Посестри. Часопис №95 / «Ліда проходить крізь врата небесні...»
Ліда проходить крізь врата небесні,
помічає важницю, як на торгах, громіздку.
«Лідо, – каже Петро, – вітаю, ти воскресла!
Ось тут поклади серце і перепочинь у тіньку».
Серце у Ліди важке, скровлене, ще тепле.
Каже: «Петре, можна його потримаю?»
Руки у Ліди схожі на стиглі пшеничні стебла –
серце треба лишити, перш ніж пройти до раю.
Ліда стоїть довго, з серцем своїм говорить.
«Петре, а з серцем у пекло можна?»
На серці – палкі поцілунки в Карпатських горах.
На серці – ретельно зібрана валіза тривожна.
На серці – багряні язики, що з’їли рідну хату.
На серці – вцілілий клаптик поліської рядіжки.
На серці – обійми з коханим загиблим братом,
На серці – від тата отримані в спадок книжки.
На серці – дотик тім’ячка найдорожчого.
На серці – сліз пролитих глибокі ріки.
«Куди ж я без серця, Петре, не хочу прощення,
як же я без серця свого отак навіки?»
Бог приходить тихо, торкає Лідиного волосся.
«Серце твоє цінне,– Лідо, – серце коштовне.
Ось твої теплі спогади, все добре, що відбулося,
А ось твоє горе, Лідо, пекуче і невимовне».
Дістає Бог із серця Ліди цілющі квіти любові.
Дістає Бог із серця Ліди колюче образ каміння.
Від побаченого Ліда німіє на півслові,
стоїть, задивлена в Божу ласку в безгомінні.
Бог торкається всіх Лідиних ран чутливо.
Петро обіймає ніжно Ліду, тулить до своєї руки.
Ліда стоїть біля важниці усміхнена, щаслива –
Бог не забирає із серця Ліди її роки.
Залишає всю ласку, виплекану за вік.
Залишає людей, яких Ліда в житті любила.
Тепла сльоза востаннє спадає з її повік –
і у Ліди на плечах розправляються крила.
