Посестри. Часопис №50 / Часопис української та польської літератури «Посестри» як нова культурна ініціатива
Повномасштабна війна, що розгорілася в Україні 24 лютого 2022 року, поставила увесь світ перед нечуваним раніше викликом. Рятуючись від обстрілів, мільйони українців ринули з рідного дому, стукаючи у двері своїх братів і сестер із усього світу. Першою, хто гостинно відчинив двері своїх сердець і будинків, стала Польща. Українці, які опинилися в гостях у своєї західної сусідки, отримали щонайширшу допомогу, моральну й матеріальну підтримку.
Однією з важливих потреб стало створення українського інформаційного та культурно-освітнього простору, який був би доступний українцям звідусюди, міг би об’єднати розпорошену по світах націю навколо спільного досвіду, спільних культурних кодів, проклав нитку між минулим та сучасністю, а проживання травми разом дало б змогу поступово вибудувати перспективи на майбутнє.
Такою культурною платформою став українськомовний онлайн-часопис української і польської літератури «Посестри», який з’явився за ініціативи Інституту Літератури у Кракові. Даючи сучасним українським письменникам, перекладачам, культурознавцям, літературознавцям, історикам майданчик для висловлення своїх громадянських і творчих позицій, часопис «Посестри» засвітив нові імена в українській літературі, сперся на досвід відомих авторів і перекладачів, а ще став архівом, у якому зібрано переосмислений у слові та в оригінальній графіці актуальний воєнний досвід, перші рефлексії, звіти, роздуми, спроби порівняти теперішнє з далеким минулим.
Черговим завданням часопису було дати ще один шанс зустрітися українській і польській літературам, знайти точки їхнього спільного історичного й мистецького досвіду, простежити єдність тем і мотивів, унікальність, а водночас універсальність проговорюваних проблем, засвідчити багатовіковий досвід культурної близькості двох народів. У час суцільного горя й відчаю важливо було наголосити на перевазі людського й людяного, закликати до гуманізму й порятунку заради життя.
Часопис із символічною назвою «Посестри» став сучасною культурною, мистецькою й освітньою платформою, яка об’єднує польський і український народи. Поява великої кількості українських школярів у Польщі спонукала засновників сайту створити окрему сторінку для учнів із текстами з польської та української шкільних програм, вирішивши цим проблему вільного доступу до потрібних для навчання текстів.
Часопис, який виходить щотижня, починаючи з 24 березня 2022-го, є справжнім літописом історії й культури українського воєнного простору 2022–2023 років. Бо хоч тематичне коло надрукованих за цей рік творів різнобарвне, найактуальнішою темою, що просочилася в художні тексти, була тема війни. Не вдалося б у цьому невеличкому огляді згадати всіх, хто з’явився в журналі, але серед них були Ігор Калинець, Оксана Забужко, Маріанна Кіяновська, Олександр Ірванець, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Олександр Бойченко, Василь Махно, Василь Слапчук, Галина Крук, Андрій Любка, Наталка Білоцерківець, Андрій Чапай, Мірек Боднар, Андрій Бондар, В’ячеслав Левицький, Наталія Бельченко, Дмитро Лазуткін, Катерина Калитко, Лесик Панасюк, Олег Коцарев, Володимир Рафєєнко, Анатолій Дністровий, Антон Марчинський та багато інших. Широко представлено також тексти класиків української літератури: Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської, Миколи Зерова, Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Стуса та ін.
Польська література заблищала на сторінках українськомовного видання у різноманітних перекладах українських перекладачів. Знайдемо тут твори класиків: Яна Кохановського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Марії Конопницької, Болеслава Пруса, Кшиштофа-Каміля Бачинського, Тадеуша Боровського, Болеслава Лесьмяна, Анни Свірщинської, Анни Фрайліх, Тадеуша Ружевича, Юзефа Чеховича, Бруно Шульца, Віслави Шимборської та ін. Сучасна польська література представлена творами Яна Польковського, Міхала Заблоцького, Уршулі Зайончковської, Адама Лешкевича, Яніни Осевської, Бартоша Попадяка, Мацея Бещада, Войцеха Пестки та багатьох інших.
Жанрова розмаїтість журналу охопила лірику й прозу, драматургію й есеїстку, інтерв’ю, нариси, рецензії, огляд нових книжкових видань, презентації, спогади, щоденники, репортажі, новини, звернення. На електронних сторінках з’явилася дитяча література, презентації видавництв, відеорозмови. Зручною є пошукова система сайту: за прізвищем авторів, за окремою фразою чи поняттям, за предметним покажчиком, за покажчиком творів, передбачено також можливість розширеного пошуку.
Редакційна колегія часопису згуртувалася в стінах Краківського Інституту Літератури та об’єднала і тих, які через війну вимушено опинилися поза домом, і тих, що долучилися до створення проєкту з України. Незмінними редакторами й творцями концепції «Посестер» є Юрій Завадський, Олеся Мамчич, Наталія Бельченко. У різний час у редакції працювали Ірина Спатар та авторка цих рядків, Софія Салецька відповідає за ілюстрування матеріалів, Мая Комар працює з авторськими умовами. Часопис завдячує своїм існуванням також організаційним зусиллям Еви Ґочал, керівниці проєкту, яка є талановитою менеджеркою й усіляко підтримує редакцію.
