в очі.

IV

Над самим ровом виріс тартак, а по той бік, де стоїть дурний вусатий вартовий із кількома трикутниками відслужених років на рукаві, ростуть малини з матовим, наче запорошеним листям. Дном рову біжить каламутна вода, в ній копошаться якісь зелені, слизькі потвори, часом із намулом вдається витягти чорного, верткого вугра. Греки з’їдають його сирим.

Я розчепірююсь над ровом і повільно шуркаю лопатою по дну. Стою обережно, щоб не замочити черевики. Вартовий підходить ближче, мовчки придивляється до мене.

- Що це тут має бути?

- Загата, а потім очистимо рів, пане вартовий.

- Звідки в тебе такі добрі черевики?

Черевики в мене справді добрі: на подвійній, вручну прошитій підошві – власне, півчеревики з вигадливими, за угорською модою, дірочками. Мені їх принесли друзі з рампи.

- Отримав у таборі разом із цією сорочкою, – сказав я, показуючи йому шовкову сорочку, за яку віддав, здається, кілограм помідорів.

- У вас роздають такі черевики? Дивися, в яких я ходжу.

Він показує мені свої, зморщені й потріскані. На носі правого – латка. Я з розумінням киваю головою.

- А не продав би мені свої черевики?

Я підводжу на нього погляд, сповнений безмежного подиву.

- Як же я можу продати вам власність табору? Я не можу.

Вартовий припирає гвинтівку до лавки і підходить ближче до мене, нахиляючись над водою, в якій відображається його постать. Я провів лопатою і скаламутив картину.

- Все можна, якщо ніхто не бачить. Дістанеш хліба, у мене є в наплічнику.

Хліба я цього тижня отримав шістнадцять буханців із Варшави. Крім того, за такі черевики – півлітра горілки залізно. Тож я зверхньо посміхаюсь.

- Дякую, ми в таборі дістаємо такі порції, що я не голодний. Хліба і сала маю досить. Але якщо у вас, пане вартовий, хліба забагато, то дайте он тим євреям, що працюють коло валу. О, тому, що носить дернину, – сказав я, вказуючи на малого, худенького єврейчика з повними гною і сліз очима, – це дуже порядний хлопець. Зрештою, черевики не такі вже й добрі: підметка відривається. – У підметці справді є шпарина, я ховаю там іноді кілька доларів, іноді кілька марок, іноді якийсь лист. Вартовий закушує губу і дивиться на мене, насупивши брови.

- За що тебе взяли?

- Йшов вулицею, почалася облава. Схопили, забрали й привезли. Без жодної вини.

- Всі ви так кажете!

- О, неправда, не всі. Мого друга арештували за те, що фальшиво співав, розумієте, пане вартовий, falsch gesungen.

Лопата, якою я безперервно совав по дну намулистого рову, зачепилася за щось міцне. Шарпаю: дріт. Я страшно матюкаюсь під ніс, а ошелешений вартовий дивиться на мене.

- Was falsch gesungen?Was falsch gesungen? (нім.) – Що фальшиво співав?[7]

- А, це ціла історія. Одного разу у Варшаві, коли під час служби Божої всі співали церковні пісні, мій друг заспівав національний гімн. Оскільки ж співав він дуже фальшиво, його забрали. І сказали, що не випустять, доки не вивчить ноти. Його навіть били, але без толку. Мабуть, досидить аж до кінця війни, бо він абсолютно не має слуху. Якось навіть переплутав німецький марш із маршем Шопена.

Вартовий щось шипить і відходить у бік лавки. Сідає, бере в задумі гвинтівку і, бавлячись замком, заряджає її. Тоді підводить голову, мовби щось пригадав собі.

- Чуєш, варшав’яку, підійди, я дам тобі хліба, віддаси його євреям, – каже він, сягаючи по наплічник.

Я усміхаюсь найприязніше, як лише вмію.

По той бік рову тягнеться лінія постів, і вартовим дозволено стріляти в людей. За кожну голову вони отримують три дні відпустки і п’ять марок.

