Посестри. Часопис №89 / Зашморг. Уривок із книжки «Фінальний епізод»

– Ми м’яса принесли. – Артур опустив на землю великий важкий рюкзак. За ним зняли з плечей і поставили рюкзаки Борис, Віктор і Денис. – Місцеві овець зарізали. Продали нам по божій ціні.

Овець? Звідки тут вівці? Хто взагалі в наш час розводить овець у Приазов’ї? Пастор сидів, низько схиливши голову до смартфона. Він читав новини й перебував у стані, близькому до відчаю: загибель країни видавалася неминучою. Затримав здивований погляд на синові, потім подивився на чотири великі туристичні наплічники.

– Місцевий фермерок отару тримає, – пояснив Артур. – П’ятдесят голів. Ми йшли повз, почули коней у нього в конюшні, ну й завернули на обійстя. А там овець ріжуть, типу – однак війна – щоб дарма не пропадали й русні не дісталися. Так і познайомились. От.

Пастор нарешті вийшов зі стану інформаційного ступору, у який потрапляв одразу ж, як починав читати новини. Версія походження м’яса в наплічниках звучала правдоподібно: коней Артур любив. Коли бачив, завжди підходив, гладив, говорив про щось, відоме тільки їм – коням і Артуру, – на вухо. Малював їх перфектно. Брав олівця і з заплющеними очима малював коня у всій його (або її) конячій (кобилячій) красі. Пастор не раз спостерігав, як у притулку Артурові на спір зав’язували очі хусткою – і за хвилину на чистому аркуші скакав кінь.

Артур міг намалювати коня олівцем, фломастером, кульковою ручкою на папері, вугіллям – на стіні, крейдою – на асфальті, патичком – на мокрому піску. Усі Артурові коні мали напрочуд живий вигляд, здавалося, вони й говорити вміють. Намальованим коням Артур, наче вдихаючи душу, давав імена й обов’язково підписував малюнок: «Зірка», «Легенда», «Нора», «Буран», «Вулкан» – безіменних коней у нього не водилось. Але ніколи не малював коней із вершниками. Тільки кінь і вільний простір навколо. Пояснював, що художніх шкіл не закінчував, тож не вміє малювати нічого, крім коней. Пастор вірив, ба більше, був переконаний, що Артура не вчили малювати не те що в художній школі, а й у дитячому садочку, бо він туди ніколи не ходив. Але не вірив, що Артур не вміє малювати щось інше, крім коней. Пастор здогадувався, що таке поєднання – кінь і вільний простір – має для хлопця своє, життєвизначальне значення. Бо кінь на вільному просторі і без вершника перебуває поза часом і може бути де завгодно й податися куди завгодно.

Життя Артура також схоже на чистий аркуш паперу, де за бажання автора за хвилину може з’явитися кінь будь-якої масті з будь-яким ім’ям. Чорнявий хлопчина років десяти, схожий на рома (але хто напевно може сказати, скільки йому років і якої він національності?) з’явився на подвір’ї пастора цілком випадково й одразу ж вразив своїм умінням спілкуватися з конями. А потім потрапив до рук пастора під час одного з нічних рейдів маріупольськими підвалами. Хлопець лежав у купі лахміття під наркотичним кайфом, на грані життя та смерті. Забрали в лікарню, відкачали, потім привезли в притулок, помили, постригли наголо, щоб вивести вошей, дали чистий одяг та їжу. Хлопець назвався Артуром, звідки приїхав – геть не пам’ятав, і єдине, що міг (або хотів) згадати про своє минуле – зелений луг,  яким ходить кінь. Кінь у його спогадах був то вороної масті, то в яблуках, то сірий, то білий.

Як і більшість дітей, що провели певний час на вулиці, Артур чудово засвоїв навички «давити на сльозу» та «вішати лапшу» різним сердобольним тітонькам та клаповухим дядечкам у розрахунку на дармову їжу чи милостиню. Він кілька разів тікав із притулку, зрештою, попався на крадіжці й сів на малолітню «зону». Крав Артур не коней, але, можна сказати, аналогічний транспорт – скутери, мопеди й мотоцикли. З такою ж майстерністю і скорохвацькістю, з якою малював коней, заводив із півоберта без ключів покинутий власниками на кілька хвилин біля магазину або під’їзду скутер чи байк. Але спіймали. Не в того вкрав – і менти напружилися і злапали молодих та ранніх викрадачів, які не бажали платити ні їм, ні кримінальним авторитетам, котрі «кришували» в місті «автоугони».

