Посестри. Часопис №90 / Єжи Вознякевич: Ніщо в житті починати не пізно

Одинадцять тисяч квадратних метрів –така загальна площа приміщень Воєводської бібліотеки в Кракові. Вона ніколи не буває зовсім безлюдною, бо має цілодобову охорону. Але охоронці перебуваютьу спеціально відведеному приміщенні, а я часто працюю допізна і виходжу останнім. Тому й доводиться долати двісті метрів від свого кабінету до виходу темними безлюдними коридорами, де чути лише відлуння моїх кроків. Це цікаве відчуття, яке стало за роки невід’ємною частиною роботи.

Пригадую, коли я був іще малим, дуже любив читати. Часто ховався під ковдрою з книжкою та ліхтариком, аби батьки не бачили, що допізна не сплю. Захоплювався тоді пригодницькими творами про подорожі, Дикий Захід, індіанців... Читання книжок було дієвим способомвідірватися від тогочасної сірої буденності, що панувала в ПНР, зануритися в світи, в які у реальному житті потрапити було неможливо.

Я – корінний краків’янин, якщо точніше – новогутянин, оскільки народився і значний період життя провів на Новій Гуті, яку дуже люблю. Частина моєї родини походить із села Бенчице, котрого вже немає: його, як чимало інших сіл поблизу Кракова, зліквідували комуністи. На цьому місці, власне, і з’явилася Нова Гута. Інша частина родини – зі Сходу, з околиць Львова.

Хоч був іще дитиною, добре пам’ятаю комуністичні часи: довжелезні черги до магазинів, порожні прилавки. Особливо ж запам’яталися реалії запровадження  воєнного стану. Я тоді навчався у першому класі.Дорога від мого дому до школи займала приблизно двадцять хвилин, і повітря було важким від  сльозогінного газу. Його розпилювали представники органів правопорядку, розганяючи страйкуючих працівників комбінату. Між ними постійно тривали сутички. Той газ маревом висів над Новою Гутою і в’їдався в очі та дитячу пам’ять.

Ось від усього цього я «втікав» до книжок, занурювався в їхні сюжети, мріяв стати людиною, яка зможе змінити світ на краще.

Як писав Умберто Еко, «хто читає книжки, той живе двічі». І я жив життям персонажів, разом із ними потрапляв у карколомні пригоди, робив помилки й розв’язував складні завдання, знов і знов поспішав до книги, щоб дізнатися, чим же завершиться чергова заплутана пригодницька історія. 

У дорослому житті ще більше переконався у важливості книжок, бо це– можливість краще пізнати світ, поглибити знання, зрозуміти мотиви вчинків людей, познайомитися з новими авторами, з деякими – особисто.

Так, мені поталанило зустрітися з одним із моїх улюблених письменників – Вінсентом Сєвєрським. Він – колишній офіцер польської розвідки, пише політичні трилери, описує діяльність спецслужб. У нашій розмові, яка зав’язалася після особистого знайомства, пан Вінсент розповів, що більшість зображених ним у книгах подій – не вигадані, вони відбувалися насправді, лишень змінені імена, хронологія, можливо, місце і час. Інколи головний герой того чи того його твору проживає фрагменти життя одразу кількох людей – так автор вдало переплітає долі реальних і вигаданих персонажів. Для мене дуже цінна його адекватна і влучна оцінка геополітичної ситуації в світі. Він – експерт із так званих східних справ, тому добре знає, що таке росія.

Другого мого улюбленого письменника – Сергіуша П’ясецького, давно вже немає серед нас, але живуть його книги. Він був патріотом і співпрацював із польською розвідкою. Писав про реалії життя на польсько-радянському кордоні, а також про будні під окупацією, сатирично висвітлював «народну демократію». Між тим, був авантюристом, який «ходив по лезу закону», обертався в колі контрабандистів. Зрештою, його ув’язнили. У тюрмі він написав, на мою думку, свою найкращу книгу – «Коханець Великої ведмедиці». Завдяки протекції багатьох відомих тогочасних літераторів Сергіуша П’ясецького звільнили з тюрми. Але комуністична влада таки розправилася з ним: змусила емігрувати за кордон, де він і помер.

Чи саме любов до книг привела мене у професію? Думаю, так. Хоча перша моя університетська спеціальність – політологія. Ця освіта підготувала мене до подальшої депутацької діяльності й праці в публічній царині. Крім того, отримав післядипломну освіту за фахом публічної безпеки та кризового управління у сфері культури.