- На жаль, нам заборонено туди заходити. Але якщо хочете, можете кинути хліб, я впіймаю, серйозно.

Я стаю в очікувальну позицію, але вартовий раптом кладе наплічник на землю, підскакує і доповідає підійшлому начальнику варти, мовляв, «надзвичайних подій не було».

Янек, що працює поряд зі мною, таке миле дитя Варшави, яке нічого в таборі не розуміє і, певно, до кінця не зрозуміє, старанно вигрібає намул, рівно й ретельно укладаючи його на протилежному боці, майже прямо під ноги вартовому. Начальник варти підходить ближче й оглядає нас так, як оглянув би пару коней, що тягнуть віз, або худобу на пасовищі. Янек широко усміхається йому і змовницьки киває головою.

- Рів очищаємо, пане роттенфюрер, дуже багато болота.

Роттенфюрер стрепенувся і поглянув на розмовного в’язня з таким подивом, мовби побачив тяглового коня, який раптом заговорив, або корову, яка заспівала на пасовищі модне танґо.

- Підійди-но сюди, – сказав він Янеку.

Янек відклав лопату, перестрибнув рів і підійшов. Тоді роттенфюрер підняв руку і траснув його з усієї сили по морді. Янек заточився, схопився за кущ малини і з’їхав у намул. Вода забулькотіла, я вдавився сміхом. Тим часом роттенфюрер сказав:

- Мені до сраки, що ти там робиш над ровом! Можеш нічого не робити. Але коли розмовляєш з есесівцем, мусиш зняти з голови шапку й опустити руки. – Роттенфюрер пішов. Я допоміг Янеку вилізти з болота.

- Але за що я дістав, за що, за що? – нічого не розуміючи, здивовано запитав він.

- За проявлену ініціативу, – відповів я, – а тепер очистись.

Ми саме закінчуємо вибирати намул із рову, коли від капо підходить піпель. Я сягаю по торбинку, перекладаю буханець хліба, сало й цибулю. Дістаю лимон. Вартовий з того боку спостерігає мовчки.

- Піпель, ходи сюди. Є. Знаєш, для кого.

- Добре, Тадеку. Слухай, у тебе нема нічого поїсти? Але чогось солодкого. Або яєць. Ні, ні, я не голодний, їв у садибі. Дістав від пані Ганці трохи яєчні. Жінка що треба. Тільки хоче все знати про Івана. Але, розумієш, коли капо йде до садиби, йому нічого не дають.

- Хай не б’є людей, то дадуть.

- Скажи йому це.

- А ти, піпель, для чого? Не вмієш організувати. Придивися, як тут декотрі ловлять гусей і вечорами смажать у бараку, а твій капо юшку їсть. Смакувала йому вчорашня кропива?

Піпель дивиться на мене допитливо. Це молодий, але дуже кмітливий хлопець. Німець, був у війську, хоча йому заледве шістнадцять років. Займався контрабандою.

- Тадеку, скажи прямо, ми ж один одного розуміємо. На кого ти хочеш мене нацькувати?

Я знизую плечима.

- Ні на кого. Але придивися добре до гусей.

- А ти знаєш, що вчора знову пропала одна гуска, а унтершарфюрер надавав по писку капо і забрав у нього зі злості годинник? Ну, я пішов, подивлюся.

Ми йдемо разом, бо вже настала перерва на обід. Від казанів пронизливо свистять і махають руками. Хто де стоїть, там кидає інструменти. Лопати стирчать на валах. З усього поля до казанів повільно йдуть утомлені люди, бажаючи розтягнути блаженну передобідню хвилину, голод, який зараз наситять. Спізнена, тягнеться позаду всіх група Івана. Іван зупиняється над ровом біля «мого» вартового і довго з ним розмовляє. Вартовий показує рукою. Іван махає головою. Крики й заклики змушують його поквапитися. Проходячи повз мене, він випалює:

- Здається, сьогодні ти нічого не вполюєш.

- День ще не закінчився, – відповідаю я.

