Посестри. Часопис №95 / Чоловік років шістдесяти перебрав зайвого

Чоловік років шістдесяти перебрав зайвого

на поминальному обіді побратима,

який був найкращим командиром,

порадником,

взірцем,

бойовим батьком.

Його вибачення щирі і нав’язливі,

бо перегар втрати не будить огиди.

Чоловік, який пішов добровольцем

боронити світ своїх онуків,

світло в своєму волинському селі,

вогонь плити в своїй хаті,

добровільно позбавив жінку, яка його кохає,

свого надокучливого храпу.

Ходить хоронити тих, з ким розігрував ворожі кулі, снаряди, гради й міни, кому ж дістанеться першому.

 

Чоловік торкає мого плеча і просить закохатися в розумного,

доброго,

поміркованого в прагненні змінити світ,

бо тільки з таким, каже, ліжко буде тепле з обох сторін.

Я сміюся й кажу, що той, хто не прагне змінити цей світ, не має шансів потрапити в моє ліжко.

 

То й рватимеш собі серце! Розірвеш собі серце, якщо зв’яжешся з тим, хто буде любити країну більше, ніж тебе! – гримає чоловік.

 

Не розірву, дядьку, моє зболене серце зусебіч підпирає купа хрестів тих, чия сторона в подружньому ліжку охолола навічно.

 

Моє серце схоже на решето, дядьку, у кожній дірочці проростає пагін любові.

Дає Бог дірочку – дає чим заповнити.

 

Дає Бог дірочку.

Чоловік схиляє голову мені на плече.

Пагін проростає.

 

На одне ім’я в молитві більше.

 

Поміркованому заважка на плече така зранена зі своїми хрестами, дядьку.