Кожен номер журналу традиційно починає редакторський вступ, який дає огляд поточного номера. Структура номера передбачає якнайповніше представлення різних літературних жанрів, появу українських і польських авторів. Одним із завдань видання є реагувати на події сьогодення та звертатися до історичного минулого. Протягом року журнал розгорнув широкий тематичний та проблемний ракурс. Актуальність тем, повторюваність певних питань та завдань дали змогу укласти окремі проблемно-тематичні цикли: «Війна й поезія», «Філософія і війна», «Між Бучею і Бородянкою», «Непрозаїчна проза», «Нове прочитання класики», «Події», «Польща–Україна: спільнота письменників», «Репортажі з України», «Дитяча література», «Школярам. Польща», «Школярам. Україна» тощо.
Твори, що почали з’являтися з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, фактично стали реагувати на цю подію. Художні тексти заговорили про втечу, еміграцію, віднайдення себе в чужому просторі, про тугу за домом і відчуття бездомності. Перед читачем постала література факту, інтенсивний, пришвидшений запис, фіксація подій, бо «щоб свідчити, мушу вціліти» (Маріанна Кіяновська). Українські топоніми стали знаками й символами героїчного, витримки, незламності й боротьби. Перетворюючись на руїну, українські міста, містечка й селища дихали смертю, спустошеністю й чорнотою прірви, але водночас звертали очі своїх вибитих вікон до всіх, хто міг їх побачити. Усе це знайшло відображення в художніх текстах, стало рецепцією нової війни й пропозицією увійти в порушений агресією простір. Цей відбиток війни у текстах показав також вразливість кожного автора на страшний людський досвід, на нову дійсність.
Дезорієнтація, дезорганізація, дезінтеграція, мотив відчаю, страху, далекої дороги й надії на повернення, мотив бездомності й біженства, мотив розгубленості й зневіри, жалю, скорботи й провини, а водночас мобілізації, ненависті й помсти, звитяги й віри у відродження, переосмислення давніх міфів оприявнилися у слові й характеризують нову українську воєнну літературу; з’явилася нова термінологія, нові слова на означення цієї дійсності.
Нова воєнна поезія й проза іншим голосом й із цілковито іншими питаннями звернулися до Бога, актуалізували біблійні образи в сучасних текстах, гостро поставили питання сумніву, неправди та несправедливості.
Новим акцентом прозвучали національні символи й коди, символіка рослин і тварин, символіка кольору й звуку, тема молодості й старості, плину часу тощо. На рівні авторських художніх знахідок відзначимо сарказм і безкомпромісну іронію, візуалізацію, використання діакритичних та різноманітних розділових знаків, які невербально доповнюють сенс висловленого. На рівні лексики й образності помітимо активне використання слів у їхньому прямому й переносному значенні, епічність поезії, метафоричність, використання дієслів задля створення ефекту руху й перебігу часу, експресивність поезії, відчуття сну. Особливо вражає у нових текстах жах дегуманізації, втрати людського обличчя і з боку ворогів, і з боку їхніх жертв, от тільки в одному випадку це неймовірний звіриний образ, в іншому – янгольське лице, безтілесність, прощання з життям, не-життя, яке не стає сили назвати смертю. Перифрази, неологізми, меми, переосмислені фразеологізми, упізнавані образи й жарти, жаргонізми, обсценна лексика стали способом вираження почуттів та емоцій, способом їх відреагувати, висловити власне ставлення до фактичної дійсності.
Поезія про війну потужно промовила і жіночим, і чоловічим голосом. Серед її особливих ознак можна було б виокремити інтелектуальну поезію, яка охоче послуговується складними художніми образами й поняттями, густою метафоричністю, іронією, відсиланням до історичних подій, алюзіями й порівняннями, та лінгвістичну, яка вправно оперує словом, використовує його різні значення для створення художнього образу, відзначимо тут інтелігентність естетизму, елементи деконструктивізму, відчуття абсурдності, вміло зображені за допомогою слова.
Особливо гостро постало питання сумніву в адекватному розумінні історії. Велична й героїчна, вона проходить переогляд із дискваліфікацією неістинних, незрозумілих чи невиправданих її посилань та інтерпретацій, натомість на очах твориться нова історія із трансформацією простору, меж і кордонів, із трансформацією смислів, із набуттям нового саморозуміння й самоозначення.
Важливими питаннями, які ставлять автори перед собою та перед своїми читачами, є питання про те, навіщо поезія, навіщо поет? Фіксуємо тут сумнів щодо ваги й значення слова, його актуальності й доречності. Новий досвід, для якого раніше не було слів, намагається знайти своє нове втілення, увійти в тіло слова. Часто з’являється недовіра до слова, до адекватності мовленого ним, констатація браку слів, щоб передати бачене й пережите. Так засвідчується індивідуальне й національне горе, безсилість мови у його висловленні. Роль поета з невеликими поправками знову повертається до пошуку слова, до відродження людського й національного в мові й мовленому, до свідчення. І те, що літературні тексти таки з’являються, свідчить про повернення до мови, віднайдення слова й можливість дати чуттєвий та інтелектуальний вихід пережитому.