Він скоса кидає на мене злий і викличний погляд.

                                                                             V

У порожньому інкубаторі піпель розкладає посуд, витирає стільці й накриває на стіл до обіду. Писар команди, грецький лінґвіст, щулиться в кутку, аби здаватись якнайменшим і якнайбільш непомітним. Крізь вибиті двері видніється його лице кольору вареного рака з водянистими, як жаб’яча ікра, очима. Надворі, на плацику, оточеному довкола валом землі, сидять в’язні. Вони сіли як стояли, по п’ятеро, рядами і в групах. Сидять, схрестивши ноги, випрямлені, руки опущені на стегна. Під час роздавання обіду заборонено рухатися. Пізніше можна буде відхилитися назад і прилягти на коліна товариша, але горе тому, хто зруйнує стрункість рядів. Збоку, в тіні насипу, безтурботно сидять есесівці, недбало поклавши автомати на коліна. Вони дістають із сумок і наплічників хліб, ретельно намащують його маргарином, їдять повільно й урочисто. До одного присідає Рубін, єврей з канади, і тихо з ним розмовляє: залагоджує якусь оборудку – для себе і для капо. Сам капо, здоровезний і червоний, стоїть біля казана.

Ми бігаємо з мисками в руках не гірше за найдосвідченіших офіціантів. У цілковитій тиші подаємо юшку, у цілковитій тиші силоміць вириваємо посуд з рук, які хочуть ще щось вигребти із сухого дна, продовжити мить прийому їжі, ще раз облизати миску, провести крадькома пальцем по дну. Капо відскакує від казана, вривається в ряди: дозрів. Копняком в обличчя він збиває лизуна миски, валить ногою раз і ще раз у живіт – і відходить, топчучись по колінах і руках, але обережно оминаючи тих, хто їсть.

Усі очі напружено вдивляються в його лице. Ще два казани: добавка. Щодня капо насолоджується цією хвилиною. За десять років табору йому належить ця повнота влади над людьми. Руків’ям ополоника він вказує, хто заслужив на добавку: не помилиться ніколи. Добавку дістає той, хто краще працює, сильніший, здоровіший. Хворий, ослаблений, сухоребрий не має права на другу миску води з кропивою. Не можна марнувати харчі на людей, які невдовзі підуть у піч.

Форарбайтерам за посадою призначені дві повні миски зачерпнутого з дна казана супу з картоплею і м’ясом. Із мискою в руці я нерішуче оглядаюсь, відчуваючи на собі чийсь настирливий погляд. У першому ряді сидить Бекер, його пулькаті очі хтиво втуплені в суп.

- На, з’їж, може, це тобі нарешті зашкодить.

Він мовчки хапає миску з рук і починає захланно їсти.

- А миску постав коло себе, коли піпель буде збирати, бо дістанеш від капо по морді.

Другу миску я віддаю Андрієві: принесе мені за це яблук. Він працює в саду.

- Рубін, що каже вартовий? – запитую впівголоса, проходячи повз нього в тінь.

- Вартовий каже, що зайняли Київ, – тихо відповідає він.

Я зупиняюся здивований. Він нетерпляче махає на мене рукою. Я відходжу в тінь, підкладаю під себе куртку, аби не забруднити шовкову сорочку, зручно мощуся до сну. Відпочиваємо хто як може.

Капо пішов до інкубатора і, з’ївши дві миски супу, заснув. Тоді піпель витягнув із кишені шматок вареного м’яса, покроїв його на скибці хліба і почав демонстративно їсти на очах голодного натовпу, закушуючи м’ясо цибулею, як яблуком. Люди повкладалися тісними рядами один за одним і, накривши голови куртками, запали в тяжкий, неспокійний сон. Ми лежимо в тіні. Навпроти розляглася команда дівчат у білих хустках. Вони здалеку щось вигукують до нас і розігрують на мигах цілі історії. То один, то інший киває їм по-змовницьки головою. Одна з дівчат стоїть окремо на колінах і тримає у витягнутих над головою руках колоду, велику й важку. Щохвилі есесівець, який сторожить команду, попускає швору. Пес рветься до її обличчя, скажено гавкаючи.