Пастор подумав був, що пропав хлопець, став на доріжку, з якої не звертають. Проте відсидівши термін, Артур повернувся в притулок, до пастора, мало того – до церкви. З наркотою зав’язав. Важко уявити, який шлях пройшли його душа та тіло, перш ніж повернутися, яких зусиль довелось докласти, щоб кинути наркотики, але пастор у душу до сина не ліз. Дивувався метаморфозі й дякував Богові, що повернув йому сина, а сину – віру. Чого ще можна бажати? Хіба міцної родини та доброго ремесла. Але одружуватися Артур не поспішав, казав, занадто молодий – двадцять п’ять років (принаймні такий вік записаний у паспорті). А щодо ремесла, то якраз на Різдво говорили, що можна спробувати, попри вік, вступити до Художньої академії.

Хлопець постійної роботи не мав, весь час десь підробляв: то на будові, то на ремонтах квартир, то торгував м’ясом на базарі – шукав себе, але ніде не знаходив. Притому скрізь почувався пречудово, і звідусіль його не хотіли відпускати. Проте нетерплячий характер гнав далі, і Артур кидав одну роботу, влаштовувався на іншу – так і жив, і виглядало на те, що діставав від такого різноманіття задоволення. Бо сидіння на місці й очікування – точно не його триб. І тому, коли капелани після кількох спроб проїхати путівцями до Маріуполя, зазнали невдач і зупинилися на ночівлю, Артур одразу ж пішов шукати варіанти. Знайшов – і тепер-от стояв перед пасторами Аркадієм, Григорієм та Олександром зі своїми приятелями, їхніми синами.

– Ми хочемо віднести це м’ясо в церкву.

– Куди? – здивувався Аркадій. – У церкву?

– Так. У нашу церкву в Маріуполі. Ви казали, там переховується багато людей, а продукти скоро закінчаться. Ми можемо пронести туди м’ясо. Чотири рюкзаки. – Артур кивнув на наплічники.

– Як ви оминете блокпости? – заперечив Григорій. Перед очима миттєво спалахнули обличчя Михайла та Женьки, про яких вони досі не мали звісток.

– Батю, вір, я знаю, як пройти! – гарячкував Артур. Очевидно, він дуже хотів потрапити в місто, здійснити цей маленький подвиг.

Капелани перезирнулися. Дуже спокуслива пропозиція. І дуже небезпечна.

– Ні, хлопці. Занесіть рюкзаки в погріб, щоб м’ясо не зіпсувалось, і лягайте спати. Завтра щось придумаємо, – нарешті мовив Аркадій, хоча й мав сумніви в тому, що вони зможуть щось придумати хоч завтра, хоч післязавтра: ворог узяв місто в облогу намертво. – Ранок вечора мудріший, – відбувся прислів’ям, але сам аж ніяк не був упевнений, чи правильно вчиняє і чи не диктує час інші, більш ризиковані рішення.

Протягом ночі вдалечині гупала артилерія, час од часу у вікно шкільного класу, куди їх пустили переночувати, крізь фіранки проривалася заграва віддалених пожеж. Але в самому селі панувала така тиша, наче мешканці в один момент зібрали корів, коней, овець та іншу живність і виїхали. Ліхтарі на вулицях не горіли, у жодній хаті не світилося, навіть собаки не гавкали, а сиділи, напевно, у будах, підібгавши хвости. Та й мешканці нікуди не виїхали, а лише причаїлися по домівках в очікуванні, позираючи за щільно замкнутими шторами то на екрани телевізорів, то на екрани смартфонів, шукаючи там відповіді на запитання, які їм, людям переважно аполітичним, пересічним обивателям, поставила війна. Але на такі запитання на екранах та моніторах відповіді точно не знайти.

Відповідь гарувала на полі бою, що з неймовірною швидкістю ширилося, розросталося в диму та вогні квадратними кілометрами, десятками, сотнями квадратних кілометрів – країна прийняла виклик і давала відсіч загарбникам. Відповідь помалу складалась у проміжні суми з результатів кожної мінісутички, кожного влучного пострілу, кожного мужнього слова. І кожна виграна або програна сутичка, кожен влучний постріл і десятки невлучних, кожні мужнє слово й мужній вчинок, на які припадало сотні вчинків звичайних, буденних, сотні лайливих і, здавалося б, непотрібних слів, – гальмували просування ворога й давали додаткові можливості зібратися з силами в тилу, загартувати нові батальйони.

Наразі писали та обчислювали лише перші кавалки величезного рівняння, до якого щомиті з ревом та шаленством додаватимуться нові знаменники, числівники, квадратні корені, ступені, дроби та інтеграли – нові види зброї, нові тактичні та стратегічні рішення, інформаційні атаки та сотні тисяч людей, які встануть на захист власних домівок і складуть голови на полі бою. Але тут, в оцю одну з перших воєнних ночей, над полями, ставками й городами, на які ще не падали снаряди, поки що панувала локальна тиша й стелився вогкий білий страх невідомості, зовні схожий на звичайний туман.

