Посестри. Часопис №95 / «Вибачте, що я знову за своє – про тіла...»

Вибачте, що я знову за своє – про тіла.

Пишу, щоб запитати, як у вас діла,

що нового сталося за цей час,

у вас тих історій – щедрий запас.

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Ллю вам у вуха ці скупі плачі,

а ви ж потім не спатимете вночі.

Вибачте, просто день дня згірш,

ви ж тільки не пишіть про це вірш!

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Сьогодні був дуже довгий день,

знаєте, нині без кави, музла, пісень.

Реготав зі сповіщень про тривогу,

бо надійне моє укриття – дорога.

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Я приїхав сьогодні в кінцевий морг,

і те тіло останнє віддав як борг.

Забарився на сорок сім хвилин,

Їх двадцять п’ять душ – я один.

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Я не запам’ятовую ні імен, ні прикмет.

Ні жоден переданий рідним предмет.

Не запам‘ятовую їхнє число,

як розірвало тіло чи рознесло.

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Я запам‘ятовую тільки щоразу, як вперше,

відчуття, коли складати завершив:

один на одного, брат на брата –

мішок на мішок. Втрату на втрату.

 

У мене щоразу одне і те ж –

що з водія візьмеш?

 

Але ви скажіть, відплата ж неминуча?

За кожен маршрут повзучий.

За кожну липучу втому

всіх повернених у мішках додому.

 

У мене щоразу одне і те ж –

Від свого водія, вороже, не втечеш!

 

У мене є мрія, але то ледве не секрет.

Я хотів би побачити силует

кожного героя, кого додому підвіз,

коли вже не буде ні болю, ні сліз,

коли вже не буде серця, що слабке,

коли замість хребта буде щось нетривке.

коли не боятимусь втратити опору з-під ніг,

аж тоді я хотів би знати ім’я, кому допоміг.

 

Ну а поки я відводжу їх щодня додому

і тамую цю кляту, набридущу оскому.

 

Тільки ж ви про це – нікому.