- Злодійка? – ліниво здогадуюсь я.

- Ні. Її зловили в кукурудзі з Петром. Петро втік, – відповідає Андрій.

- Витримає п’ять хвилин?

- Витримає. Тверда дівка.

Не витримала. Руки підігнулися, вона кинула колоду і впала на землю, вибухнувши голосним плачем. Андрій відвертається і дивиться на мене:

- Не маєш, Тадику, цигарки? Шкода, що за життя!

Після чого загортає голову в куртку, зручно витягується й засинає. Я теж укладаюсь до сну, коли мене шарпає піпель:

- Тебе кличе капо. Будь обережний, він злий.

Капо прокинувся, очі червоні. Він протирає їх і застигло дивиться в простір.

- Ти, – він загрозливо тицяє мені пальцем у груди, – чому віддав суп?

- Маю іншу їжу.

- Що він тобі за це дав?

- Нічого.

Капо недовірливо хитає головою і ворушить велетенською щелепою, як корова, що пережовує корм.

- Завтра взагалі супу не дістанеш. Дістануть ті, у кого ніякої іншої їжі нема. Зрозумів?

- Добре, капо.

- Чому не зробив чотири пари нош, як я тобі казав? Забув?

- Не мав часу. Ви ж бачили, що я робив до обіду.

- Зробиш їх після обіду. І дивися, щоб ти сам на них не лежав. Я тобі це можу влаштувати.

- Можна йти?

Щойно тепер він переводить погляд на мене. Втуплюється мертвими, порожніми очима людини, вирваної з глибокої задуми.

- Тобі чого тут треба?

VI

З-під каштана до мене долинає здушений людський крик. Я збираю ключі й викрутки, складаю ноші одні на другі, кидаю Янекові:

- Янеку, забери скриньку, бо мамця розсердиться, – і йду в напрямку дороги.

На землі лежить Бекер, хрипить і плює кров’ю, а Іван копає його куди попало: по морді, під дих, у живіт…

- Глянь, що гадюка зробив! Зжер увесь твій обід! Злодій проклятий!

Поруч лежить казанок пані Ганці із залишками каші. Бекер – весь вимазаний кашею.

- Запхав йому рило в казанок, – важко дихаючи, промовляє Іван. – Докінч його, бо я мушу йти.

- Вимий казанок, – кажу я Бекеру, – і постав під деревом. І дивися, щоб тебе капо не впіймав. Я саме зробив чотири пари нош. Знаєш, що це означає?

На дорозі Андрій тренує двох грецьких євреїв. Ті не вміли ходити в ногу, капо поламав на їхніх головах два кийки і наказав навчитися. Андрій прив’язав їм до ніг по кию і пояснює як може: «Чортови дєті, дивіться, це лєва, а це права, links, linksLinks (нім.) – вліво.[8]». Греки широко відкривають очі й крокують по колу, зі страху шаркаючи ногами по землі. Величезний стовп куряви здіймається високо вгору. Біля рову, де стоїть вартовий – той, що хотів черевиків – працюють наші хлопці, «розплановують» землю, м’яко трамбують і гладять її лопатами, мовби це було тісто. Коли я, залишаючи глибокі сліди, проходжу навпростець, вони починають кричати.

- Що чувати, Тадеку?

- Та нічого, Київ узяли.

- Що, справді?

- Смішне питання!

Так репетуючи на все горло, я обходжу їх стороною і йду вздовж рову. Раптом чую за собою вереск:

- Halt, halt, du, Warschauer!Halt, halt, du, Warschauer! (нім.) – Стій, стій, ти, варшав’яку![9] – і за мить несподівано польською: - Стій, стій!

З того боку рову до мене стрімко підбігає «мій» вартовий, гвинтівка вистромлена, як до атаки. Він дуже збуджений.

- Стій, стій!

Стою. Вартовий продирається крізь кущі ожини і заряджає гвинтівку.