Пастор, утомлений гарячим днем, заснув одразу дуже міцно, але за годину прокинувся, стурбований. Не взагалі війною, а чимось дуже конкретним. Наче скрипнули чи то підлога, чи то двері. Він звівся на лікті, озирнувся, намагаючись розгледіти в темряві можливе джерело звуку. Поруч спали його колеги й помічники: військові капелани Аркадій та Олександр, їхні сини Борис, Віктор і Денис, його син Артур. Пастор гадав, що саме могло стати причиною тривоги. Кололо серце. Билося, намагалося вискочити назовні, гупало в скронях. Тихенько витягнув смартфон з-під подушки, продивився жахливі новини й написав повідомлення Мишку – не доставлено. Знав, що нема сенсу, але набрав номер – абонент недоступний. Гірко зітхнув – не хотів вірити в загибель сина, але які шанси залишалися на те, що той вижив? Якісь таки залишались.

Пастор спробував зосередитися на чомусь хорошому. Родина наразі в безпеці. Не в абсолютній поки що, але Світлана написала, що автобуси помалу наближаються до державного кордону з Польщею, щоб стати в нескінченну чергу біженців. Пастор подумав: якщо навіть для нього, людини, яка бувала протягом семи років на лінії фронту принаймні раз на тиждень і постійно очікувала на вторгнення, нелюдська жорстокість росіян стала шоком, то що сказати про людей, які не слідкували за новинами й вірили в добрі наміри «братнього» народу? У якому психічному стані перебувають біженці, доми яких або зруйновані, або під обстрілами, міста яких захопили або взяли в облогу? А як почуваються ті, хто не встигли вискочити, виїхати й залишилися в окупації? Що на них очікує? «Навіть якщо мене вб’ють, – думав пастор, лежачи в спальному мішку на карематі, на, слава Богу, дерев’яній шкільній підлозі, – дружина впорається. Обов’язково одужає і все зробить так, як потрібно. Як і робила завжди, як роблять мільйони українських жінок, коли їхні чоловіки відсутні. Виховає. Дасть дітям уміння. Навчить любити. Навчить працювати. Навчить учитися…»

Григорій прислухався – крізь віддалений гуркіт канонади він добре чув звук двигуна. Звук наближався, і пастор тихо встав, швидко підійшов до вікна, зазирнув за фіранку – цілковита темрява, машина їхала з вимкненими фарами. Пастор напружився. Двигун автівки заглушили зовсім недалеко. Чи могли їх зрадити й вказати росіянам, де вони зупинилися? Ніхто не застрахований від зради. Навіть Той, хто мав найвідданіших учнів. Григорій іще трохи відсунув фіранку й обережно відчинив нове пластикове – відзначив про себе – вікно, аби краще чути, що відбувається на вулиці. Так він простояв хвилину в тривожному очікуванні, аж поки машина завелась і швидко, так само не вмикаючи фар, проїхала повз школу. Пастор витер холодний піт із чола – ніяк не думав, що так перейматиметься через звичайну випадкову автівку, – заліз у спальник, хекнув прохолодним повітрям: топили в школі слабенько, економили кошти громади, не інакше.

Попри втому, наелектризований появою автівки, Григорій не міг заснути. Не відчував бажання спати, хоча годинник показував четверту ранку. Відчував лише власне безсилля та пекучу ненависть до ворога, який вигнав його родину з дому. Жодних проявів християнської любові. Жодних проявів співчуття. Лише ненависть і слова, що час від часу просвердлювали мозок: «Я недостатньо глибоко його закопала!.. Я не маю лопати, щоб поховати онука. Чому він, а не я?!» «Християнин я чи ні? – запитував себе Григорій. – Якщо бажаю смерті сотням тисяч людей і пекельного вогню тільки за те, що вони громадяни ворожої країни?» А потім сам собі відповідав: «Я бажаю цього заради життя людей, яких ті сотні тисяч хочуть убити».