До посади керівника займався в бібліотеці піаром: формував її загальний вигляд, імідж, популяризував послуги. Але не мав можливості ухвалювати ключові рішення. Тому і зважився брати участь в конкурсі на посаду директора.

Бібліотека, яку я очолюю вже 12 років, воєводська. А це означає, що її утримує уряд цього воєводства, вона функціонує завдяки дотаціям, за рахунок яких поповнюємо книжкові фонди. Книжки купуємо на аукціонах, де перемагає той видавець, хто запропонує кращу ціну.

Нерідко книги нам дарують, зокрема – наші читачі. Співвідношення куплених і подарованих книжок приблизно однакове. Подарованими маємо право розпоряджатися на власний розсуд. Тому не всі їх зараховуємо до фонду, деякі використовуємо в акціях, таких як «Льотна читальня», що курсує Плантами, центром міста, присутня на різних міських заходах. Книжки з цієї читальні роздаємо людям без жодних зобов'язань із їхнього боку: сподобалася – беріть, читайте на здоров’я!

Ми постійно шукаємо нові форми роботи та спілкування з нашими читачами: проводимо презентації книжкових новинок, зустрічі з авторами, організовуємо навчальні та мовні курси, працюємо з онлайн-ресурсами.

Оскільки останнім часом популярною стала електронна книжка, дехто висловлює побоювання, що друковані видання невдовзі залишаться в минулому. На мою думку, якщо говорити про інформаційну, науково-популярну чи політичну літературу, то в нашому мінливому світі вона справді потребує швидкої актуалізації, тому, певно, може перейти в електронний формат. І це виправдано, адже наука та суспільство розвиваються дуже швидко: що було актуальне сьогодні – завтра вважатиметься застарілим.

Утім, я впевнений: друкована книжка завжди матиме попит та існуватиме паралельно з електронною. Погодьтеся, їх навіть порівнювати не можна! Більшість людей, котрі люблять читати художню літературу, воліють потримати книжку в руках, почитати, гортаючи шурхотливі сторінки, поставити на поличку. А при нагоді знову перечитати, переглянути ілюстрації. Тож мене не лякає можливість зникнення паперових примірників, а отже – й відділів бібліотек із такими книжками.

Останнє десятиліття було нестабільним і сповненим нових викликів. Наприклад, до пандемії кількість читачів нашої бібліотеки невпинно зростала. Але після запровадження карантинних обмежень їх суттєво поменшало: люди боялися спільного простору, контактів, остерігалися брати книжки, які могли побувати в руках хворих і стати носіями вірусу. Ми ще й досі працюємо над подоланням негативних наслідків пандемії, але сподіваємося зовсім скоро вийти на докарантинні показники.

На моє глибоке переконання, основна мета бібліотек – служіння локальній громаді. Вважаю, що бібліотеки мають швидко пристосовуватись до людських потреб, які зростають та змінюються із впровадженням сучасних технологій. Тому прагну, аби наша бібліотека стала так званим третім місцем. Поясню: перше – це дім, друге – робота, а третє має бути тим затишним куточком, де людина знаходить заняття до душі, зустрічається з друзями, однодумцями, пізнає нове і не мусить турбуватися, чи вистачить на це грошей. Також може просто взяти й почитати книжку свого улюбленого автора.

А ще – поспілкуватися з мистецтвом. Наші просторі коридори дозволяють презентувати одразу близько десяти виставкових експозицій, і ми безкоштовно надаємо митцям таку можливість. На теренах бібліотеки постійно з’являються виставки картин, плакатів, декоративних виробів тощо. Я помічав, що люди, котрі приходять на ці виставки, зрештою долучаються до наших постійних читачів та відвідувачів. Натомість ті, хто прийшли взяти книжки, мимохіть стають учасниками вернісажів, зупиняються, приємно здивовані, розглядають мистецькі роботи.

Вважаю, у найближчій перспективі бібліотеки мають розвиватися у двох самодостатніх напрямках. Перший – це розширення інформаційної мережі, широкий доступ до віддалених послуг. Для такого обслуговування читачі не обов’язково мають прийходити до бібліотеки – наші працівники надають їм спеціальні коди доступу для входу в систему. Вже є ціла група осіб, які в такий спосіб користуються нашою бібліотекою. Причому, ці послуги для них безкоштовні, тоді як десь в іншому місці читачі навряд чи їх отримають задарма. Тож вони охоче звертаються до нас.

Другий напрямок – осучаснений класичний: ми продовжуємо бути бібліотекою, куди можна прийти у пошуках новинок літератури й нових знайомств, де можна обрати щось для себе із широкого спектру послуг та занять, які пропонуємо. 