- Що ти там розказував? Про Київ? Ви тут політичні плітки розпускаєте! У вас тут таємна організація! Номер, номер, кажи свій номер!

Тіпаючись від злості та обурення, він дістає клаптик паперу, довго шукає олівець. Я відчуваю, як із мене щось відлітає. Але трохи остигаю.

- Перепрошую, пане вартовий, ви не зрозуміли. Ви погано знаєте польську. Я говорив про киї, які Андрій прив’язав євреям на дорозі. І що це дуже смішно.

- Так, так, пане вартовий, саме це він говорив, – підтверджує злагоджений хор.

Вартовий замахнувся гвинтівкою, мовби хотів дістати мене прикладом через рів.

- Ти ненормальний! Я сьогодні ж доповім у політвідділ! Номер, номер!

- Сто дев’ятнадцять, сто де…

- Покажи на руці.

- Дивіться.

Я простягаю руку з витатуйованим номером і впевнений, що він здалеку не бачить.

- Підійди ближче.

- Мені заборонено. Можете доповідати, але я вам не «білий Ванька».

«Білий Ванька» кілька днів тому заліз на березу, яка росте на лінії постів, щоб нарубати гілок на мітли. За мітли в таборі можна дістати хліб чи юшку. Вартовий прицілився і вистрелив, куля пройшла навскіс через груди і вийшла ззаду через шию. Ми принесли хлопця до табору. Я йду собі розлючений, але відразу за рогом мене наздоганяє Рубін.

- Тадеку, що ж ти наробив? І що тепер буде?

- А що має бути?

- Таж ти все скажеш... що це я… Ой, що ж ти доброго зробив. Як можна так голосно кричати? Ти мене угробити хочеш.

- Чого ти боїшся? У нас не закладають.

- Я знаю і ти знаєш, але sicher ist sicher. Певне є певне. Чуєш, а може, віддай вартовому ті черевики. Він, мабуть, погодиться? Ну, я спробую з ним побалакати. Де моє не пропадало. Я з ним гендлював.

- А це прекрасно, про це теж піде мова.

- Тадеку, я бачу біду. Ти дай черевики, а я з ним домовлюся, то файний хлоп.

- Тільки задовго живе. Черевиків не дам, бо мені шкода. Зате є годинник. Не йде і з тріснутим склом, але це вже твій клопіт. Зрештою, віддай свій, він тобі нічого не коштував.

- Ой, Тадеку, Тадеку…

Рубін ховає годинник, я чую здалеку:

- Колійник!

Біжу навпростець через поле. Очі капо набрали зловісного вигляду, а в кутиках рота проступила піна. Руки, величезні руки горили, рівномірно погойдуються, а пальці нервово стискаються:

- Що з Рубіним нагендлював?

- Капо, ви ж бачили. Ви ж усе бачите. Я дав йому годинник.

- Що-о? – його руки повільно почали підніматися до мого горла.

Я кам’янію від страху. Не ворушачись («дикий звір», – промайнуло мені в голові), не зводячи з нього очей, я випалюю одним подихом:

- Дав годинник, бо вартовий хоче доповісти в політичний, що я веду таємну роботу.

Руки капо поступово розслабляються й опадають уздовж тулуба. Щелепа трохи відвисла, мов у пса, якому занадто спекотно. Слухаючи мою оповідь, він нерішуче махає держаком від лопати.

- Йди до роботи. Здається, у табір тебе сьогодні понесуть.

Тієї ж миті він блискавично виструнчується і стягує з голови шапку. Я відскакую, вдарений ззаду велосипедом. Зриваю шапку. Унтершарфюрер, господар Гармензе, зістрибує з велосипеда, весь червоний від роздратування:

- Що тут діється в цій дурнуватій команді? Чому ті люди ходять там із прив’язаними киями? Це ж робочий час!

- Вони не вміють ходити!

- Не вміють – то прикінчити їх! А ви знаєте, що знову пропала гуска?