Раскольніков Євангелієм вимолював собі прощення за вбивство старої бабці – поганої бабці, яка займалася поганими справами, але це забувається, зрештою. Наприкінці у свідомості залишається лише те, що вбивати можна, але обов’язково потрібно щиро покаятися потім. А якби Достоєвський дав Раскольнікову сокиру й відправив убити не стару погану бабцю, а чесну молоду дівчину? Чи погану бабцю сокирою можна, а чесну молоду дівчину – ні? Як відрізнити хороших від поганих, і хто має право оцінювати цю різницю?» Пастор встав, відчинив вікно й кілька разів глибоко вдихнув сире холодне повітря – стало трохи легше, серце помалу відпустило. «Дихай, – казав він собі, – дихай, ти маєш опанувати себе!» Так пастор і заснув, обплутаний питаннями, що давно мучили й не давали спокою, не знаючи, що скоро поставлена буде на них остаточна крапка.

Назавтра капеланам не довелося сушити голову над тим, як потрапити в місто. Уночі Артур таємно вирушив до Маріуполя. Ось тепер пастор збагнув, що то за автівка і з якою метою приїжджала під школу: Артур домовився з кимось із місцевих, щоб відвезли його кудись поближче до міста. З одного боку, пастор страшенно розсердився на хлопця. З іншого, сподівався, ні – знав, що той не тільки живий, але й доставить наплічник до церкви. У Маріуполі через обстріли на той час уже зникли електроенергія, опалення, водопостачання і частково газ, і пастор подумав, що, напевне, ті три наплічники – по кількості синів, що залишалися наразі з пасторами – сирого овечого м’яса, що зберігалися в погребі, перед тим, як везти до оточеного й позбавленого будь-якої енергії міста, потрібно посмажити або зварити, бо від сирого м’яса там користі мало. Адже місто ледь дихає від вогню й диму.

На Маріуполь наче накинули зашморг і помалу затягували. Російська армія прорвала укріплення українців із півночі, штурмувала зі сходу й заходу; на півдні, в Азовському морі, стояли кораблі, готові розчохлити гармати; ворог вів килимові обстріли з реактивної та звичайної артилерії, танків, знищував продовольчі та військові склади, житлові квартали, лікарні, школи, дитячі садочки. Після здачі Чонгарського перешийку Маріуполь опинився в щільному кільці: на всіх основних і другорядних в’їздах стояли укріплені блокпости, і з усіх боків повільно, але вперто в глиб міста, незважаючи на великі втрати, просувалися росіяни.

Поза своїм містом військові капелани перебували наче в іншому світі. Тут також відчувалося гаряче дихання війни, але завжди можна було купити продуктів та води, зігрітися, зарядити гаджети, подзвонити рідним; а в Маріуполі люди, замкнуті в облозі, перечікували обстріли в підвалах; магазини були закриті, і гроші майже нічого не вирішували – гроші не можна їсти, пити; навіть щоб крутити саморобні папіроски, більше підходить газетний папір, ніж купюри. І вони, капелани, мусили придумати, як перекинути місточок життя між цими двома світами, як допомогти врятуватися тим, хто хотів вискочити з російського пекла.

Тут, у неглибокому тилу, магазини, аптеки й банки справді ще працювали, і капелани закуповували води та продуктів стільки, скільки їм дозволяли взяти продавчині. На ранковій нараді вирішили проїхатися найближчими селищами й купити всього, що є і скільки є, а потім знову пробувати потрапити до Маріуполя. Тільки не знаскоку, а акуратно – путівцями, через приватний сектор. Такий мали план на найближчий день, і пастор якраз тягнув до багажника бутлі з водою, коли дзенькнув повідомленням телефон. Автоматично подивився, хто це, і завмер: «Абонент Син Мишко знову на зв’язку»! Не повірив, дістав окуляри, ще раз прочитав. Але це ще нічого не значить, нічого не гарантує. Телефон задзвонив. «Можливо, Мишко загинув. І з його телефону дзвонить ворог, його вбивця…» Пастор хотів бадьоро сказати: «Слухаю!», але голосові зв’язки підвели – наче скам’яніли – і він тільки просипів:

– Слухаю… – очікуючи почути у відповідь чужий голос і грубі слова, щось типу: «Ваш син убитий, якщо хочете отримати його тіло, то заплатіть мені дві (три, чотири) тисячі доларів».

Він знав, як це робилося раніше на цій війні, утім, як і на інших сучасних війнах, із тілами загиблих. Але почув шепіт живого Мишка:

– Батю, це я! Ми в підвалі! Живі. Село захопили кацапи. Їх тут просто неміряно! – Зв’язок перервався.

– Аркадію! – не своїм голосом закричав пастор. – Аркадію!

– Що?! – з перекошеним від жаху обличчям із ящиком консервів у руках вискочив із магазину Аркадій. Він, очевидно, очікував почути найгірші новини.

– Живі! – крикнув пастор. 

На нього здивовано озирнулися кілька місцевих, що проходили повз. На початку війни жива людина ще видавалася природним явищем.