Що для мене означає бути директором такої великої бібліотеки? Перш за все, це відповідальність, яка завжди залишається моїм супутником. Однак безпосередній вплив маю не на всі аспекти діяльності закладу, їх неможливо охопити одній людині, не можу контролювати роботу кожного свого працівника, а відповідальність несу за всіх. Тому чільним пріоритетом було створити команду, якій би довіряв і яка б добре справлялася з завданнями.

У нашій команді більше жінок, бо бібліотечну справу частіше обирають саме вони. Я ціную їхню працю, адже вони дуже старанні, відповідальні. Проте у відділі Артотеки чоловіків і жінок порівну. І хоч експерти стверджують, що змішані колективи дієвіші, вважаю, професійну компетентність визначає не стать людини, а особисті якості.

Окрім відповідальності, очолювати одну з найбільших бібліотек Польщі – це ще й шанс. Шанс втілювати в життя власне бачення її розвитку, концепції, реалізовувати різні цікаві проєкти. І зараз, і в майбутньому я бачу свою бібліотеку сучасною інституцією, відкритою до людей; місцем, куди відвідувачі охоче йдуть і звідки виходять задоволені, в чудовому настрої.

Для цього постійно шукаю нові ідеї; поєдную, здавалося б, непоєднувальне; спостерігаю, як розвиваються інші бібліотеки у Європі, у світі, беру найкраще з їхнього досвіду; знаходжу натхнення та правильні рішення у дискусіях із колегами…

Дуже люблю свою роботу! І все ж ніколи не зміг би займатися лише чимось одним. Крім бібліотечної справи я ще пишу для інтернет-видання «МілМаг», спеціалізуюсь на описах і випробуваннях стрілецької зброї. Така робота приносить мені задоволення і дає мождивість трохи відірватися від буденності. Також професійно займаюся безпекою інституцій культури і навчаю інших керівників, як зробити так, аби бути готовими до різних загроз, що можуть виникати і в мирний час.

Крім того, я майже 25 років був депутатом своєї дільниці, 8 років – депутатом міської ради, і зараз знову повернувся до цієї публічної діяльності. Тішуся, що можу служити громаді, це – один із моїх головних пріоритетів. Вважаю, що формування умов, у яких ми живемо, залежить від рішень, котрі ухвалюємо. І я теж хочу бути дотичним до цих рішень. Взагалі, будь-яка праця тоді має сенс, коли вона покращує життя громади, приносить людям щось добре, хороше, потрібне.

Ще до початку повномасштабного російського вторгнення наша бібліотека почала роботу над задоволенням потреб української громади в Кракові, тому нам не довелося починати все з нуля після 24 лютого 2022 року. Ми чітко розуміли, що українці потребуватимуть затишного і безпечного місця для зустрічей, спілкування, додаткового навчання, а ми можемо надати їм таку можливість. Наша бібліотека вважала своїм обов’язком допомогти українській громаді.

Ми співпрацюємо з фундаціями «Зустріч», «Химера культур», заснованими українцями, з іншими організаціями, які проводять у нас для біженців психологічні консультації, майстер-класи, засідання клубів – дискусійних, любителів української і польської літератури, мистецтва, театру. Разом із ними запровадили проєкт «Бібліотека для кожного», його мета – підтримати дітей, молодь з України, що продовжують навчання в українських школах і вузах, а також допомогти з адаптацією в польських. Наш фонд уже налічує близько двох тисяч книжок українською, натомість у межах співпраці з українськими бібліотеками ми відправили в Україну триста примірників видань польських авторів.

Та, як кажуть, не книгами єдиними… Реалізуючи спільний проєкт із фундацією «Зустріч», ми займалися збором і розподілом речей, необхідних для біженців. Приміщення бібліотеки мало можливість розташовувати, зокрема, великогабаритні речі, такі як автокрісла для немовлят, дитячі візочки, сповивальні столики, ліжка, стільчики, ходунки тощо. І досі на третьому поверсі в нашій бібліотеці українські та польські волонтери плетуть маскувальні сітки. Запрошуємо і вас долучитися до цієї потрібної роботи!

Хоч люблю читати і щодня перебуваю в оточенні книжок, жодної власної поки що не видав. Хтозна, можливо, колись напишу, адже ніщо й ніколи починати не пізно. Головне, не боятися нового та вірити в себе. А ще дуже важливо віднайти справу свого життя, служіння якій приносить задоволення вам і користь людям.