- Що стоїш, як дурний пес? – визвіряється капо на мене. – Хай Андрєй зробить з ними порядок. Los!

Я мчу стежкою.

- Андрєй, кончай іх! Капо наказав!

Андрій хапає кий і з розмаху б’є. Грек затуляється рукою, скавчить і падає. Андрій кладе йому кий на горло, стає на нього і починає гойдатися.

Я швидко йду геть.

Здалеку бачу, як капо з есесівцем прямують до мого вартового і довго з ним бесідують. Капо енергійно розмахує держаком. Шапка – на голові. Коли вони віддаляються, до вартового підходить Рубін. Вартовий підводиться з лавки, наближається до рову, нарешті ступає на загату. За хвилину Рубін киває в мій бік.

- Подякуй панові вартовому, що не доповість про тебе.

Годинника на руці в Рубіна немає.

Я дякую і йду в напрямку майстерні. Старий грек – той, Іванів – зупиняє мене по дорозі.

- Camerade, camerade, цей есесівець, він із табору, правда?

- І що?

- То сьогодні вже справді буде селекція?

І в дивній екзальтації сивий, висушений грек, купець із Салонік, відкидає лопату й підносить угору руки:

- Nous sommes les homes miserable. O Dieu, Dieu!Nous sommes les homes miserable. O Dieu, Dieu! (фр.) – Знедолені ми люди. О Боже, Боже![10]

Бляклі блакитні очі дивляться в небо – таке ж блакитне і блякле.

VII

Ми піднімаємо вагонетку. Навантажена доверху піском, вона зійшла з рейок на самій «шайбі». Чотири пари худючих рук штовхають її то вперед, то назад, розгойдують. Розгойдали, підняли передню пару коліс, поставили на рейки. Підкладаємо кілок, вагонетка ось-ось влізе на рейки вся, аж раптом ми відпускаємо її і випрямляємося.

- Збір! – збоку репетую і свищу я.

Вагонетка безсило падає і заривається колесами в землю. Хтось відкидає непотрібний уже кіл, пісок із вагонетки висипається прямо на «шайбу». Завтра все одно прибирати.

Ми йдемо «на антретен». Щойно за хвилю розуміємо, що це ж зарано. Сонце ще високо. До вершечка дерева, в який воно впирається носом на момент збору, ще добрий шматок дороги. Найпізніше третя. На людських обличчях тривога й запитання. Ми шикуємося п’ятірками, рівняємося, підтягуємо ремені й торби.

Писар безперестанку нас перераховує.

Від садиби йдуть есесівці й наші вартові. Оточили. Стоїмо. У хвості команди ноші з двома трупами.

Рух на дорозі жвавіший, ніж зазвичай. Люди з Гармензе швендяють сюди-туди, схвильовані нашим передчасним відходом. Але старим табірникам усе ясно: у таборі справді буде селекція.

Кілька разів майнула світла хустка пані Ганці.

Жінка спрямовує на нас запитальний погляд. Вона ставить кошик на землю й притуляється спиною до стодоли. Дивиться. Я відстежую її погляд. Вона тривожно дивиться на Івана.

Відразу за есесівцями підходять капо і хирлявий командофюрер.

- Розступитися і підняти руки вгору, – каже капо.

Тоді всі розуміють: обшук. Ми розстібаємо куртки, відкриваємо торби. Есесівець вправний і швидкий. Він пробігає руками по тілу, залізає в торбу. Крім залишків хліба, кількох цибулин і шматка старого сала – яблука, безперечно, із саду.

- Звідки це в тебе?

Я піднімаю голову: «мій» вартовий.

- З посилки, пане вартовий.

Якусь мить він іронічно дивиться мені в очі.

- Такі самі яблука я їв сьогодні після обіду.

Із кишень випотрошують кавалки соняшників, качани кукурудзи, зілля, щавель, яблука, раз у раз лунає людський зойк: б’ють.

Раптом унтершарфюрер вклинюється в середину шеренги і витягує набік старого грека з великою напханою торбою.

- Відкрий, – каже він коротко.

Тремтячими руками грек відкриває торбу. Унтершарфюрер зазирає досередини і кличе капо:

- Дивись, капо, наша гуска, – і дістає з торби гуску з величезними, розложистими крилами.

Піпель, який теж підбіг до мішка, тріумфально вигукує до капо:

- Є, є, я ж казав!

Капо замахується києм.

- Не бий, – схопивши його за руку, каже есесівець.

Він виймає з кобури револьвер і звертається прямо до грека, красномовно вимахуючи зброєю:

- Звідки це в тебе? Якщо не скажеш, я тебе застрелю. – Грек мовчить. Есесівець наводить револьвер. Я дивлюся на Івана. Він геть блідий. Наші погляди перетинаються. Іван затискає губи і виходить із строю. Він підходить до есесівця, знімає шапку і каже:

- Це я йому дав.

Усі погляди сходяться на Іванові. Унтершарфюрер повільно піднімає нагайку й гатить по обличчю – раз, удруге, втретє. Потім починає бити по голові. Нагайка свистить, лице в’язня вкривається кривавими смугами, але Іван не падає. Він стоїть, тримаючи шапку, прямий, руки по швах, не відхиляє голову, лише похитується всім тілом.

Унтершарфюрер опускає руку.

- Записати номер і скласти рапорт. Команда, кроком руш!

Ми йдемо в ногу, по-військовому. Позад нас залишається купа соняшників, пучки зілля, шмаття й торби, потовчені яблука, а за цим усім лежить велика гуска з червоним дзьобом і розложистими білими крилами. У хвості команди, ніким не підтримуваний, іде Іван. За ним на ношах несуть два трупи, прикриті гілками.

Коли ми проходимо повз пані Ганцю, я повертаю голову в її бік. Вона стоїть бліда і випрямлена, з руками, прикладеними до грудей. Її губи нервово тремтять. Вона підводить погляд і дивиться на мене. Тоді я зауважую, що її великі чорні очі повні сліз.

Після переклички нас загнали в барак. Ми лежали на нарах, виглядали крізь шпари і чекали на закінчення селекції.

- Почуваюся так, мовби в усій цій селекції я винен. Що за дивний фаталізм слів. У цьому проклятому Освєнцимі навіть погане слово здатне перетворюватися на дійсність.

- Не переймайся, – відповів Казик, – дай ліпше щось до паштету.

- Помідорів нема?

- Не все в середу Петра.

Я відсунув готові бутерброди.

- Не можу їсти.

Надворі закінчувалася селекція. Лікар-есесівець, прихопивши номери записаних, пішов до наступного барака. Казик зібрався виходити.

- Йду куплю цигарок. Знаєш, Тадеку, ти все-таки фраєр. Якби мені хтось кашу з’їв, я би з нього відбивну зробив.

Цієї миті на краю букси вигулькнув знизу здоровенний сивий череп, і на нас, кліпаючи, глянули збентежені очі. Потім з’явилося лице Бекера, зіжмакане й ще більше постаріле.

- Тадеку, я маю до тебе прохання.

- Говори, – сказав я, нахилившись до нього.

- Тадеку, я йду до комина.

Я нахилився ще нижче і зазирнув йому зблизька в очі: вони були спокійні й порожні.

- Тадеку, я стільки часу був такий голодний. Дай мені щось поїсти. У цей останній вечір.

Казик плеснув мене рукою по коліні.

- Ти знаєш цього єврея?

- Це Бекер, – тихо відповів я.

- Чуєш, єврей, лізь сюди на буксу й жери. А коли нажерешся, решту забери з собою до комина. Лізь на буксу. Я тут не сплю, так що можеш і з вошами. Тадеку, – він узяв мене за руку, – пішли. У мене в бараку є чудесна шарлотка, прямо від мами.

Спустившись із букси, Казик штовхнув мене плечем.

- Дивися, – шепнув він.

Я подивився на Бекера. Той склепив повіки і, як сліпець, марно намацував рукою дошку, щоб вилізти нагору.